Фото: c-pod.molode.com.ua
Найсмішніше як все починалося. Це був вечір 21 листопада. Я якраз вкладав дитину. Задзвонив телефон, а я завжди дуже злюся, коли хтось дзвонить, коли я дитину вкладаю. І от я собі думаю: уб'ю зараз сволоту. Встав, подивився, що це дзвонив мій студент Паша Островський. Дзвоню йому й кажу: "Що таке?" Паша каже: "Ми їдемо на Майдан". Кажу: "На який Майдан і нафіга?". А він каже: "Бо в Києві вийшли люди протестувати проти відмови від Асоціації". Наші всі перший курс Школи журналістики УКУ зібралися, намалювали плакат, взяли прапор і поїхали до пам'ятника Шевченку. Я їм кажу: "Ви збожеволіли! Заспокойтеся і повертайтеся додому". "Ні ми їдемо, ми мусимо". Я сів за комп'ютер, побачив їхні твіти, побачив їхні записи в Facebook і подумав: не дай Боже з ними там щось станеться. Я ще не хотів іти. Тоді мені дружина каже: "Ну як не підеш ти, то я піду. Ти мусиш бути з ними". Я сказав: "Ну добре...", заварив собі чаю і пішов до цього пам'ятника. Там вже було людей 30. Вони стоять, не знають чим займатись, холодно, страшно...
В ту ніч для нас найбільшою проблемою було знайти прапор Євросоюзу. Ми стояли і ламали голову де ж його взяти Тоді одна студентка наша Каріна здогадалась і пішла в готель, бо там завжди є всі ці прапори. Вона лишила там свій студентський квиток під заставу. А тоді вже почали приходити журналісти, прибігли якісь гопники, почали кидати петарди, димовухи. Почало відбуватись щось незрозуміле. Я збирався їхати до дому по вудку, щоб підчіпляти цей прапор на Шевченка. Ну врешті-решт причепили його на щось інше і от в такому дусі пройшла ця перша ніч. Я коли зараз все це згадую, то це все було настільки наївно. Інколи, коли серце і душа тебе кличе, треба підривати філейну частину і йти, і робити те, що воно тобі підказує, навіть якщо ніякої надії на перемогу немає.
Мене в професійному плані найбільше вразив віртуальний компонент того, що відбувалось. Дуже часто одним дописом у Facebook чи якоюсь кампанією у соцмережах можна було замінити повну площу людей, демонстрацію і так далі. Насправді активна фаза Майдану – це перший тиждень, а потім пара спалахів у грудні. Після того були так звані віче, на які люди збиралися. Вся боротьба практично відбувалась в Інтернеті. Хоча про цих людей дуже мало знають, але ті, хто, власне, займався комунікацією від імені цієї неформальної майданівської спільноти, вони доклалися до перемоги дуже сильно.
Емоційно мене вразив Новий рік. Новий рік — це те, про що зараз практично ніхто вже не пам'ятає, на жаль, і мені страшенно шкода, що 20-те лютого назавжди перекрило і поховало ці фантастичні враження. Мені пощастило бути на Майдані в Новий рік. Це було неймовірно. Це були фантастичні відчуття, коли навколо тебе сотні тисяч людей, жодного алкоголю, жодного "рагулізму" і всі думають про одне. Всі справді святкують. Немає жодної надії, що весь цей Майдан до чогось приведе і переможе. Насправді ми сміялись, коли хтось там казав, чи доживемо ми до весни. Бо скільки ж можна стояти?.. Вже місяць стоїмо, вже навіть більше – п'ять тижнів, ну просто безглуздя... Але цей момент приходу Нового року і оця думка про прикмету, що з ким Новий рік зустрінеш, з тим його і проведеш, створили унікальний настрій. І навіть був такий мінорний акорд, що на “йолку” заліз якийсь придурок, якого ніяк не знімали звідти і він там стояв. Дівчата відвертались і казали: "Я не можу дивитись, він зараз впаде!" Це все створило якийсь такий унікальний настрій. Це один із тих моментів, які емоційно запам'ятовуються на все життя.
Я дуже добре пам'ятаю ранок 30 листопада. У нас був майстер-клас, а я шукав 6 своїх студентів, які були в Києві. В ту ніч вони, в принципі, мали би бути на Майдані і їх телефони не відповідали. Було дуже страшно. Я не знав чи вони живі. На 11 годину в нас був Денис Казанський – донецький блогер. Я вивів на екран відео як били людей на Майдані. От воно крутилося, всі дивилися і слухали Дениса, а я не знав чи вони живі, чи вони в нормі, чи їх не побили... Слава Богу з ними було все гаразд, але я більше не хочу такого переживати. А 18, 19, 20 лютого, чесно кажучи, мені було страшно, боляче, але то вже був такий тупий біль. Моя дружина була там. Вона мені дзвонила, а я чув ці всі постріли. Вона колупала бруківку, а я був тут із дітьми. І можна зрозуміти, які в мене виникали думки про те, що я не там.
Ніч Гніву — це незабутні спогади, які я б знову не хотів пережити. Це теж такий цікавий емоційний спогад. Ми були доведені до відчаю. Коли зараз розказують, що там були якісь тітушки з Харкова, то все така брехня-брехня-брехня. Там були отакі, як я, доведені до відчаю люди готові все трощити. Ну я не трощив, звичайно, я не на те вчився, але багато моїх знайомих поруч трощили. Ми почали із військової частини. Потім ми побили вітрину в "Родинній ковбасці" там біля ринку Підземного, на стоянці Святоша – лампи, бо вони евакуювали всі машини. Потім поїхали до відділення міліції, де хотіли розбити вітрину в кафе одного регіонала. Але регіонал стояв не дверях і переконував, що це не його. Тому ми його пощадили і пішли до СБУ. Там підпалили машину з прослушкою, хтось стояв біля мене поруч, тримався за голову і казав: "Боже, вона ж коштує півмільйона доларів!" І тут вона якраз вибухнула. Звідти ми поїхали в податкову, але її якимось чином оборонили. Там вийшов якийсь такий спокійний чувак, який переконав усіх, що податкову трощити не треба. Ще по дорозі був Галицький райвідділок на Мартовича. І остання точка, де ми були, то райвідділ Франківський. Там був такий пафосний кабінет начальника відділку. Весь з позолотою, а на столі лежала пачка презервативів. Мені було страшенно цікаво як же він їх використовує на своєму робочому місці.
Я ніколи більше не хочу бити вікна. Але в ту ніч, всі, хто це робили, я упевнений, робили правильно. Тому що іншої відповіді, іншого викиду гніву, злості, розпачу, ненависті до тої влади, яка була і до Партії регіонів, і до міліції, яка вбивала наших людей і не могло бути.
Найголовніша річ, яку мене навчив Майдан, це те, що бувають дива. Бо я, в принципі, з першого дня абсолютно не вірив, що то все може закінчитись якоюсь не те що перемогою, а просто чимось позитивним. Я усвідомлював, що я мушу бути там, що я мушу працювати, що я маю покласти тепер всі свої сили на це. Але мої очікування були песимістичні абсолютно. Результат, який дав Майдан, він багатократно перевищив мої найбільші сподівання. Я став оптимістичнішим. Я почав просто реально вірити в те, що все може скластися ліпше, аніж ми чекаємо. Майдан мене остаточно переконав, що від влади і від держави нічого чекати не треба. Треба просто тупо самому робити, самому вимагати. Якщо щось нас особисто реально цікавить, ми повинні вставати, іти і робити!
