Як подружжя майстрів зі Львівщини творить із рогозу дива. Фоторепортаж

1579 0
Близько 70 кілограм рогозу, півроку підготовки, місяці плетіння, майже 60 км шляху – і авторські вироби подружжя Муринів можна було побачити на одному з етно-фестивалів у Львові. Пропонуємо вам атмосферні фото, що демонструють, як ремесло перетворюється на мистецтво.
фото: Анна Чуданова

фото: Анна Чуданова

Для виробництва плетених рукотворів подружжя Муринів використовує рогіз – рослину, що росте у болотистій місцевості. У народі його часто плутають з очеретом, хоча рогіз має стрілчату квітку у вигляді циліндричного колоска.  У кінці серпня, на початку вересня Ганна та Володимир серпами жнуть в ставку рогіз та складають у снопи. Один сніп сировини, за словами ремісниці, важить близько 70 кілограмів, що доводиться самотужки нести до автівки 2 кілометри. Вдома рогіз розкладають на городі і сушать протягом двох-трьох тижнів.

«Обов’язково сушимо на сонечку. Бо якщо замокне – почорніє. Як за дитиною потрібен догляд, так і за снопами. Якщо дощить, то треба одразу ховати під навіс. Згодом складаємо на стрих, де воно досихає до весни. Бо воно має багато клейкості, і та клейкість має пропасти всередині, – пояснює ремісник. – Можна і за місяць користуватися, але то дуже тяжко чистити. Попереднім роком плетемо, а це вже на наступний заготовки. Потім чистимо, сортуємо, обливаємо окропом, цілу ніч відходить, і аж тоді придатне для використання», – розповідає Володимир Мурин. Пані Ганна додає: «Якщо умовно маємо 90 снопів і поділимо їх на 5 частин, то 3 частини з них – відходи. Дуже тяжка праця. То вже ремесло».

Майстернею для ремісників слугує їхня двокімнатна квартира, в якій повно сировини, стружки та готових виробів. Кожен новий рукотвір пані Ганни не схожий на попередній. Хоча колись вона зовсім не визнавала рогозоплетіння як ремесло чи мистецтво, радше – як спекуляцію. Бо в радянському світогляді торгівля власноруч зроблених товарів сприймалась як гендлярство, а не бізнес. Однак 90-ті рокі змінили ставлення Ганни Мурин до родинної справи чоловіка. Тоді гроші від продажу плетених виробів були чи не єдиним прибутком для сім’ї Муринів. І вона, так само, як і свекруха, почала плести взуття, кобелі та капелюхи. Тепер в її творчому арсеналі можна побачити ще й коників, ляльок, півників, навіть масштабні композиції. Так, наприклад, гордістю родини Муринів є «Тарасова хата» – витвір, присвячений до днів Шевченка та створений за мотивами вірша «Мені тринадцятий минало…».

На Ягеллонському ярмарку у Любліні 2011 року подружжя Муринів було єдиним представником українського ремісництва та посіло перше місце на конкурсі. А на одному з українських фестивалів Мурини дали автограф екс-президенту України Віктору Ющенку. «Знаєте, ми трохи звихнуті на тому і далі продовжуємо їздити: Монастириськ, до Лемківщини, музей Гончара в Києві, «Країна мрій», день міста у Вінниці. Які міста дзвонять, запрошують – туди і їдемо», – розповідає пан Володимир. «Однак вже думаємо потроху завершувати наше фестивальне життя, – додає пані Ганна. – Бо далеко їхати до Києва. Якщо машиною – дорого, потягом – не зручно, бо ж купа сумок, вони об’ємні. Та й провідники сваряться, що ми бізнесом займаємось. Треба кругом платити. Воно не дуже окупається. Коли була молодша, на гроші не дивилася, працювала через творчість, а тепер вже сил не вистачає та енергії».

З часом рогозоплетіння стало для пані Ганни не тільки джерелом прибутку, а й справою життя. 11 років тому Ганна Мурин стала керівником гуртка з рогозоплетіння у художньому професійно-технічному училищі в Івано-Франковому, що на Львівщині, де її чоловік Володимир Мурин працює майстром виробничого навчання. «Була потреба у розширенні спеціальностей, – каже Володимир. – Але дружина вагалась і запевняла, що вміє плести лише лапті та кобелі (корзинки. – прим. авт.) і не дуже на тому знається. Та коли почала вести гурток, учням робити одне й те саме було нецікаво, і вони хотіли чогось нового. Відтак вона стала придивлятись до природи». Минулого року ремісниця пішла на пенсію і більше гурток в училищі не веде. Скаржиться на здоров’я та труднощі в роботі, однак ремесло не залишає. Мріє передати свої знання про ремесло своїм двом невісткам, як їй колись передала свекруха.

Сьогодні родина Муринів приймає багато замовлень з усієї України. Справлятися з плетінням стає дедалі важче, а справу передати поки що немає кому. Сини працюють програмістами, а онуки ще зовсім малі. Однак учні Ганни Миколаївни і досі згадують та використовують знання, отримані в гуртку училища.  «Учнів було у мене багато,– розповідає ремісниця. – Один з них прийшов та й каже: «Ви знаєте, Ганно Миколаївно, моя бабуня була у Кракові та побачила хлопця, який продавав вироби за вашим зразком. Вона спитала у нього, де він такі взяв, той відповів, що сам все зробив, в училищі ходив до гуртка. От бачите, що люди завдяки вам собі гроші на хліб заробляють!»

Однак аби опанувати таке ремесло, треба мати кмітливість, запевняє Ганна Мурин. Нині ставлення жінки до своєї роботи змінилось. Тепер у рогозоплетіння Ганна Миколаївна вбачає не джерело прибутку, не роботу, а мистецтво. «Коли я сідаю робити якийсь вибір, то маю ідею, а як саме зробити, ще не знаю. І по ходу роботи воно з’являється та виходить. – розповідає ремісниця. – Я люблю творити. Завжди щось нове з’являється і мені це подобається саме в такому ритмі. Часом бувало таке, що плела і десь літала у своїх думках, наче й мене і на світі не було», ­­­– з усмішкою каже Ганна Мурин.

Автори: Анна Чуданова, Тетяна Столярова
Фото Анна Чуданова


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар