Фото: Fb/vasuta.m
Після Майдану, де брав активну участь повернувся додому, де й отримав повістку в армію. Зараз зі своєю частиною повернувся на Львівщину з Луганської області, де вони перебували на передовій, потрапили в оточення, пережили бомбардування. Частина повернулася до Львова для відпочинку та доукомплектації. Доукомплектація — це сухий вислів, який насправді означає, що значна частина військових не повернулася і вже ніколи не повернуться додому.
"Там дуже відчувається участь людей. Те, що львів’яни, Народна Самооброна передавали необхідне на схід — це було дуже важливим. Бо це і справді було необхідним і ще й до всього це було як живий зв’язок. Це давало справді відчуття, що ми тут не самі по собі. Насправді вся рота святкувала, коли приходили посилки і передачі.
Розкажу, як все починалося, щоб краще було зрозуміло. Повістку я отримав в травні, на другий день був у військкоматі і вже як військовий з частиною поїхав на схід. Пройшли двотижневе навчання на Дніпропетровщині і були відправлені в Луганську область. Потім ми опинилися в котлі, частина загубилася, нас розбомбили, вийшли і тепер нас відправили на Львівщину."
Про досвід перших днів на передовій і місцевих:
"Так от в ті перші дні ми не дуже знали, що потрібно, що краще мати. Досвід приходить згодом. З харчування мали те, що взяли з собою і що передали нам безпосередньо в поїзді. От воно в перші тижні і виручило. Але після перших тижнів бойових дій вже нічого не було. Для багатьох з нас — не професійних військових — перейти на сухпайки не так просто. Організм пручається, а в такому стані не до війни. Тому це не для гарного слова, а сувора правда — продукти, які передавалися в частину це була реальна допомога. Рота святкувала кожну посилку, що приходила.
Спочатку чомусь всі думали, що сухі сипучі продукти — гречка, крупи, макарони — це найкраще, але потім зрозуміли помилку. Один з найбільших дефіцитів там — це вода. Все помити, зварити, промити в таких умовах — проблема. Тим паче, що були неодноразові спроби отруїти криниці.
Завдяки місцевим нас попередили про отруєння криниць і ми змогли їх перехопити. Так само місцеві попереджали, коли криниці були заміновані — фактично рятували насправді і нас, і себе.
Ми, до речі, місцевим також допомагали — ділилися з ними тим, що мали самі. Найголовніше, це все Україна і люди там хочуть відчувати себе громадянами України. Багато диверсантів, провокаторів, багато пропаганди — цьому потрібно протистояти.
Взагалі місцеве населення реагувало по-різному. Зазвичай з приходом українських військових ті, хто симпатизував сепаратистам, відходили з ними. Але, наприклад, в магазинах ціни для нас автоматично виростали вдвічі-втричі. І доводилося платити — не з боєм же віднімати. А був випадок, коли селянка вибігла зупинити танки, і ми хотіли стріляти, бо спочатку думали, що можливо це підривник. Але, дякувати Богу стримались і виявилось, що старенька бабця, яка, побачивши українські прапори, побігла на город, нарвала що змогла і понесла нам, щоб встигнути хоч щось дати в дорогу. Цю моркву я напевно згадуватиму дуже довго."
Про поштові посилки і волонтерів:
"Оцінити те, що робили наші хлопці, можна лише побувавши там. Це не просто приїхати, віддати і поїхати. Там справді на дорогах і поза ними працюють диверсійні групи та професійні військові мародери.
На початку думали користуватися поштою, але рівно до того часу, як отримали посилку через поштову службу, в якій замість усього, що було, лежала записка «Спасібо, дорогой за хлеб-соль, за еду и вещи. Они нам пригодятся. А тебе пригодится ета коробка, чтоб в ней тебя отправили домой». І це вважайте, ще пощастило, а могли просто отрути насипати чи замінувати. Не виключено, що в той же спосіб отримували бойовики і контакти наших солдатів, бо подібні тексти діставали і на мобільні телефони. Солдату дзвонили і казали — «Твой бронежилет у нас. Спасибо» і далі по тексту...
Поодинокі волонтери дуже ризикували — ми знаємо випадки, коли вони потрапляли на блокпости і в них відбирали в кращому випадку речі і автомобілі. Знаємо про випадок, коли різали дівчину, щоб вона показала, що сховала, а вона просилась відпустити, бо вона насправді вагітна... Про таке розповідати важко.
Про амуніцію:
"На початку коли нас везли на схід, ми взагалі не мали нічого, крім як по одному комплекту форми і все. За два тижні починаєш відчувати себе бомжем. Ходиш, переш, носиш, переш і так далі. Форма не витримує. Власне тоді почали довозити амуніцію — зокрема і каски для піхотинців. Я танкіст і свій шолом отримав практично наприкінці. Від того, кому він уже не потрібен був... Ми перетнулися в дорозі з добровольчими міліцейськими батальйонами і Нацгвардією — то в наших очах в них було все — шоломи, бронежилети, наколінники... Тому амуніція була дуже потрібна. Це життя."
Про «ТУТ» і «ТАМ»:
"Я, коли повернувся сюди, то мені чесно кажучи, це все трохи дико було. Там інша реальність. Там війна, снаряди, життя і смерть. А тут ідеш — святкування, жива музика і співають «день рождения...». Це вбиває, це дуже прикро. Ти сидиш в окопі, а тут враження, що того нікому не потрібно. Я розумію, що люди живуть, в них свої клопоти і свої радості, але дисонанс просто неймовірний. Я, звичайно, знаю, що в людей свої клопоти, життя і так далі. Знаю, що львів’яни не забувають про військових і тому ще раз кажу — там дуже відчувається участь людей і допомога. Насправді я думаю ми можемо виграти війну і протистояти Росії з усіма її потугами, але за умови, що буде «все для фронту». Тобто розуміння усіма, що це спільна справа. Що не так, коли одні в окопах, а інші займаються своїми справами і виключно своїм життям. Коли військові знатимуть, що вони там не самі по собі. Що і там і потім, коли ми переможемо і всі повернуться, то не буде забуто нікого і нічого. І ми зможемо у вільній країні жити повноцінним життям".
За матеріалами з сайту Народна Самооборона Львівщини.