Для відвідувачів музею, котрі приходять сюди вперше, чорна пляма на одному із підвіконь другого поверху нічим непримітна. Але постійні гості знають, що це кіт Василь вийшов на вранішнє полювання на синичок, бо ж серед експонатів цих представників ще немає.
Домашній улюбленець, якого працівники музею вже вважають невід’ємною частиною свого колективу, з’явився у них понад 10 років тому. Тоді Василь був ще зовсім маленьким кошеням, якому не сиділось вдома. Його власниця жила навпроти і, втомившись кожного разу забирати його додому, подарувала кошеня музею.
Свій «випробувальний термін» Василь чесно відпрацював на прохідній. І лише відбувши 3 роки на вахті, цілком заслужено перейшов безпосередньо до музею. І, судячи з того, як вправно він намагається зігнати із крісла завідувача кадрами, почувається тут цілком комфортно.
Хоча охоронець пан Ігор каже, що частенько Василь згадує молодість і приходить їм на підмогу. «То – мій колега. Він постійно приходить ночувати, щоб сумно не було і холодно. Без нього, то зовсім не те. Я коли починав ще в 2003 році працювати, то Василь вже був. Завжди підгодовую кота, бо він приходить, сідає і чекає, бо знає, що щось має бути», – розповідає пан Ігор.
Молодший науковий співробітник музею Христя Дяків каже, що запам’ятала Василя одразу з першої зустрічі: «Перший раз зустріла його в кабінеті вченого секретаря, коли принесла документи для вступу до аспірантури. Василь тоді спав на батареї, ми розмовляли з Оксаною Богданівною і тут він раптом зарухався. «О, він живий! – вихопилося в мене. – «Я думала, опудало!».
А от старший інспектор відділу кадрів Ірина Гординська знайома із котом від його першої втечі із дому. Вона каже, що кіт до них одразу прийшов Василем – і за темпераментом, і звали його так. Пані Ірина також має важливу місія – вона дбає про раціон кота: «Йому час від часу підкидають там по гривні-дві на прогодування. Найбільше Василько любить їсти куряче філе, телятину, дуже любить тістечка, здобу, булочки, обожнює печиво «Марія». Ну і, звичайно, ловить синичок, а інколи і мишок приносить».
Без кота Василя не проходить жодне засідання Вченої ради. Його завдання там – це регламентація часу. Якщо хтось аж надто вже довго доповідає або дискутує кіт починає голосно муркотіли, вмиватись і займатись власними справами натякаючи на те, що працівникам музею вже теж час відпочити.
Аспірантка музею Аня Середюк каже, що і в культурних заходах Василь завжди на першому плані: «Пригадується, влітку у дворику музею студенти Львівської філармонії проводили концерт, то Василь там був справжньою зіркою. Він займав ефектну позу біля музикантів і складалось враження, що от-от заспіває».
Є у Василя ще один не менш важливий обов’язок – печатки розставляти. Працівники пригадують, що одного разу бухгалтер ставила печатки на документах про заробітну плату і відкрила штампельну подушечку, в яку Василько благополучно вступив і лишив свій слід на усіх документах. Вони навіть зберігають папку паперів із відбитками його лапок. Можливо, працівники просто не зрозуміли, що Василько натякав, що час вже і йому почати зарплатню виплачувати.
Із друзями у Василя не склалось. Спочатку гості заходили частенько, але вони постійно з’їдали його корм, тож йому довелось зробити вибір. Тому кіт інколи почуває себе самотньо, але є особливі дні в житті кота Василя – коли до музею заходить такса директора: “Коли вони зустрічаються на одній території, то між ними виникають такі емоції, що лампочка точно загориться”, – розповідає Ірина Гординська.
Отак і живе кіт Василько: влітку на сонячному підвіконні, а взимку – на батареї. І в музеї до нього всі настільки звикли, що коли починаєш у працівників запитувати про кота Василя, то усі в один голос перепитують: «Ви ж не збираєтесь забрати нашого Василька?».
Автор Наталя Середюк
