фото: Катерини Недеснової/2014
– Чи можна назвати тих багатьох людей, які підтримують бойовиків на Донбасі, сепаратистами?
– Звісно, вони сепаратисти. Їх стало більше, ніж було до початку бойових дій. Варто лише подивитися відео з проукраїнських мітингів, наприклад, у Донецьку. Сепаратисти, звісно, на Донеччині та Луганщині були й до всіх усіх подій, але їх було мало. Реального підґрунтя для виникнення подібних настроїв і дій не було. Весь процес захоплення Донбасу – штучна технологія, принесена ззовні.
– Чи могла би ситуація бути іншою, якби люди були освіченішими?
– Безперечно! З одного боку, не слід переоцінювати можливості культури, але на суспільство в цілому вона впливає. Освічена людина, яка читає книжки, володіє інформацією, вміє самостійно мислити, аналізувати ситуацію, скоріш за все, не дасть маніпулювати своєю свідомістю й до останнього реально оцінюватиме події. Натомість, людина менш освічена, яка не має доступу до фактів і здатності їх аналізувати, насправді беззахисна.
– Сьогодні багато людей у регіонах України, не прилеглих до зони бойових дій, утомилися постійно чути й говорити про війну. Активно допомагають фронту лише поодинокі ініціативні люди. Чи потрібно нагадувати про війну, спонукати до дій тих, хто став пасивним?
– Потрібно, адже інакше все, що зараз відбувається, не буде мати сенсу. Звісно, люди морально виснажуються, але ми не можемо залишити все, як є. Тому залишається діяти.
– Ви часто буваєте у зоні бойових дій. Чи надихають вас ці поїздки на творчість?
– Надихають – це не те слово: надихати може море, прекрасний захід сонця чи світанок. Ці поїздки на Схід для мене важливі, бо це – моя мала батьківщина. Я народився й виріс там, і мені важливо підтримувати людей, допомагати їм чимось, просто бути причетним до їхнього життя.
– Історії, розказані у ваших поезіях про війну, реальні?
– Більшість – реальні. Деякі не те що вигадані, але взяті з інформаційного простору та трохи інтерпретовані. Навіть якщо вони не відбувались насправді, то могли.
– Чи треба письменникам їздити на війну, щоб писати про неї?
– Краще, звісно, поїхати. Перш за все, для того, щоб висловити підтримку, яка зараз необхідна військовим і мирним людям, які там живуть. Їм важливо відчувати, що про них не забувають. Коли я приїжджаю туди, я завжди бачу масу емоцій на їхніх обличчях. Наступного тижня, до речі, збираюся знову їхати на Донбас із київськими волонтерами, щоб відвезти допомогу й підтримати людей. А за тиждень виступатиму в Краматорську.
– Як вам удається в цій ситуації залишатись безстороннім і критично оцінювати події, що відбуваються на Сході, не стаючи на чийсь бік?
– Коли довго перебуваєш у цьому середовищі, ти вже не можеш просто спостерігати й фіксувати: в тебе виникають певні погляди, й це цілком логічно. Але я не буваю там настільки довго, приїжджаю на певний час. Якби я міг, то поїхав би й на окуповану територію, але, наскільки я знаю, я є у списках тих, кому в’їзд заборонений. Принаймні, на окуповану частину Луганщини. Ми говорили з друзями з Луганська про можливість створення «зеленого коридору» для митців, аби до окупованого міста приїхали українські письменники й музиканти, виступили там. Та не знаю, чи це можливо. Не хочеться ризикувати життям людей.
Розмовляла Діана Колодяжна
