Про те, як стала художницею
З 10-ти років я навчалася в художній школі в Івано-Франківську. Згодом – інститут та викладання акварелі діткам. Тоді заняття були академічні, акварель – точна та сухувата. Якось син моєї товаришки запитує: «Мамо, а чого тьотя Наталя ніколи не малює сама?» Тоді вона й мене почала допитувати. А я їй кажу, знаєш, коли я за день виправлю 25 яблучок чи чашечок, то вважай, що стільки робіт впродовж дня й намалювала.
Коли виправляла дитячі роботи, старалася бути дуже обережною. Тут важливо все зробити так, щоб не перекреслити роботу і ледь помітно, але правильно довершити дитячий задум. Тому я практично не мала часу на свою бесіду з аквареллю. А коли ми перебрались до Львова, то побачила, що мистецтва тут багато, акварелі ж недостатньо. Тому й почала цим займатися.
Про художника та фарбу
Коли налаштовуюся на малювання, маю бачити перед собою натуру. Чи безпосередньо, чи фотографію. Але тут є проблема, оскільки навіть дорога та якісна техніка не може відтворити деталей та кольорів так, як це бачить людське око. Навіть коли модель вже перед тобою, виникає питання, як про неї розповісти. Можна перемалювати один в один, а можна натякнути кількома мазками і створити малюнок-образ. Я зараз більше тяжію до японського погляду на акварель. Філософія, в якій кількома словами можна висловити дуже багато, і ці кілька слів є результатом тривалої розумової діяльності. Можна десятки разів спостерігати з різних боків за квіткою, а потім за допомогою мінімуму зображальних засобів: кольору, ліній, – розповісти про неї максимально.
Гортензії
В акварелі особливо важлива взаємодія художника і фарби, оскільки жоден мазок не повторити. Кожна фарба живе своїм життям, розтікається, вливається в іншу. Під час цього процесу тобі потрібно не припиняти малювати, а дивитися і слухатись своїх відчуттів. Ось там злились фарби, – це дуже гарно, а той краєчок потрібно підсушити, перш ніж додавати інших кольорів. Акварель – це процес взаємодії фарби-художника-паперу-натури.
Трояндова вода
Про те, скільки часу затрачається на картини
Кожна робота зароджується ще в уяві митця. Буває виношуєш якусь ідею, шукаєш відповідний ракурс подачі, обдумуєш, а вже тоді берешся за пензля. Єдина робота, яку я прорахувала у часі – орхідея. Тоді я малювала впродовж 7 годин. Це, можна сказати, робота зроблена на одному подиху. Чому? Тому, що я малювала на мокрому папері. В такій ситуації ти залежиш від висихання. Коли картина сохне, то по краях починає коробитися. Я тоді її ніяк не закріпила. Вода затікала в усі заглибинки. Я вже і панікувала, бо були дуже гарні місця, заради яких роботу було варто зберегти. Я була змушена її дотягнути. Намучилась, але гадаю, мені це вдалось.
Орхідея
А є роботи, які, навпаки, малюєш у кілька підходів. Починаєш на мокрому папері, а тоді доводиш до пуття вже на сухому. Взагалі кожна акварельна робота потребує свого настрою, стану душі. Коли тобі тривожно, неспокійно, картина не вдається. Під час Майдану я намалювала лише один раз – синього коня в полум'ї, бо це був його рік. Таке в мене було тоді відчуття. І все. Настала весна, квіточки посходили, а я їх не помічаю. Аж одного разу побачила, як зацвіли кущі білим цвітом. Тоді відчула, що мені просто кортить їх намалювати. Я прокинулась о пів на шосту, пішла швиденько зрізала гілочку та щаслива прибігла додому. Тоді я зрозуміла, що до мене повернулось бажання малювати, було таке відчуття наче крига скресла.
Про затишність під час роботи
Деякі митці люблять творити під музичний супровід, мені ж він заважає. Я можу ділитись думками вголос, розмовляти з своєю натурою чи роботою, пояснювати їй, що я від неї хочу. Найзатишніше мені працювати вдома. В мене там є один куточок, де мені дуже комфортно. Я пробувала змінювати приміщення, шукала місце з кращим освітленням. Коли знайшла – зрозуміла, хоча світла тут маса, але чогось таки бракує.
Про майстер-класи
Митцям потрібно їздити на майстер-класи, де вони можуть побачити, як малюють інші, обговорювати тенденції. Якщо такої змоги немає, я шукаю інші методи, наприклад, часто підглядаю у фейсбуці. Деякі митці щиро діляться інформацією про те, якими фарбами та пензлями малюють, яку товщину та якість паперу використовують.
Для мене неперевершена в акварелі японка Юко Нагаяма. Вона викладає в академії мистецтва в Японії. ЇЇ манера мені дуже подобається. Японці кажуть, що важливо не лише намалювати картину, важливо вміти її прочитати. Думаю наших людей треба вчити бачити акварель, нам бракує розуміння порожнечі паперу.
Про квіти
Немає жінок, які б не тішилися квітами. Квіти – це створіння, яке підкорює, воно довершене. Виокремити якусь квітку я не можу, але за рослинним гороскопом я – маківка.
Зграйка маків
Квіти – норовлива натура. Вони в'януть, розпускаються, не встигаєш оглянутись, як вони вже змінилась. Маки ось такі рухливі. Клематис починає скручуватись просто на очах. Я йому кажу, що почекай, почекай, а він – ох і вже розгубив свої пелюстки. В роботі з квітами пролягає тонка грань творчості й милування природою, тому, щоб реалізувати задумане, краще не відволікатись.
Клематис. Дощ
Про лялькарство
Спочатку лялькарством захопилася моя подруга. Вона поїхала до Києва на тижневі курси та повернулася така окрилена, що готова була навчати цього мистецтва буквально всіх. Одного дня черга дійшла й до мене, і вона так цікаво все розповідала, що я загорілася лялькарством миттєво. Моя дебютна лялечка – балерина, зодягнена в легеньке платтячко. Я її виготовила, як своєрідне привітання-побажання для товаришки, в якої щойно народилося дитятко.
Для мене найцікавіше ліпити лялечкам личка. Іноді, ліплячи, випадково можна не там притиснути м'який матеріал і вдається зовсім інший образ. До того ж, іноді він вперто не бажає змінюватись. Ось у мене був випадок, я хотіла зліпити метелика. Такого маленького, смішного метелика. Почала ліпити його мордочку і дивлюсь: ой це вже не метелик, це справжній гном. Я не стала його переробляти. Думаю, він хоче народитися, то я дам йому таку можливість.
Не менш цікавий процес – одягання лялечки. Ти підбираєш тканини, ґудзички, бісер. Тканини по-різному реагують на обробку. Є такі, що розкручуються, лягають не так, як би хотілося. Тоді думаєш, як її використати, але водночас і реалізувати задумане. Взагалі кожен образ я опрацьовую не сама, а в парі з лялькою. Пам'ятаю працювала над таким середньовічним паном. Зробила йому галіфе, оксамитові панталончики, і шукала способу, як одягнути панчохи. Яку тканину я не приносила, відчувала, що він ображався. Я розуміла, що він думає: що ти таке на мене натягуєш, це не достойне мене мужчини. Тоді я вибачалася і приносила іншу тканину. Такий підбір тривав довго, зрештою я була змушена відрізати рукав своєї футболки. Я побачила, як він повеселів, йому справді личило.
Деякі мої ляльки мають по дві назви. Одна така домашня, інша – публічна. Наприклад, в мене є такий поважний пан. Офіційно він називається «Хранитель замків», а домашню назву я залишу в таємниці, бо він би засоромився, якби про неї усі дізналися.
Про виставки
Перша моя виставка картин «Тендітний світ» відбулася в липні цього року. Це таке відчуття, коли виступаєш перед аудиторією з номером. Коліна тремтять, серце калатає, з усіх боків підкрадається хвилювання. Тобі хочеться, щоб все було ідеально, але ти не знаєш, хто прийде, скільки людей, з яким настроєм, і тому почуваєшся як на голках.
Вже після заходу розумієш, що люди, якщо й критикують, то дуже обережно. Бо творчість потребує волі, а митець бачить ось так, а не інакше. Тому під час другої виставки почуваєшся спокійніше. Ти вже обдумуєш, як цікаво провести відкриття. Якщо першу ми відкривали традиційно, то на другу вже запросили музиканта з гітарою. Це так облагородило виставку, що мені стало цікавим саме дійство. Я вже й уявила, як та де хочу провести наступну. З музичними супроводом, а можливо й театральними постановками. А ще краще – спільну виставку картин та лялечок.
Про прив'язаність до робіт
Насправді, я дуже прив'язуюсь до своїх робіт. Буває складно визначити їм ціну, оскільки вони нагадують про певну частину життя чи несуть особливі емоції. І якось так не хочеться їх віддавати. Але я розумію, що повинен бути рух. Вони ж для того робляться, щоб ощасливлювати людей.
До речі, нещодавно до мене телефонувала жінка і поділилась історією про те, як одна моя картина змінила її плани. Вона розповідала, що все її життя – це постійний поспіх, зустрічі, переговори, ділові знайомства. Якось в неї відмінилася зустріч, і вона вирішила зайти в кав'ярню та швиденько випити кави. У цьому закладі відбувалася моя друга виставка «Квітів світ». І Ось вона сиділа і обдумувала свої плани, що потрібно те зробити, се зробити, туди-сюди сходити, аж раптом замислилася. Почала розглядати картини, одну-другу, поки не спинилась на одній з них. «Мене так зацікавило, що там босоніжки. І я почала уважно розглядати всі дрібниці, а потім глянула на надпис, і була просто шокована. Там було написано «І нехай усі зачекають». Я думаю як, ну як таке може бути?», – розповідала співрозмовниця. Вона відклала усі свої справи та поїхала в Грузію. «Мене запросили в Грузію вже давніше, але в мене було стільки справ, що я не могла вирішити, їхати чи зостатись тут, аби їх владнати. Після того, як побачила картину, зрозуміла, нехай справи почекають, душевна насолода – головніша. Назва вашої картини – тепер, як моє життєве кредо, казала вона. – Спинися, не лети: емоції, стосунки – найперше».
І нехай весь світ трохи зачекає
Уляна Іванишин
