фото: tvoemisto.tv
Про дитинство як місце, де народжуються цінності
Я багато думала і аналізувала те, як формувалися мої цінності. Я росла в оточені дуже сильних жінок, починаючи від прабабці. І це безумовно вплинуло на формування таких цінностей, як самостійність, незалежність і свобода. У мене знайомий часто каже: «Може у вас там повітря таке?»
Також у мене дуже сильна матір. Але я знаю, що всі дурниці, які чинила у своєму житті, вона могла пояснити і несла за них відповідальність. Зараз вже моя донька мене питає: «Мамо, от чому усе, що мені не подобається у тобі, я бачу у собі?». Те ж саме я можу сказати і про себе.
Іще одним важливим моментом мого дитинства стало те, що у дитячий садок мене віддали у 5 років. За це я дуже вдячна, бо була позбавлена оцього «ходіння строєм». Я можу сказати, що до певної міри виховувалася за китайським принципом, за яким батьки безмежно люблять свою дитину до 7-ми років, а вже після – вона починає вчитися відповідальності.
Вже зараз я можу з упевненістю сказати, що батьків слухати не можна. Бо переконана, що якби слухала свою матір, то так і залишилася б у своєму селі й, у кращому випадку, зробила кар’єру сільської вчительки. Вже будучи мамою сама, я зрозуміла, що кажучи своїм дітям «Туди не йди!», «Те не роби!» ми переживаємо більшою мірою за себе і за те, як зміниться наше життя. Але людина повинна мати право на помилку і мені подобаються усі мої «косяки».
Про усмішки у ліфті
Сьогодні ми, умовно кажучи, всі стоїмо на шпагаті. Тобто перебуваємо на такому етапі, коли ще повністю не вийшли із одного стану, і ще не дісталися іншого. Ми не маємо сформованої моделі поведінки.
У будь-якій країні Європи чи Штатів люди, коли заходять до ліфта, – усміхаються і вітаються. У нас – це щоразу вибір. Ми щоразу думаємо, чи побажати людям гарного дня, чи ні. А це має бути нашою моделлю поведінки. Навіть діти, якщо їм до семи років, то ще посміхаються і отримують якісь емоції у відповідь. Якщо ж старші – відвертають очі.
У нас ще не виробилися адекватні шаблони поведінки. Зараз нам важко сприймати, до прикладу, те, що патріот теж може бути «падлюкою». Ми собі придумали, що фраза «він був на фронті» нівелює багато недоліків людини, але так не має бути.
Про залежність від думки інших
Я ніколи не могла зрозуміти, коли моя мама лягала спати в обід і просила мене одразу її розбудити, якщо раптом зайде сусідка. Бо, мовляв, та подумає, що стільки роботи, а матір спить. У нас, українців, дуже прослідковується оця залежність від думки оточуючих.
Я із самого дитинства у газетах читала, що кришталеві стакани у серванті – це ознака міщанства. Але ж із них справді зручно пити і про це, на жаль, ми задумуємося в останню чергу. Тому я гадаю, що залежність від того, що скажуть люди чи що подумає сусідка, теж сприяла спотворенню деяких цінностей.
Про те, хто має вчити цінностей
Ми звикли до того, що нас постійно хтось має чомусь вчити: як будувати країну, як нам жити. Але це неправильна позиція, і треба починати із найменшого: хоча б домовитися зі сусідами у під’їзді, як найкраще утеплити будинок. Треба «лупати цю скалу». Інколи дуже корисно аналізувати і задумуватися про те, як ми себе поводимо, коли ніхто не бачить.
Про жінку і незалежність
У наш час, на мою думку, чоловіком бути страшніше, аніж жінкою. Бо їх усі хочуть бачити успішними, багатими, красивими… До жінок у нашому суспільстві – скептичне ставлення, і найбільше їх дискримінують самі ж жінки. Нам не можуть пробачити лише двох речей: що ми молоді, або що ми – немолоді.
Сьогодні українки мають «скляну стелю». Бо ніби бачать перед собою небо, але дотягнутися до нього не можуть.
Читайте також: Чому кожен із нас має право на нерівність. 8 тез Ольги Герасим’юк
Про безпеку
На мою думку, найближчим часом в Україні найбільшою цінністю стане безпека. Ми не можемо говорити про дотримання якихось прав, коли бачимо, що не забезпечуються первинні потреби за пірамідою Маслоу. Тому саме безпека ще довго буде основною цінністю, не залежно від подій на Сході.
Сьогодні ми незахищені кожен на своєму рівні: на фізичному, на правовому, на рівні судів тощо. Ми навіть не можемо бути впевненими у безпеці своєї дитини, коли віддаємо її до школи.
Про незалежність країни
Із 25-ти років я завжди казала, що потрібно десь їхати з країни, бо життя одне. А от зараз зрозуміла, що нікуди я звідси не поїду. Ми в родині ніколи не говорили про патріотизм чи якісь подібні до того речі. В Одесі до весни 2014 року навіть їздити із українським прапорцем на машині вважалося не дуже коректно. Легко бути патріотом у Львові, важко – в Одесі, а ще важче – у Донецьку.
Коли люди вийшли на Майдан, то ми із чоловіком вирішили вивісити у себе на паркані величезний прапор. Слідом за нами так вчинили і сусіди. Тоді я зрозуміла, що методом випадкових чисел я оселилася у потрібному місці серед своїх людей. У нас не було тотальних розчарувань, бо всі розуміли, що Путін – це зло, що реформи – це боляче, і що легко не буде. Мені Майдан дав неймовірну кількість неймовірних людей.
Незалежність країни – це не є абстрактне поняття. Його дуже легко пояснювати на конкретних прикладах. Мій сусід має швейний цех. До цього часу він шиє форму воякам, на яку витрачає величезні гроші. Бо закуповує тканину, яка не горить, і намагається робити свою роботу якісно. Коли ми у нього запитуємо, навіщо він це робить, то сусід спокійно відповідає: «Для того, щоб мені не було гидко, коли я вранці дивлюся у дзеркало».
Довідка. Зоя Казанжи – письменниця, консультант з комунікацій при Кабінеті Міністрів України. Закінчила Інститут журналістики Київського університету імені Шевченка. У минулому – кореспондент, оглядач, головний редактор часопису «Слово». Працювала медіа-консультантом та медіа-тренером у програмах ОБСЄ. Екс-заступник голови Одеської облдержадміністрації Ігоря Палиці. У 2014 році у ВСЛ вийшла книга короткої прози Зої Казанжи «Якби я була».
Нагадаємо, проект «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину» передбачає 12 публічних інтерв’ю з цікавими і впливовими жінками. Він має кілька завдань. Перше – озвучити важливі та болючі для суспільства теми. Друге – від розмови перейти до реальної допомоги. Цим проектом організатори збирають кошти для ремонту і облаштування кімнат у львівському ОХМАТДИТі. У форматі free donation людям, які прийдуть на зустріч, пропонують «оцінити» розмову. Усі інтерв’ю і додатково написані учасницями проекту есеї про цінності стануть книжкою, яку буде презентовано навесні 2017 року.
Усі розмови із «неймовірними жінками» можна переглянути на YouTube-каналі Tvoemisto.tv.
Підготувала Наталія Середюк
