Львівське море. Маркіян Прохасько про нестримну силу води

1025 0
Син Тараса Прохаська написав дев’ять текстів про місто, воду, час і цивілізацію.

«Нестримна сила води» – дебютна книжка молодого львівського письменника та есеїста Маркіяна Прохаська, що вийшла у Видавництві Старого Лева. Автор каже, що писав її передусім для себе. Книжка складається з оповідань, але форма їхня дуже різниться – то майже вірш, то сюжетна проза з інтригою. У збірці є Львівське море. Tvoemisto.tv побувало на презентації «Нестримної сили води», аби розібратися, де Маркіян Прохасько це море побачив.

Я люблю сидіти на Лисій горі. Коли заходить сонце, можна подумати, що навколо темне море, а вдалині – світло доків. Звук маршрутки з вулиці Липинського дуже схожий на шум двигунів пароплава. Перший раз, коли до мене прийшла ця аналогія, я читав тексти про килими та Персію: все так химерно наклалося. Перш ніж писати про львівське море, я вивчив геологічну будову Львова. Північ – де текла Полтва, на вулиці Мазепи та під Високим Замком – це западина, де гіпотетично могло бути море.

Вода – це безформна стихія, але приймає ту форму, до якої потрапляє. Вода часто є метафоричною. Земля є даністю, повітря також – вони оточують нас завжди. Воду ж потрібно шукати, й там, де є вода, там є життя. Крім того, вода – це ще й історія, вона плине. Місто ж також перетікає. Рим має три тисячі років і перетікає з епохи в епоху, з року в рік. У криниці наче та сама вода, яка була на початку, коли її вирили, але насправді це не так. Така сама ситуація з містом. Вплив історії, часу теж часто порівнюють із водою. Це одночасно життєдайна й руйнівна сила. Війна чи мир для когось є щастям, для когось горем, але це все лише плин часу. Немає різниці, негативні чи позитивні історії – якщо від них відсторонитися, всі вони будуть однаково важливими.

Місто у книзі – це утопія. Місце, якого не може існувати. Мохи на дахах, деревця на балконах, трава між бруківкою – це той набір образів, який робить для мене місто ідеальним. За освітою я історик Середньовіччя. Місто в Середні віки було вершиною людської цивілізації, й відтоді нею залишається. Що більше в нього вкладено енергії, то вищою ця вершина є. Що більше місто, то більше культурних і наукових надбань воно створює. Бо місто – це не просто поселення з зупинками громадського транспорту. Воно показує прогрес та залишає за собою та залишає за собою право планувати, де розбудовувати квартали та де залишати незайманий ліс.

Питання впливу мого батька, Тараса Прохаська, не уникнути. Все, що нас формує, накладає на нас відбиток. Безперечно, на мене наклало відбиток спілкування з батьком та його братом. Проте набагато важливіше не те, що мій тато письменник, а те, що він – особистість. Я сам прийшов до писання, бо хотів цим займатись. Батько ніколи на цьому не наполягав. Він казав, що потрібно докладати зусиль до того, щоб стати тим, ким я хочу, а не тим, ким потрібно.

Мій батько за освітою біолог, доволі довго працював в Інституті лісу та, якби не змінилися обставини, там би й залишився. Не думаю, що він наполягав би, щоб я був лісником. Я показав йому книжку, і він казав, що йому сподобалось, ділився асоціаціями. Але тексти не редагував і не вичитував. Поради, традиції, культура письма – це те, що запам’яталося саме собою, ніхто не сідав і не говорив мені про це цілеспрямовано. Атмосфера, яка оточувала батька, друзі, знайомства – все це сприяло виробленню культури говоріння, та, зрештою, й писання. До того ж, я мав доступ до власної сімейної історії. Мені ще бракує наснаги, щоб писати про це. Адже писання – це не потреба, а насолода від вибудовування світу з цеглинок. Думаю, що це буде текст про переживання наповненості внутрішнього світу.

Читайте також: 10 думок Тараса Прохаська про літературу, графоманію і кайф читацтва

Всі книжки можна звести до кількох речень. Але суть у тому, щоб діставати насолоду і від писання, і від читання. Я писав тільки для себе, нічого не підлаштовуючи під читача. Коли я читав останню верстку, то один текст просто пропустив, бо стільки редагував його, що вже не мав сил на нього дивитися. Є люди, неспроможні прочитати кілька сторінок. У тексті є А, Б, В і Г, а читач бачить одне речення – «Г», і починає говорити, що весь текст повне «Г». Така культура читання тягнеться ще з радянських часів, коли ідеологи пов’язували непов’язувані речі. Тепер люди очікують шаблонів, які будуть відповідати їхнім уявленням.

Я давно хотів стати письменником, але не робив для цього нічого. Почав писати 2012 року, але з того нічого не залишилося. Тексти тоді були студентуватими: незріле письмо, яке ще називають відсебеньками. Перший свідомий текст написав 2015 року.

Тексти – це рентген себе. Те, що я хотів показати, повинне було сподобатись мені самому. Кожен текст – про емоцію, про відчуття, й усі вони в моїй книжці розгортаються в місті. Від загального до дуже особистого, від Високого Замку до кількох метрів персонального простору. А реальність не є головною метою: в тексті може не бути чіткого сюжету, але він навіює певний настрій.

Було б непогано дожити до того, щоб тільки писати й не розпорошуватись. Але з іншого боку, писання й народжується з розпорошення: з нарізання хліба або з гнилих помідорів, які тобі підсунули на ринку.

Записав Роман Тищенко


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар