Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту «Історична правда» й ведучий програми з такою ж назвою на телеканалі ZIK, знає про українську пресу все. У його Музеї-архіві преси тисячі періодичних видань різних часів, зокрема й такі, що існують у єдиному примірнику. Студентам Українського католицького університету він розповів про самвидав: звідки походить термін, до кого Чорновіл їздив на велосипеді та хто скурив перший харківський рок-журнал.
Samizdatі самвидав
У всьому світі непідцензурні видання, що виходили на території Радянського Союзу, називають словом samizdat. Є класична радянська теорія походження цього терміну: у 1950-тих російський поет Микола Глазков написав вірш, у якому вжив слово «самиздат».
Однак український дослідник самвидаву Олесь Обертас висунув свою теорію. У 1916 році в Україні існувало видавництво «Самопал», а у 30-х роках молодий харківський літератор Іван Багряний надрукував одну зі своїх непідцензурних брошурок, указавши у вихідних даних видавництво «САМ». Отже, «самиздат» і самвидав існували паралельно.
Стус і бандерівці
Часто самвидавні журнали й брошури виходили незалежно від волі автора. Поет Василь Стус і критик Іван Світличний, написавши збірку віршів чи статтю про Павла Тичину, відпускали свої тексти у світ, де їх передруковували, переписували, передавали з рук у руки. Часом ці тексти виходили на Заході. Коли в Союзі стало відомо про вихід закордоном збірки Стуса, він мусив публічно відмовитись від неї: мовляв, не несе відповідальності за дії бандерівського видавництва, яке щось там надрукувало. Хоча друзі Стуса казали, що він був неймовірно радий – його збірка побачила світ, а не загинула десь у шухляді.
Кримськотатарський формат
Українські дисиденти друкували свої видання у популярному серед тогочасної інтелігенції форматі товстих літературних журналів, навіть дублюючи структуру офіційних видань. Натомість, учасники кримськотатарського руху за відродження культури та повернення до Криму, які мало перетинались із українськими діячами, пішли іншим шляхом. У них було менше ресурсів, тому їхні журнали мали формат коротких, на одну сторінку, інформаційних бюлетенів. Їх можна швидко написати, перенабрати й переписати, та, зрештою, вивчити напам’ять і переказати, адже всі друкарські машинки тоді були на обліку й перевірялись спецслужбами. Мова кримськотатарських бюлетенів була здебільшого російською, крім декількох журналів. Одне з цих видань досі виходить – це Qasevet Шевкета Кайбулли. Зараз це красивий глянцевий журнал, а на початку 80-х він був підпільним бюлетенем.
Дисиденти за владу Рад
Самвидав – український, російський, литовський, грузинський чи вірменський – завжди був анонімним, адже за причетність до нього суворо карали. Першим винятком став «Український вісник» В’ячеслава Чорновола. Він не був формально органом жодної групи, проте в певний момент у вихідних даних журналу з’явилося прізвище відповідального редактора – людини, що відкрито брала на себе відповідальність за друк. Таким чином Чорновіл показував владі, що не боїться. Коли ж виникала полеміка з радянською пресою, Чорновіл говорив: «Наше видання не є антирадянським – навпаки, ми виступаємо за всевладдя Рад як істинне самоврядування громади!». Журнал виходив два роки на початку 70-х, і після того, як українських дисидентів розігнали, було кілька спроб відновити його випуск. У 1986-му Чорновіл, повернувшись із якутського заслання, зібрав редколегію й повернув до життя «Український вісник». Вихід першого числа у серпні 1987 року був своєрідним стартом української перебудови.
Чорновіл на велосипеді
У 1989 році видавці самвидаву почали розуміти, що товсті журнали з 300-400 сторінок уже не актуальні, до того ж, їх складно друкувати. Тарас Чорновіл розповідав, що сам був кур’єром і на велосипеді об’їжджав друкарок, роздаючи їм тексти для набору «Українського вісника», які редагував батько. Над кожним примірником журналу працювало кілька різних людей. А коли події почали розвиватися швидше, з’явилась коротка версія журналу – «УВ-Експрес», що розповідала актуальні новини.
Куріння шкодить самвидаву
Перший рок-журнал у Радянському Союзі вийшов 1969 року в Харкові. Це легендарне видання: воно залишилось у спогадах багатьох людей, та фізично жодного примірника немає. Оскільки наклад його був від трьох до п’яти примірників, а середовище, де він поширювався, було досить асоціальним, можна припустити, що журнал просто скурили.
1986 року в Харкові група молодих людей видавала журнал «Рок-кур’єр». Тоді рок-музика була річчю-в-собі: з одного боку, радянська влада дозволяла деякі її прояви, з іншого, регулярно траплялись погроми, а «Комсомольская правда» ганила неправильних музикантів статтями на зразок «Рагу из синейптицы».
«Рок-кур’єр» був класичним самвидавом: машинописом, у який, коли була можливість, вклеювали окремі фото, здебільшого з концертів-квартирників. У журналі фігурували «Аквариум», «Машина времени», «Кино», «Алиса»: за два-три роки ці назви вже звучали на весь Союз, а тоді були неофіційними. За кілька років видавці «Рок-кур’єра» вийшли з підпілля, змінили псевдоніми на справжні імена й почали вивчати журналістику. А головний редактор журналу Олександр Мартиненко, що ховався під псевдонімом «Н.Галя», у 90-х став секретарем Леоніда Кучми, а зараз очолює інформагентство «Інтерфакс-Україна».
Гра у девізи
Вважалося, що кожна газета повинна мати девіз. Уся перебудовна преса рясніє девізами. Деякі з них були на кшталт Шевченкових «Борітеся-поборете» та «Об’єднаймось, брати мої», або щось про кайдани, але інші мали глибший підтекст. Наприклад, мотто газети «Поступ» були слова Івана Франка «Більше поту, менше крові». А сатирична газета студентського братства Львівської Політехніки «Грюндік» узяла собі за девіз «Більше пива, менше піни». «Грюндіком» називався бар, де студенти-політехніки пили пиво. Пишнотіла продавчиня, що не доливає пива – один із архетипів радянської сатиричної преси, проте є тут і натяк на гасло «Поступу».
Нарешті, газета студентського братства Львівського медінституту «Леватива» (себто клізма; цю газету, до речі, видавав Олег Тягнибок) мала гасло «Більше мила, легше піде». Це вже гра і з «Поступом», і з «Грюндіком», і з самою радянською дійсністю.
Підготувала Анастасія Сидько
