Жінки vs чоловіки: хто куди мігрує і за чим
Важко говорити про потоки українських мігрантів, оскільки українська офіційна статистика взагалі не фіксує реального стану. Ми керуємося експертними даними, які подають фахівці, на основі своїх досліджень, а також статистикою країн призначення.
Згідно з останніми дослідженнями під керівництвом Елли Лібанової (періоду 2010–2012 року), серед мігрантів є 33 жінок та 67% чоловіків. Але я, а також мої колеги, дивимося на ці цифри критично. Насправді, можна впевнено заявляти про майже рівноцінну кількість мігрантів обох статей. Так, на рівні тенденції, ми можемо стверджувати, що є країни суто жіночої міграції. До них належить, наприклад, Італія, де 82% мігрантів – жінки.
Важливо, що чоловічі та жіночі міграції суттєво різняться: за вибором країни, працевлаштуванням, як чоловіки та жінки розпоряджаються фінансами, скільки коштів пересилають в Україну. Усі ці гендерні особливості принципові.
До прикладу, чоловіки відсилають третину коштів додому, в той час як жінки – 80%. Також чоловіки, якщо вони виїжджають у країни ЄС, проявляють більшу мобільність, ніж жінки. Якщо їм не подобається місце працевлаштування – одразу шукають нове. Жінки, навпаки, розуміють, що знаходяться у неврегульованому статусі, їм будь-якою ціною необхідно заробити кошти на дітей чи інші потреби. Тому вони намагаються більше адаптуватися до ситуації, у котру потрапляють. Заради цього можуть навіть терпіти гноблення та несправедливість.
Чоловіки виїжджають, здебільшого, у Росію або в країни, де є можливість працевлаштування на будівництво чи допоміжні роботи (столяри, електрики). Жінки обирають Італію, Польщу та Іспанію. Основною сферою їх роботи є догляд за літніми людьми та дітьми, а також послуги з прибирання, готельно-ресторанний бізнес.
У своїх дослідженнях я також акцентую увагу на тому, що деколи українки отримують освіту за кордоном, або нострифікують свій наявний диплом і, відповідно, входять у кваліфіковані сфери. Так, в Італії маємо українку-радницю мера Риму – Тетяну Кузик. є немало українок, які очолюють громадські організації, створюють громади, відкривають маленькі бізнес-проекти. Важливо розуміти, що наші жіночі міграції є дуже поліваріантними, і це далеко не лише заробітчанство.
«Жінки не мігрують тільки заради заробітків, деколи вони просто тікають»
Окрім заробітку, завжди є супровідні фактори, чому жінка виїжджає закордон. Як правило, вона втікає з ситуації, з якої не може вийти по-іншому: насильство у родині (фізичне або психологічне), алкоголізм, тиск соціального оточення, неможливість реалізувати себе професійно чи особистісно. Тому нерідко, під приводом заробітків, вона просто здійснює втечу, не завжди рефлексуючи про це саме у такий спосіб. Це я усвідомила, коли проводила низку експертних інтерв'ю із жінками мігрантками у рамках свого антропологічного дослідження (2012-2013 рр.) в Італії.
Чому жінка виїжджає саме на заробітки? Тому що в нашому суспільстві досі існує лише одне виправдання для міграції, і те умовне: вважається, що поїхати заробляти гроші за кордон – це ще частково виправдано. Але мігрувати через те, що тут не витримуєш, бо тебе б’є чоловік – це погано. «Так живуть всі, і ти терпи», – часто можна почути від родичів чи друзів та й загалом від суспільства.
Також побутує думка, що власне жіноча міграція руйнує сім’ї. Але, на моє переконання, виїзд жінки за кордон стає лакмусовим папірцем для тих хворобливих процесів, що існували у родині давно. Ми повинні запитати також чоловіка: чи заробляв він кошти, чи відчував, що це його обов’язок? Чи він підтримував жінку емоційно в різні періоди сімейного життя? Чи дбав про її добробут? Чи справді був її партнером?
Немало моїх респонденток говорили про те, що виїхали в момент, коли їхні чоловіки просто поставили перед фактом: «На мене не розраховуй, я не маю де заробити, роби, що хочеш». Або тоді, коли роками виховували дитину самотужки, не маючи від колишнього партнера жодної допомоги.
Але варто також зауважити, що міграція часто дозволяє кардинально покращити життя родити, і не тільки фінансово.
«Вакцинація мобільністю»
Виникає питання, чому українки виїжджають і не повертаються після того, як реалізували свої економічні цілі: купили квартиру, оплатили освіту дітям?
На моє переконання, українки просто пізнали зовсім інше ставлення до себе. Навіть якщо вони працюють у низькокваліфікованій сфері, часто говорять, що у певний момент зрозуміли, що таке повага та підтримка. Їхня самооцінка зросла тут більше, ніж коли працювали у школах чи лікарнях в Україні. Загалом, міграція для багатьох українських жінок, які часто до цього мало де подорожували (не забуваймо, що кордони відкриті лише 25 останніх років), – це колосальний життєвий переворот.
Є таке явище, яке я називаю «вакцинація мобільністю», коли людина отримує принципово новий досвід, після якого починає раптом переосмислювати усю себе, і все прожите. Її життя починає ділитися на час до та після першого перетину кордону віддаленої країни. Можна повернутися у ту саму географічну точку, але неможливо повернутися тією самою. До слова, родина мігрантки також змінюється.
Із Західної України також продовжують мігрувати до Росії, і навіть зараз, у період війни
Загалом, в історії України ми мали кілька хвиль міграцій. На перетині кінця XIX і початку XX-го століття відбулася перша хвиля. Друга хвиля – у міжвоєнний період. Третя – після Другої світової війни, і так звана четверта триває нині – це період після здобуття Україною незалежності.
Варто усвідомити, що остання хвиля міграції відрізняється від усіх типологічно. Глобалізація відкрила можливості не тільки повернутися мігранту додому, а й підтримувати постійний зв’язок із рідними. Раніше так не було. Ті, хто виїжджали у перших трьох хвилях, продавали усе майно й прощалися з рідними, оскільки покидали дім навіки. Або просто тікали від потенційних політичних переслідувань, як це було після 1945 року. Тепер можна не лише приїжджати в Україну, але й бути залученим в її культурні та соціальні процеси, фізично перебуваючи в країні призначення і живучи на дві країни.
Після 1990-х років українки активно виїжджали до Польщі, Росії, Чехії. Такі міграції були сезонними. Але в цей період також відкрились країни масової міграції, які раніше не були задіяні: Італія, Португалія, Греція. Першопрохідці тоді переживали надзвичайно складні життєві випробовування, бо фактично ще не мали до кого звернутися, навіть церковні громади відкривалися не відразу. В Італії їх рятував «Карітас» – міжнародний християнський благодійний фонд, що допомагає різним потребуючим. Освоївшись, у 2000-х роках ці жінки-першопрохідці запрошували друзів та знайомих також виїхати до них. На перетині 2000-2003-х років в Італію виїхало понад 100 тисяч українських мігранток. Те саме відбулось в Португалії, Іспанії та Греції, щоправда, у менших кількостях.
На загал із Західної України частіше виїжджають у країни ЄС – Польща, Італія, Іспанія, зі Східної – у Росію. Важливо, що із Західної України також продовжують мігрувати до Росії, і навіть зараз, у період війни, як показало найновіше дослідження Міжнародної організації міграції в Україні. Країна-агресор залишається топовою за кількістю виїздів саме з цілями трудової міграції. Окрім Росії, країнами призначення ниніє Італія, Чехія, Білорусь (notabene, це нова країна останніх років) та Польща.
Діти теперішніх мігранток: покоління «півтора»
Не можна однозначно говорити, що міграція – це завжди погано для дітей. Мовляв, жінка залишила тут своїх дітей та поїхала влаштовувати власне життя в іншій країні. Направду, діти батьків-мігрантів отримують принципово новий досвід порівняно з тими, в чиїх родинах ніхто не мігрує.Вони, передусім, розширюють свій спектр бачення різних соціальних ситуацій. Для них стає відкритою опція виїзду за кордон на навчання або роботу. Питання у тому, чи вони використають її.
З міграцією в Україні з'явилось таке поняття як покоління «півтора» – це діти, які народилися ще в Україні, але переїхали з батьками за кордон у підлітковому віці.Нині нам поки що невідомо, яка їх подальша доля, оскільки таке покоління формується на наших очах. Усе залежить від того, чи здобуватимуть вони вищу освіту за кордоном. Якщо ні – то такі діти приречені на низькокваліфіковану працю, але чи такі обставини автоматично означатимуть про їхній життєвий провал? Не думаю.
Проте і ті діти, які залишилися в Україні, поки їхні батьки працюють за кордоном, як мінімум розуміють, що світ –це не тільки школа-робота-університет-зарплата у тисячу гривень. Вони мають різні варіанти вирішення ситуацій, і, можливо, це буде дуже важливо для України в майбутньому. Я постійно ставлю собі питання: де ті соціальні середовища, групи, моделі поведінки, які можуть вивести нас на новий рівень суб’єктності в цій країні? Можливо, саме ці підлітки проявлятимуть значно більшу суб’єктність, а не лише «підкорення обставинам, що склалися».
Є також психологічний досвід дітей, які залишилися. Вони можуть дуже страждати від розлуки з мамою чи татом. І часто це спричинює депресію. Але мені доводилося також бачити і підлітків, які до міграції мами вважали, що їхнє єдине життєве завдання – продавати на ринку, і час до часу ходити у школу. Після міграції матері для них стає цінністю освіта. Вони різко дорослішають й інколи доволі позитивно трансформують для себе цей досвід.
Ми не можемо говорити тільки про негативи, пов’язані з жіночою міграцією. Але тут важливо також озвучити те, що якщо жінка-матір поїхала за кордон і пересилає гроші на дитину, то чоловік-батько мав би включитися в опіку над дитиною на повну. Проте як часто ми спостерігаємо такі випадки?
Академічна міграція і міграція молоді — наш порятунок
Міграції нині вивчають переважно у транснаціональній перспективі, коли суспільство походження мігранта і суспільство прийняття мігранта, до прикладу, Україна і Польща чи Україна та Італія, розглядають не як два окремих «контейнери», а як єдиний соціальний простір, який твориться завдяки міграціям, але і який також може їх посилювати.
По суті, українець чи українка, що виїхали працювати до Польщі, можуть використати отриманий за кордоном досвід тут, повернувшись в Україну. Проте це відбувається не настільки інтенсивно, як могло б. Чому? В Україні немає достатньо розвиненої соціальної інфраструктури і дуже депресивний економічний стан, а також тотальна корупція. Безліч людей, які напрацювали за кордоном не лише фінансовий капітал, але і здобули багато вмінь та навичок, хотіли б повернутись в Україну. Проте вони цього не роблять, оскільки не бачать можливості реалізації цих капіталів. Тому вони вкладають свої заощадження у будинки, розкішні кам’яниці.Іце не просто бажання «повимахуватись» перед сусідами, це також спосіб збереження грошей в країні, де банківська система користується дуже низьким рівнем довіри.
Нині ми стоїмо на порозі нової хвилі міграції, тобто вона вже почалася. Це масовий виїзд молоді за кордон.Тому багато батьків скеровують своїх дітей саме в університети за кордоном, проте також і тому, що сучасна університетська (і шкільна також) освіта в Україні просто безнадійно, тотально відстала. Ми досі вчимо те, що вчили наші батьки 50 років тому, ми досі «пишаємося» якимись фантазіями про свій унікальний шлях в науці, у той час, як маса розумних дітей виходять із університету з нічим. Вони не конкурентноспроможні. Тому, у певному сенсі, вчитися на Заході – це шанс. Можливо, ці майбутні професіонали колись повернуться в Україну, це не виключено.Вони будуть готові повернутися тоді, коли почуватимуть себе тут соціально захищеними.
Академічна міграція спрямована на отримання нових знань, досвідів, контактів, які ми не можемо отримати тут. На мою думку, а також на думку моїх колег, академічна міграція та міграція молоді – це наш порятунок. Серед кола моїх знайомих є люди, які стажуються і повертаються. Вонипривозять нові методології та знання, приїжджають з певним потенціалом, який хочуть застосовувати тут.Це могло би нас врятувати у пострадянській науці, яка вже дійшла до стану повного колапсу.
Чи їдуть в Україну?
До України, до слова, звісно також мігрують. Частина людей – це біженці з країн військових конфліктів, шукачі притулку. За офіційною статистикою їх разом близько 6 тисяч осіб. Проте, вони здебільшого перебувають у дуже складних умовах. Єдиний спосіб вижити для них, принаймні на початку, – це триматись соціальної спільноти, родичів з їхньої країни, які мігрували сюди раніше. У країнах Європейського Союзу іммігрантам виплачується соціальна допомога, за яку людина може повністю себе прогодувати. В Україні людина зі статусом шукача притулку отримує разову допомогу в розмірі 17 гривень, і для цього йому ще й необхідно зібрати масу довідок з різних інстанцій.
Нам також важливо працювати над публічним дискурсом. Часто зі сторони українців можна почути: «нехай забираються геть», «досить ґвалтувати наших жінок». Але якщо подивитись на масштаби флешмобу #ЯНеБоюсьСказати, то насильство у нашому суспільстві існує і без мігрантів, просто на них надтолегко перекласти власну відповідальність і власне зло. Добре було би розширювати своє розуміння інакшості й рефлексувати над думкою, що «інший» – це не синонім до «ворожий».
До того ж ніякої навали іммігрантів нам не загрожує, принаймні поки триває війна з Росією. Власне чудовий час подумати про своє ставлення до тих, хто від нас відрізняється, і думати передусім як про людей.
Про польський серіал «Дівчата зі Львова»
У своєму серіалі «Дівчата зі Львова» поляки описують українців доволі брутально, як жінок з поганою освітою, мовою й сумнівними життєвими намірами. Але на це потрібно дивитися крізь призму бізнесу. Кінобізнес існує за законом: продукт повинен приносити прибуток. Відповідно, цей серіал – це відповідь на суспільний запит.
Звісно, я різко негативно оцінюю цей серіал, і навіть трохи писала про це, але я також усвідомлюю його природу. Українська держава не працює на культурну репрезентацію українців за кордоном, яка б давала про нас сучасну візію.
Вишиванки і культурні вечори про Соломію Крушельницьку – це звісно гарно. Але що ще? Погляньмо, як французи презентують себе через щорічний фестиваль «Французька весна», з кінофестивалями, музичними і театральними дійствами, із запрошенням провідних інтелектуалів в Україну. Відчуваємо різницю, правда? І справа тут знову ж таки не лише в грошах, але й у нашій байдужості до власної ідентичності, великою мірою.
Міграції є нашим потенціалом, це наш ресурс сповільненої дії. Рано чи пізно люди, які виїхали, можуть таки повернутися сюди, великою спільнотою, і таки зламають хребет всьому цьому «кумівству» та інертності, як наскрізній хронічній соціальній хворобі, яку я вважаю нашою проблемою номер один сьогодні. Повернуться, бо тут дуже цікаво, насправді значно цікавіше і перспективіше, ніж у країнах першого світу. Я в це все вірю більше.
Підготувала Мар'яна Федина
Фото Назарія Юськіва
