Ярослав Грицак про третій майдан, шлях слимака та стрибок жаби

3785 4
Львівський історик констатує «солодку контрреволюцію» і сподівається на покоління, до успіху якого політично не доживуть Тимошенко й Порошенко.
фото: УКУ

фото: УКУ

Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак любить говорити про зміну поколінь. У лекції «Міф про міф реформування: еволюція чи революція?», прочитаній учасникам порадні «Вибори і антикорупція», організованої міжнародним фондом «Відродження» та «Київським діалогом», він також згадав про те, що покладає сподівання на нових українців. Щоправда, чекати на свій шанс, на думку історика, нове покоління буде ще чверть століття. Tvoemisto.tv занотувало найцікавіше з його лекції.

Моя теза дуже проста: «революція закінчилася». І, на жаль, знову закінчилася поразкою. І я бачу, що виходом є третій майдан. Я дуже боюся третього майдану, бо як історик знаю, як розвивається революція. Найкращі революції – це ті, що вчасно зупиняються, бо ті, що  не зупиняються, провадять країну до повної катастрофи.

Але ідея третього майдану має бути іншою. Це повинна бути революція біля виборчих скриньок. На мою думку, в Україні повинні з’явитися нові політичні проекти, які за короткий час мають прийти до парламенту і мати свого власного президента. Тільки тоді можуть статися зміни.

Ви можете сказати: «А що, змін немає?». Очевидно, що зміни є, їх дуже багато. Напевно, ніколи в Україні так багато не відбувалось, як в останні три-чотири роки. Для оцінки ситуації в країні я переглядаю сайт Vox Ukraine, де дають оцінку реформам. За їхньою методикою, коли показник сягає двох пунктів, реформи йдуть уперед. Але в нас  тільки раз на чотири роки реформи досягали відмітки «два». Зараз вони перебувають на позначці близько нуля.

На моє переконання, бракує ключових реформ. Україна майже-майже виконала всі необхідні умови, щоби будувати нову систему, але «майже» не рахується.  Треба це «майже» подолати.

Я бачу, як почався відхід назад. Я називаю цей відхід «Солодкою контрреволюцією», бо її очолив президент.

Кілька останніх років я читаю дуже багато літератури про те,  як проводяться реформи, як це відбувалося в інших країнах та які умови необхідні, щоб реформи досягли успіху. Правило дуже просте:  у більшості випадків реформи не вдаються, більшість революцій зазнають  поразки. Гарно починаються, але закінчуються, на жаль, не найкраще.

Наприклад, книга відомого економіста Ернандо де Сото «Загадка капіталу». Якось Світовий банк дав йому доручення оцінити купівельну спроможність найбідніших околиць великих міст, таких як Мехіко, Каїр, Маніла – там, де люди живуть у нетрях чи фавелах. Світовому банку було цікаво, що ж у таких місцях можна продавати, бо ринок є ринок.

Де Сото вивчив купівельну спроможність дуже детально і виявив, що тільки в околицях Каїра сума грошей, якою загалом володіють бідні араби, в кілька разів перевищує загальну суму економічної допомоги США для Єгипту за останні десять років. І це при тому, що Єгипет був у числі п’яти найбільших реципієнтів допомоги від Америки.

Читайте також: Ярослав Грицак про те, як треба розвиватися Львову

Економіст каже, що  в Каїрі гроші заховані в панчохи, це так звані заощадження на останній день. Нам це також  дуже знайомо, бо українці такі самі. Де Сото пише, що країни, де гроші є в тіні, «в панчосі», ніколи не будуть багатими, бо гроші та капітал – це різні речі. Капітал – це не просто гроші, а кошти, вкладені у справу, які приносять прибуток. У капіталістів гроші не повинні бути в тіні, їх треба класти в банк під проценти чи вкладати в якусь справу. Умовно кажучи, капітал – це ті гроші, які є на сонці, на видноті.

Думка економіста дуже проста:  де високий процент тіньової економіки, ніколи не буде багатої країни. Де Сото писав цю книжку в останні роки керівництва Кучми, тож зробив гарне порівняння. За його словами, якщо дивитися, де тоді було найбільше грошей у тіні, то це виявилися Україна, Росія, Азербайджан та Грузія. В Україні – 70% грошей в тіні, в Грузії – 75%, а в Азербайджані аж 80%.

За словами економіста, всі думають, що річ в історії, культурі і традиціях. Хоча причина зовсім в інших чинниках, бо в 19-му столітті США дуже нагадували теперішню Україну. Спробуйте уявити, що сучасна, велика, багата Америка була схожа на Україну.

Він так і пише: Америка 19 століття була повністю схожа на Україну часів Кучми. І там, і там були поставленні такі умови, що людям було не вигідно працювати законно, а більшість операцій були незаконні. Працювало правило кулака, револьвера, томагавка. І за цих умов жодна економіка не могла би працювати. Що ж призвело до зміни? Що сталося в США?

Де Сото не історик, але пише історію Америки, бо, на його думку, традиційний виклад історичних перипетій нічого не розповідає про те, як сталося, що США змогли стати супердержавою. Він каже, що історію Америки зазвичай пишуть як історію ковбоїв, воєн та протестантів, які переїхали з Європи. Така історія нічого не розказує, вона красива, але не дає розуміння того, що сталося. Тому він пише економічну історію про те, як Америка виходила із тіні.

За словами науковця, найбільша проблема полягала в тому, що люди їхали на захід і брали землі, скільки хто міг. Причому жодних законів не було і більшість тієї землі була незаконно захоплена, а власники й не прагнули її легалізувати. Вони порахували, що на узаконення знадобилося б років так 120 – 150, приблизно до кінця 20 століття. То що сталося? Як усе це вирішилося? Просто. Одного дня прийшов уряд,  який ухвалив акт і визнав усі ці землі законними. Саме тоді й трапився той «клац»: Америка почала підійматися, бізнес вийшов на сонце.

Де Сото твердить, що нема такої держави, яка б це не могла зробити, єдине ключове питання це політична воля. Має прийтись хтось, щоби зробити оцей «клац» – закони, які дозволяють вийти бізнесу із тіні.

Це важливо тому, що між фахівцями точиться велика суперечка про те, який шлях ефективнішій – революційний чи еволюційний. Американський політолог Олександр Мотиль написав статтю, в якій висловив стурбованість: мовляв революції не діють ніколи, швидкі зміни не діють, подіють тільки повільні зміни. Отже, розвиток має відбуватись еволюційно, тому будь-яка революція, навіть якщо не програє, не може дати нічого. Бо зміни мають накопичуватися спокійно. Умовно кажучи, зміни мають відбуватися повільно, але впевнено.  Він називає це шляхом слимака.

Натомість є теорія де Сото, яку розвинув гарвардський професор Александр Гершенкорн. Він народився в Одесі, утік до Відня від більшовиків, а потім  від нацистів до Америки, де зробив блискучу кар’єру у Гарварді і Стенфорді.

Читайте також: Ярослав Грицак: Україну можуть об’єднати Вакарчук і Жадан

Гершенкорн каже, що відсталі країни ніколи не заповзуть у багатство, тому що заповзати означатиме стагнацію. Єдиний вірний шлях – це стрибок. Важливо зрозуміти: що бідніша країна, якщо включається режим «стрибка», то швидше вона розвивається і швидше заскакує. Класичний приклад – Радянський Союз 50-60-х років,  економіка якого приростала на 6-7% щороку. Економісти казали: якщо СРСР збереже такі темпи зростання, то пережене Америку до 1985 року.  Потім цей термін переносили, а потім СРСР розвалився.

Професор Гершенкорн  каже, що фокус не в стрибку, а в тому, щоб утриматися. Радянський Союз стрибнув, але не втримався. Що далі на Схід, тим сильніша роль держави. Насправді, каже він, важіль змін – це держава,  ніколи не суспільство. Суспільство не може змінити само себе, бо не має необхідних важелів. Єдине,  що воно може – це розвивати політичні проекти,  щоб закинути в кабіну свого льотчика, який може у відповідний момент потягнути за важіль, тобто виконати  політичну волю.

З погляду еволюційного шляху в Україні все робиться більш-менш добре. Весь час ідуть якісь невеличкі зміни, які колись дадуть певний ефект. Із точки зору де Сото такий шлях є стагнацією. Для змін необхідні законодавство, справедливий суд і зміна виборчого права, яка дозволяла б суспільним лідерам заскакувати до влади. Оскільки цього в Україні не стається, а навпаки,  бачимо відкат, то нам треба формувати новий політичний порядок денний.

Чим важливі революції?  Вони дають нам можливість оцього «клацу». Але можна прийти до влади і нічого не зробити. Кожен, хто приходить до влади, переймає старі правила гри в Україні. Той, хто вбиває дракона, потім сам ним стає. Революція – це шанс на прихід до влади політичного класу, який має волю до змін.

Важлива ще одна обставина: має бути криза. Жодний політичний клас не буде міняти державу з власної волі. Криза ж або ставить людину перед загрозою, або робить вибір настільки складним, що політичний клас не можете це зробити сам і змушений делегувати комусь іншому.

Україна пройшла всі необхідні етапи, маємо майже всі інституції, які потрібні для стрибка. Є проблема «останнього кілометра». Хто бігав марафон, той знає, що останній кілометр є найважчим: треба мати силу волі. Хто писав дисертацію, теж знає, що найважче написати останні 5%. «Майже» не зараховується. Це дуже серйозна проблема. Треба говорити, чому так відбувається. Одна з головних причин полягає в тому, що Майдан не дав жодного нового політичного проекту. Пам’ятаєте, як говорив Чорномирдін: «Какую бы общественную организацию мы ни создавали — получается КПСС».

Якось троє економістів взялись оглянути досвід усіх комуністичних країн, які 25 років тому почали реформи. Їхній висновок такий: тільки там спрацювала економіка, де були швидкі реформи. Що повільніші реформи, то більша соціальна ціна. Що кволіші реформи, то  більше шансів для класу олігархів, які перехоплюють владу. І Україна є в цьому класичним випадком.

Невідомий український дипломат  на саміті в Румунії сказав, що Україна знана, як країна, яка ніколи не втратить шанс втратити шанс. На жаль. Але це не мало би стати основою для депресії. Навпаки, треба констатувати, що слід змінювати політичний план. Тому що закрилося вікно можливостей, яке відкрила революція, але відкрився коридор, дуже довгий, який мусить  залишатися відчиненим в наступні 20-25 років.  І головне  завдання – в цьому коридорі втриматися. Чому? Бо у нас з’явилося нове покоління. І це не красиві слова. Це покоління,  яке має набір інших цінностей, вони відрізняються від старших політиків. Дві речі є дуже важливими: перша – щоб ці нові люди не виїхали з цієї країни всі, а друга  – щоб вони не стали подібними до свої старших колег. Я думаю, що обидва ризики є високими, але вони не є неминучими, їх можна уникнути за різних обставин.

Цим людям зараз 25-30 років, а за 25 років прийде той вік, коли ці люди перебирають відповідальність на себе. Очевидно, що ні Тимошенко, ні Порошенко, ні решта нинішніх лідерів не будуть актуальними за чверть століття.  Коридор є досить твердий і ми з нього не звернемо. Питання тільки в тому, чи будемо ми готові скористатися з цього коридору, особливо якщо він знову стане на певний час вікном. А коли це станеться – невідомо.

Записав Тарас Базюк

 

 

 


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (4)

Додати коментар
29 Січня, 2018 15:20
Nester Грицак гонить шизофазцю де тільки може. [***]s://nesterdennez.[***]/2017/02/global-permanent-war.html
29 Січня, 2018 15:18
Nester Саме головне і необхідне, що зник сам Грицак.
26 Січня, 2018 20:40
Ігор Цим 25-ти річним потрібно світло і не в кінці коридору, а зараз же...
26 Січня, 2018 18:55
Валентин Він де Сото що, догори дригом тримав, коли читав? Там все навпаки.