Сім тез Андрія Кокотюхи про ретро-Львів та дитячу книжку в Україні

4698 0
Український письменник Андрій Кокотюха, який є автором понад 50 видань, минулого тижня презентував другу книжку із серії ретророманів про Львів. Про те, чому саме Львів асоціюється зі словом «ретро», про небезпеку у сфері дитячого книговидання та про позитивний аспект заборони російських серіалів в Україні він розповів під час прямого ефіру на Tvoemisto.tv.
фото: lvivpost.net

фото: lvivpost.net

Про ретроромани як «фільми» про Львів

Це мій перший досвід писати українською мовою про серійного персонажа. У світі модно відразу розробляти серію книжок із одним персонажем, аби читач його полюбив. Кожен автор уже більше як 150 років хоче створити свого Шерлока Холмса,  Анжеліку, своїх хоббітів чи Гаррі Поттера. Проте мені як читачеві це нецікаво. Я хочу за свого героя переживати, але якщо я знаю, що про нього буде ще десять історій, це означатиме, що з ним нічого не станеться.

Видавничий ринок в Україні не настільки розвинений, щоб можна було запустити такий повноцінний проект.  Можуть бути різні несподіванки: до прикладу, видавництво збанкротує абощо. Що тоді буде із цим проектом? Але видавництво «Фоліо» запевнило мене, що воно не збанкротує, що книги будуть вчасно видаватися за умови, якщо я їх вчасно писатиму. Тому коли мені запропонували роботу у такому форматі, я погодився.

Чому саме ретророман? Найгірше в Україні продається книга сучасного українського автора на сучасну тематику незалежно від жанру. Інша справа – фантастика з ухилом в ретро. Наприклад, фентезі з історичним нахилом про тих самих козаків буде продаватися значно краще. Загалом, це світовий тренд – цікавитися своєю історією. Ретроромани описують життя таким, як воно є. Це нібито роман на сучасну тематику, наша з вами історія, але перенесена в декорації, наприклад, 100 років тому.

Слово «ретро» асоціюється не з Сумами, не з Харковом чи Івано-Франківськом, а чомусь саме зі Львовом. В Україні взагалі найбільше художньої, документальної літератури, віршів пишуть про Львів. Львів надихає українських письменників, навіть якщо вони тут не живуть.

Львів міжвоєнного періоду уже описаний, зокрема, Юрієм Винничуком в романі «Танго смерті», і не лише ним. А от період початку XX століття мало вивчений. Навіть попри те, що у мене багато консультантів і я читаю багато літератури, немає єдиного джерела, у якому би описувався той час.

У своїх книжках із серії «Ретроромани» я не переповідаю карту Львова, не зловживаю топонімікою. Ми всі люди і дивимося очима. Я не пишу книжки, я знімаю фільми, тільки в силу певних обставин вони поки що виливаються в книжки. Мені хочеться, аби людина мій текст не читала, а бачила, аби, подивившись з вікна, вона спостерігала Львів 100 років тому. Причому очима приїжджого гостя, оскільки сам я не львів’янин.

Мої герої носять одяг початку XX століття, дотримуються тогочасних звичаїв. Але при цьому проблеми, які піднімаються у книзі, залишаються актуальними і дотепер, тільки, можливо, з’являються інші способи їх вирішення. Скажімо, як у 1908 році було складно поміняти валюту, так і тепер. Або афери з нерухомістю перед війною чи проблеми з відчуженням землі для забудови... Люди змінюють світогляд під впливом обставин, але  лишаються жити серед тих самих проблем у тому самому місті. До того ж, нікуди не діваються людські стосунки: кохання, ненависть, зведення рахунків.

Сім книг про життя Львова на початку минулого століття

Перша книга із серії – «Адвокат із Личаківської» розповідає історію успішного молодого київського правника Клима Кошового, який дивом вирвався з тюрми й утікає від переслідувань царської влади до Львова. Тут його арештовують за підозрою у вбивстві, і він змушений розплутувати цілий клубок проблем, пов’язаних із діяльністю у тому числі російських терористів.  Наступна книга – «Привид з Валової» описує події 1909 року. Це будівельний бум у Львові, перебудова старих будинків . В одному зі старих будинків бачать привид Чорної пані. Усякого, хто зустрінеться з нею, чекає загибель. Тепер життєві обставини Клима Кошового складається так, що він змушений докопатися до істини і розкрити секрет небезпечного привида.

Дія третьої книги із циклу  – «Автомобіль із Пекарської»  –  буде відбуватися у 1911 році. Це час економічного буму і технічного прогресу. У Львові з’являються автомобілі, високотехнологічні парки атракціонів, і на фоні цього розвивається сюжетна історія. Наступна книга – «Різник із Городоцької» –  вже 1913 рік. У ній буде закладена атмосфера передчуття війни. Місто живе не скільки очікуванням війни з Росією, стільки перемоги над нею. П’ята книга буде присвячена окупації Львова під час Першої світової війни, шоста – сьома підведуть читача до подій 1918 року і описуватимуть розпад Австро-Угорської імперії. Тобто це серія, яка розповідатиме десятирічну історії із життя героїв.

Роман про Майдан як авторська спроба переосмислення подій «вогняної зими»

У травні вийде моя книга «Вогняна зима», яка описує події, що відбувалися на Майдані. Попри те, що кажуть, що Майдан не закінчився, я переконаний:  історія Революції  Гідності почалася 30 листопада 2013 року, а завершилася 22 лютого 2014 року. Тобто все, що відбувалося на київському Майдані, вже, по суті, закінчена історія. Все, що продовжується далі – контрреволюція, війна – це вже інша сторінка.

Писати такі книжки на коліні означає зіпсувати ідею і репутацію. Звісно, повинна пройти мінімальна кількість часу, щоб усе не сприймалося як документальний фільм. Наприклад, письменник Андрій Курков вважає, що такі книги треба писати років через 20. Проте це не перша художня книга про ці події – «Армагедон на Майдані» Василя Базіва вийшла у квітні минулого року, буквально після закінчення подій на Майдані. Я не думаю, що для того, аби написати гостросюжетну книгу про Майдан, потрібно скликати віче і питати дозволу. Звісно, ці події ще дуже близькі і я свідомий того, що у Майдану є не тільки велика кількість прихильників, а і противників.  

Найменше, чого я хотів у своїй книзі, – напустити романтики і пафосу. Вступне слово написав Юрій Луценко, який був першим читачем. У мене Майдан показаний очима п’ятьох людей: це автомайданівець, який був бізнесменом і із самого початку влився у цей рух; студент Києво-Могилянської академії, який дивився на Майдан через інтернет як на видовище; молода жінка, яка працювала у парфумерному магазині і батьки якої  –  «ватники», тому  вона дуже боялася Майдану і не сприймала його; «тітушка» і, звичайно, боєць спецпідрозділу «Беркут». Дуже важко писати таку книгу, коли сюжет нам відомий. Я намагався показати цих людей, у кожного із яких була своя правда. Проте, підкреслюю, це художній твір і не варто там шукати прототипів, впізнавати себе чи когось із товаришів. Це переосмислення письменником того, що він сам бачив або чув від інших.

Про те, чого в Україні найбільше не вистачає читачам

Львів відрізняється від інших міст України тим, що кількість книгарень на певну кількість населення тут цілком задовільна, хоча все одно їх мало. У Львові живе майже мільйон людей, і книжкових магазинів могло би бути більше на тому ж Сихові чи у якихось інших спальних районах. Це потрібно для того, щоб аби купити книжку, не треба було їхати в центр або на Форум видавців.

Успіх Форуму видавців особисто я пов’язую з тим, що в Україні ніде купити книги. Тому видавці і живуть від форуму до форуму. В Україні дійсно катастрофічно мало книгарень. Я не думаю, що українці втрачають інтерес до читання. Ми не знаємо, чи є в Україні інтерес до читання, тому що неможливо вивчити цей попит.

Такий у нас, українців, менталітет: українець хоче, щоб все було поруч, щоб йому принесли під носа і поставили – дивіться, оце книжка. Тоді він зацікавиться, погортає і навіть, можливо, купить її. Тому я переконаний, що книгарень в Україні має бути стільки, скільки, до прикладу, виборчих дільниць.

Про проблеми дитячого книговидання в Україні

В Україні успішно розвиваються дитячі видавництва. Це той сегмент художньої літератури для дітей, який сьогодні, як на мене, показує позитивну динаміку зростання. Книжки українських авторів і українських видавництв завойовують престижні європейські премії. Але у той же час видавництва, які працюють у цій сфері, плодяться, як гриби, і у цьому є велика небезпека. Покупці цих книжок – це мами, дитинство яких припало на десять років безкнижжя і які дуже погано орієнтуються у тому, що краще купити. Але ці мами розуміють, що ліпше купити книжку дитині, аніж собі. Проте мама у першу чергу дивиться на ціну і не звертає увагу на те, що всередині.

Хтось із видавців дитячих книжок мені показував абетку, де на літеру «А» наводиться слово «АЇСТ». Так, там гарні малюнки, але там «аїст»! Хоча українські відповідники цього птаха мали би ілюструвати літеру «Л» – лелека або літеру  «Ч»  – чорногуз. А ще я бачив дитячу абетку, де літера «В» супроводжується віршиком: «Вовк повадився у сад красти вишні й виноград». Для чого хижаку красти вишні й виноград? Але це все красиво і яскраво проілюстровано. На попиті на дитячу книгу відбувається багато подібних спекуляцій і у результаті втрачається її якість.

Про «геніїв» та амбіції українських письменників

Якщо говорити про книги для дорослих, то їх у нас системно видають 11 видавництв і регулярно пишуть 40 авторів. Я не кажу про вірші, поетів у нас мільйон. Але основою будь-якого ринку стає жанрова проза для дорослих. А таку прозу – хоча б по одній книзі у рік – готові видавати лише 40 письменників.  А, до прикладу, у тій самій Росії на квартал виходить 20 детективів, вже не кажучи про любовні романи.

Із молодих авторів у нас мало таких, які вміють реагувати на критику. Написав твір і як тільки видавець починає озвучувати зауваження, що треба змінити, аби книга продавалася, починається: «Ти видавець, а я – геній». От геніїв у нас багато. У кожного є амбіції Джеймса Джойса або Марселя Пруста, але майже ні в кого немає амбіцій Стівена Кінга, Джейн Остін або Джоан Роулінг. Наші автори відразу хочуть «плюнути у вічність», написати щось одне і все життя жити на гонорар. Але до успіху треба йти. Крім того, не забуваймо, що письменницька  робота –  не для заробітку. Я – автор більше 50 книжок, проте я не живу із гонорарів, а заробляю гроші написанням текстів (сценаріїв, статей, рецензій тощо).

Про заборону російських серіалів в Україні

В Україні спостерігалося осіннє загострення у кіновиробників, а зараз – весняне. Але це позитивна тенденція у світлі того, що президент нарешті підписав закон, котрий забороняє показувати в Україні російські серіали певного змісту. Я глибоко занурений у цю тему і писав аналітичну записку президентові. Під заборону не потрапили мелодрами, старі радянські фільми тощо. Заборонений якраз  найвпливовіший контент – так звані чоловічі серіали: детективи, трилери, бойовики, військові історичні драми, де показують сильних чоловіків, котрі перемагають всіх своїх ворогів. Контент, що героїзує тоталітарний режим, найбільше і впливав на мізки частини населення.

Виробники мають два місяці, аби владнати свої бізнесові справи і позбулися «агентів національної безпеки», «глухарєй» із «братанами» тощо. У той же час треба щось давати в ефір, потрібен український герой. Але треба усвідомлювати, що він не з’явиться завтра-післязавтра. Зйомки одного повнометражного художнього фільму, окрім того, що коштують мільйони, тривають ще й мінімум роки два. Серіал менше ніж за рік теж не зробити. Тому зараз на телеекранах залишаться російські мелодрами плюс будуть закуповуватися польські чи турецькі детективи тощо.

Але, безперечно, нам потрібен власний впливовий контент, потрібні свої герої, котрі будуть відстоювати тут, в Україні, права і свободи людей, на котрих можна покластися і котрим можна повірити. Авжеж, не буде відразу на 100% якісного продукту. Але щоб з’явився один якісний фільм чи серіал, потрібно 10 або 20 поганих. Це індустрія, у ній немає шедевру. Шедевр може з’явитися лише за деякий час шляхом спроб і помилок.

Улюблена українська наука – якбитологія. Якби така індустрія у нас запрацювала, я був би у ній активно задіяний, тому що зараз мій час, оскільки я пишу не любовні історії, а саме про українських героїв. І вже зараз ведуться обговорення декількох проектів, в яких я активно беру участь. Якщо хоч невеликий відсоток втілиться в життя, це буде потужним кроком для української серіальної індустрії.

Фото: photo-lviv.in.ua; grim.in.uawz.lviv.ua

Спілкувалася Олена Марченко


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!