фото: Дарини Романець
БУТИ ЛЬВІВ’ЯНКОЮ – ЦЕ МУКА. Насправді ж це сукупність протиріч, тому що ти дуже залежний від цього. Хотів би щось змінити, але не можеш.
У ДВА РОКИ СКАЗАЛА, що хочу бути артисткою. Була мрія стати автором жіночих любовних романів. У дитинстві хочеться все. Коли дорослішаєш – шкода часу, бо концентруєшся. Хочеться навіть не результату, а, певно, займатися чимось живим і чесним.
Я ВИХОВУВАЛАСЬ у сім’ї художниці. Я пам’ятаю старі «стоячі» кафешки, із високими столами, де дорослі п’ють каву після відкриття якоїсь виставки. У мене, як у дитини, був свій стіл – тобто місце, де ставили сумки і парасольки. І там було моє тістечко.
Я ВИРОСЛА В АРОМАТІ КАВИ. У дитинстві в мене було якесь відторгнення від кави, але коли виросла з місця «парасольки і сумочки», зрозуміла, що кава мені навіть дуже «Так». У дитинстві не любила каву, бо її мама любила. То не було фізіологічне відторгнення, я просто хотіла їй суперечити.
МОЄ МІСТО ВІДКРИТЕ до фестивалей, до «тусовок», усіх радостей життя. Проте нормального концертного мистецького приміщення у Львові фактично немає. Ми, зрештою, виступаємо на базарах, як у середньовіччі.
ТВОРЧА ЛЮДИНА МАЄ ТРІПОТІТИ. Не можна просто проживати життя, відбуваючи роботу. Має бути якесь подразнення. Коли стаєш оголено-чутливий, тоді, як на мене, – живеш.
ЛЬВІВ – ЦЕ БЛИЗНЮК ЗА ЗНАКОМ ЗОДІАКУ. Галичани дуже вперті, але, з іншого боку, надзвичайно лояльні.
Я ЛЮБЛЮ КРУГЛІ ВІКНА. У підлітковому віці я їх розшуковувала, сиділа біля них, фотографувалася. Круглі вікна – це моє.
ДУЖЕ ЛЮБЛЮ сплавлятись по Дністру. Саме там, серед річки, до мене прийшло усвідомлення роду, Батьківщини. Навіть зрозуміла, як треба співати і грати.
ЛЬВІВ’ЯНИН – амбіційний, впертий, гордий. Його легко образити. Дуже часто нас називають «вредними», але завдяки цьому, на мою думку, збереглись традиції. «Вредність» береже. Моя бабця була дуже вредна.
Я БИ ПОЛАМАЛА ВСІ СЕЛФІ-ПАЛКИ. Щоб почути місто, треба його слухати. Селфі-палкою ти його не почуєш. Місто творять люди. Саме вони створюють атмосферу.
НАСОЛОДА – коли відчуваєш, що живеш. Коли тобі так переймає дух, що дихати не можеш, а ти хочеш «ще, ще, ще…». Це залежність.
ХІМІЯ – найголовніше у моїй професії.
ДИВО – це наша праця. Ми його самі творимо і забезпечуємо. Це коли ти докладаєш зусиль і прагнеш чогось, але коли воно стається, все одно робиш «Ах».
Читайте також: Правила життя львів'янки. Галина Шиян
Дар’я Романець, Дніпропетровськ-Львів для Tvoemisto.tv
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MyMedia
