Львів’яни та їхні собаки: пес-бандерівець, тихенька Бетті та лагідний Тіціан

4021 0
Пси різних порід, розмірів, кольорів – на перший погляд вони відрізняються виключно за візуальними ознаками. Але, насправді, кожний собака – це особистість. Як і їхні господарі, вони мають власний характер, кумедні забобони, звички, вподобання. За вірність, справжню дружбу та теплоту, яку нам безкоштовно віддають собаки щодня, ми можемо віддячити турботою та уважністю до їх внутрішнього світу.

Цього тижня п’ятеро львів’ян розповіли Tvoemisto.tv про те, чим унікальні їхні улюбленці та наскільки вони схожі на своїх хазяїв:

«Наш Лаґо обожнює яблука»

Лілія, студентка ЛНУ імені І. Франка, сценарист:

«Звати мого собаку Лаґо. Це західносибірська лайка. Він ще маленький – тільки три місяці. «Лаґо» – це розширена абревіатура моїх ініціалів, тому так його й назвала. Він у нас гіперактивний гарчун. Але я й розраховувала на такого собаку-мисливця, бо сама дуже непосидюча, тому готова за ним доглядати. Лаґо вже виконує елементарні команди, але з чотирьох місяців планую відвести його до кінолога.

Ми з ним дуже схожі. Наприклад, він такий же холерик, як я. А ще він сова – теж вночі не спить. Дуже любить їсти яблука.  Яблуко в його зубах – це гарантія тиші та спокою мінімум на півгодини.

Насправді, від Лаґо вже двічі відмовлялись, відвозили назад через буйний характер. Тепер, коли ми їдемо до ветеринара в машині, він так притискається до мене, певно думає, що і ми його кудись завеземо і лишимо. Але я точно його не віддам, це ж мій друг.

А щодо тих, хто повертав Лаґо: якщо ти береш лайку, то треба знати особливості цієї породи. Лайка – це мисливець, йому потрібен постійний рух, а люди чекають від нього поведінки пуделя.

Любимо гуляти Стрийським парком, але я дуже боюсь догхантерів, які труять собак. На Сихові цієї осені померло декілька псів. Догхантери спочатку труїли їх таблетками проти туберкульозу, собака з'їдала їх і вмирала в страшних муках, а тепер знайшли якусь речовину, яку вартує лише понюхати. Сподіваюсь, ми не втрапимо в таку халепу, тому буду уважною до свого Лаґо».

«Бетті така тихенька, що інколи через неї можна зашпортатись»

Василь, студент «Львівської політехніки»:

«Це наша з братом Елізабет, скорочено – Бетті. Вона вже має п’ять місяців, за породою – лабрадор. Жодного разу не чули такого ім’я серед собак, яких вигулюють у парку, та й захотіли, щоб наша була особливою. От тепер живе з красивим жіночим інтернаціональним ім’ям.

Бетті дуже спокійна, завжди ходить за ногами: куди я – туди вона. Гуляємо або у Стрийському парку, або у Парку культури. Тренуємося кожного дня по півгодини. Вона вже вміє перекидатися, шукати повідок, повзати, давати обидві лапи, лежати, сидіти, стрибати, приносити речі.

Доглядаємо ми за нею за стандартами: годуємо сухим кормом, миємо, коли брудна, вигулюємо. У неї є одна дивна звичка – Бетті носить свої іграшки з хати на балкон і з п’ятого поверху їх викидає. Ми живемо у квартирі, але її зовсім не помічаємо. Вона ходить дуже тихенько, непомітно пересувається кімнатами, нікому не заважає. Навіть інколи через неї можна зашпортатись.

Її улюблене місце – це Парк культури. У неї там є друг – золотистий ретрівер Мартелло. Це теж лабрадор, але великий, волохатий та кучерявий. Вона з ним грається на майданчику перед сценою».

«Тіціану вже 11 років, він був одружений…»

Пані Ніна, викладач на кафедрі художнього скла Львівської національної академії мистецтв:

«Людина, яка тримає тварин в домі, має теплу душу. Треба дійти до того, щоб бути зі своїми підопічними в гармонії. Мого песика звати Тіціан. Це – такса. Йому вже 11 років, рахуйте, що це людських 77. Оскільки я художниця, то назвала свого улюбленця на честь знаменитого живописця епохи Відродження. Він писав свої роботи в золотисто-охристих тонах, такого кольору , як шерсть мого пса. Але повне ім’я собаки – Тіціан Золотий Горіх Принц Квітів Щурячий Король AveSol.

Коли я дзвоню до ветеринара, то відразу говорю, що це господиня Тіціана. Ніхто його не переплутає, тому що він такий один. Він був одружений. Ми зверталися до спеціаліста, який в’яже такс. Таких людей називають нормайстрами. Бо ж такси коротконогі і їм важко спарюватись самостійно. Вони не можуть отак просто на вулиці – скокнув і «здрастє».

Кожного року Тіціан їде відпочивати на Шацькі озера на Світязь. То єдине місце, де нас приймають, тому що люди дикуваті. Багато ще не дотягнули до того рівня, щоб бути толерантними з собаками.

Такси дуже лагідні, люблять свого господаря. Їх при царях називали «барсучками». А взагалі-то це є німецька порода даксхунд. Це неправда і наклеп, коли кажуть, що таку породу вивели англійські таксисти.

До того ж такси дуже злопам’ятні. Якщо ви йому щось зробили, то він може й через 10 років вам це згадати. А так, це дуже тепла та ніжна істота. Тіціан любить людей, а коли бачить дітей, то падає на спину, ніжками дріботить, вимагає уваги.

Він компактний. Зараз люди частіше опікуються ручними песиками, це пов’язано з харчуванням. Псів треба добре годувати, то ж не село, щоб навалити миску якихось помиїв. Наше життя відбивається в дзеркальному варіанті на тих, кого ми маємо взяти в родину, й треба про це думати одразу.

Перед тим у мене був шотландський сеттергордон. Таких уже у Львові немає. Ми з ним їздили на полювання. На той момент це було дуже престижно. Але мода міняється на все: на взуття, на парфуми, на зачіски й на собак. Спочатку були модними породи неополітано мастіно, потім коллі, а тепер – лабрадори, хаскі та декоративні песики».

«Брунько, де москаль?»

Пан Дмитро, пенсіонер:

«Це Бруньчик чи Брунько. Йому 6 років, зовсім ще маленький. Бруно в нас «бандерівський» пес. Бачите, у нього тризуб на лобі й червоно-чорні стрічки на ошийнику. Замість «фас» у Брунька є команда «москаль». Вміє шукати москаля серед натовпу, а як знайде, то голосно гавкає.

Він дуже схожий на мене – любить гарних дівчат і малих дітей. Діти сідають на нього зверху й катаються, як на поні, тягають його то за вуха, то за ніс. Деколи йому доводиться тікати від них. Має хобі – носити великі палиці. Візьме гілку десь і гавкає на неї – розмовляє.

Брунька дуже добрий. А вдома у нього спрацьовує режим охоронця. Ніхто не може навіть близько до дверей підійти. Він як гавкне у закритому приміщенні, то таке враження, що це лев сидить.

Його мама – американський бульдог , а тато – німецький вівчур. От і вийшов отакий от маленький Брунько. Важить небагато – лише 65 кілограм. А от дідо Брунчика – це перший американський бульдог в Україні».

«Собаки кращі за нас»

Марина, професійна гімнастка:

«Мої песики – це мої діти. Одному три роки, іншому – два. Вони брати. Це породисті китайські пекінеси. Одного звуть Хасан (світленький), а іншого – Хайдар. Хасан в перекладі з арабської – «лев», а Хайдар – «гарний, розумний». Їх імена повністю відповідають їхнім характерам.

За легендою такі пекінеси перебували в спальні у дружин китайських імператорів. Спали з ними на подушках. А за викрадення такого собаки відрізали голову.

Мої синочки дуже добрі, слухняні, в їжі не перебірливі, а ще вони віддають стільки любові, що важко описати. Я останнім часом навіть думаю, що працювала б десь у зоопарку з тваринами. Якось з людьми останнім часом не склалось, а собаки кращі за нас.

Таких декоративних псів не складно виховувати – поклав на подушку і цілуєш. Ще ми з донькою любимо їх одягати у різний одяг.

Старший – Хасан – дамський угодник, улюбленець дітей та жінок. Хайдара я називаю Ейнштейном. Він відразу розуміє, що я від нього хочу. Дуже відданий. Завжди сидить біля ноги і всюди супроводжує. А Хасан любить себе, всі команди сприймає із запізненням, живе у своєму світі.

Та, у мене їх аж двоє. Спочатку я дуже хотіла платинового пекінеса й мені привезли Хасана. А через те, що у нашій родині одні спортсмени, я – гімнастка, а мої діти в збірній України з гірськолижного спорту, ми постійно їздимо на змагання. Згодом ми помітили, що наш Хасан дуже сумує. Тоді взяли ще одного песика. Старшому одразу стало веселіше, покращився характер та, що цікаво, не дивлячись на те, що він егоїст, немає ніяких ревнощів. Вони люблять один одного як брати. У людей таких стосунків немає, як у собак.

Хасан і Хайдар полюбляють Стрийський парк. Як тільки я одягаю кросівки, вони починають пищати, стрибати, несуть повідки в зубах – розуміють, що йдемо гуляти. Ще дуже люблять купатися. Стають на задні лапки, стежать за водою, а потім чекають, коли я їх посушу феном.

Дуже боюся догхантерів, тому не відпускаю своїх псів з повідків, стежу, щоб вони нічого не облизували. Це мої дітки, я без них себе не уявляю».

Автор тексту і фото Олександра Чернова


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар