Вони повертаються з війни, але їхня боротьба на цьому не закінчується. У тилу ветеранам російсько-української війни доводиться долати труднощі, яких інші навіть не зауважують. 26 жовтня у Львові відбувся п’ятий соціальний форум «Захоплені життям. Історії успіху ветеранів». Tvoemisto.tv зустріло там трьох героїв, про яких уже розповідало, й довідалось продовження їхніх історій.
Аліна Вяткіна навчається на перекладача з чеської мови у Львові, а ще працює координатором проекту «Стройбат». Волонтери проекту – фахові ремонтники й будівельники, меблярі та дизайнери інтер’єрів. Вони допомагають родинам загиблих та поранених бійців, що воювали на Донбасі. Tvoemisto.tv розповідало про Аліну після її повернення з фронту.
– Я вивчала чеську мову в Києві, коли розпочався Майдан. За три місяці, що я там провела, я зрозуміла: все, що я до того знала про життя – нісенітниці. У квітні 2014 року почала збирати гроші через соціальні мережі, закуповувати медикаменти та возити на Схід. Це було смішно: я, дівчина півтора метри в стрибку, завантажувала важкі рюкзаки й автостопом везла на Донбас.
Наприкінці 2014 року я переїхала до Львова, вступила на ту саму спеціальність. Пообіцяла собі на день народження, що під час наступної поїздки на Донбас залишуся там. Так і зробила: разом із волонтерами ми привезли допомогу до села Піски під Донецьком, де стояв Добровольчий український корпус. Сказала командиру, що я журналістка і пишу репортаж. Але головним аргументом, аби мені дозволили залишитись, було те, що я володію навичками тактичної медицини. За кілька днів товариш із Майдану забрав мене до медичного батальйону «Госпітальєри». Ми разом поїхали евакуювати поранених із Донецького аеропорту. Тоді я зрозуміла: аби бути жінкою на війні, треба або забути про те, що ти жінка й бути бійцем, або мати захисників. Я була бійцем: чергувала вночі, сиділа в снігу по пояс, носила важкі речі.
У серпні 2015-го я відчула, що вже фізично й морально виснажена, й вирішила, що на війні більше не залишуся. Стала шукати шлях, як можна «воювати» в тилу. Повернувшись до львівського гуртожитку, побачила, що пекло тут, а не там: постійні вечірки, крики та застілля. Хотілося повернутись на війну, де було тихо.
За кілька місяців, потрапивши на тренінги до громадської організації «Побратими», я зрозуміла, що хотіти вбити всіх у маршрутці – нормально, не спати вночі – теж. Я почала працювати в громадській організації, яка захищає права тварин. Для мене це був виклик, адже вперше за два роки я опинилась не серед військових та майданівців, а серед цивільних людей.
Тепер, коли мені здається, що я у безвихідній ситуації, я згадую, якими шляхами потрапила на війну. Коли здається, що я всесильна, згадую, що в медичному екіпажі повинно бути щонайменше троє людей, і звертаюсь по допомогу до своїх друзів. Коли треба знайти спільну мову, згадую, як мене вчили на курсах соціальної адаптації: потрібно не тільки говорити про своє, а вміти слухати.
Сергій Романовський – колишній командир підрозділу 80-ї аеромобільної бригади. Втратив ногу на війні. Викладає в університеті, займається спортом, розвиває бізнес і втілює громадські ініціативи. Tvoemisto.tv розповідало про його спортивні досягнення.
– Я почав думати про відкриття власної справи. Разом із батьком, який живе на Одещині, ми вирішили вирощувати шиншил. Купили матеріал для кліток, змайстрували їх, придбали двісті звірят. За перші три місяці в нас здохла майже половина, ще за три місяці їх стало майже триста. Цим бізнесом займаються тепер батько з братом.
Потім мене знайшов хлопчина, який тинявся по заробітках у Польщі. У спадок від батька він отримав сорок гектарів землі й запропонував зайнятись бізнесом. Ми знайшли півмільйона гривень, засіяли поля соєю. Зараз збираємо врожай і будемо розвиватись далі. Наш бізнес-план розрахований на десять-п’ятнадцять років. Навесні посадимо на цій землі яблуневий сад. Яблуні заввишки до двох метрів, на два гектари поміститься п’ять тисяч дерев. Це дорого, тому знов шукатимемо гроші для втілення нашого задуму. Але програє той, хто нічого не пробує, а виграти можна, лише якщо пробувати, інколи падати, але знов підніматися.
Микола Стецьків був добровольцем у батальйоні патрульно-постової служби особливого призначення «Львів». До війни був майстром-ремонтником: Tvoemisto.tv розповідало його історію. Тепер вирощує полуниці.
– Після повернення з війни я два місяці не знав, куди себе подіти. Дізнавшись, що в Центрі зайнятості дають гроші на власну справу, пішов туди. Там мені запропонували відкрити бізнес, про який я навіть не мріяв, адже думав, що не вмію нічого, крім ремонтів. Але ми обрали рушієм нашого бізнесу полуницю.
Одного разу ми посадили кілька кущів. Вони дали хороший врожай, і ми взялися це розвивати. Я люблю руйнувати стереотипи й робити речі, про які кажуть, що зробити їх неможливо. Восени 2015 року, отримавши тридцять тисяч гривень допомоги від держави, я купив дві тисячі саджанців полуниці. Коли навесні 2016-го прийшов на поле, розчарувався: більшість саджанців не перезимували, частину вкрали. Але я не опустив рук. Щоб чогось досягти, потрібно багато працювати. У планах створення великого аграрного господарства та вирощування полуниці для алергіків.
Записав Василь Арович
