Фото: Щоденний Львів

Через карантин цього року на Великдень не буде святкування гаївок у Шевченківському гаю. Саме там, як тільки почала розвалюватися комуністична система, відновлювалась українська традиція, сформувалися цілі покоління львів’ян. Про те, з чого це все розпочиналося, який зміст вкладалося і що вони означали – директорка «Львівського театру ляльок» та організаторка гаївок у Шевченківському гаю Уляна Мороз.

Я дуже люблю Великдень і гаївки. Ще з дитячого віку в 90-х роках ми нарешті вийшли у вишиванках у Шевченківський гай. Це піднесення національного духу відчувалося всюди. Це був ніби великий мітинг на підтримку України. Дуже багато молоді почало бавитися у гаївки і це було захоплююче. Я відчувала, що я маю там бути.

Пам’ятаю «Коло», яке організувала «Спадщина», вони водили не тільки гаївки, а й показували бойовий гопак. Мені так сподобалось, що я вирішила стати частиною цього процесу. Тоді ми почали вивчати і проводити гаївки. Збирали і доповнювали те, що вже було.

Пізніше у 2000-х відчувався спад цього свята в гаю: приходило менше людей, щоб не було відчуття браку гаївок – поставили сцену. Тоді я стала активним творцем гаївок, а не споживачкою. Ми підбирали, які гаївки водитимемо, визначали послідовність.

Шевченківський гай був особливим місцем перш за все для тих, хто не мав бабусів і дідусів на селі. Це не просто свято для мене, а місце зустрічі однодумців і знайомих. Це була можливість одягнути старовинні речі, народні костюми.

Адже дівчата перед Великоднем, щоб прийти в Гай, мусіли придбати собі якусь гарну вишиванку, кептарик, похвалитися «малинівкою», зґардами (гуцульська прикраса на шию). Було враження, що ми потрапляємо в шевченківські часи, коли на свята хвалилися обновками. Я вірю, що створений руками одяг має енергію. Зараз це би назвали б/у, але вони мають історію в собі. Я не вмію вишивати, але я беру борщівську вишиванку і відчуваю, наче йду боса по землі, ніби торкаюся до чогось живого, беру собі силу своєї нації. В цьому сила розуміння, якою є наша Україна. А після гаївок ми йшли палити ватру, співати під гітару пісень і частуватися великоднім кошиком. Дуже тішуся, коли приходжу в гай і бачу молодь, бо відчуваю, що це і є Україна.

У мене троє дітей і коли наймолодший був ще геть малим, то мені стало нудно і я захотіла організувати Великдень у Шевченківському гаю. Я багато років режисую фестивалі, наприклад «Тустань». Це моя стихія. Тоді я запропонувала, щоб різні середовища розбирали різні галявини, щоб не було скупчення на великій галявині. Бо гучна сцена була потрібна для туристів, а для львів’ян гай – це в першу чергу спілкування. Тоді я спробувала, щоб звук зі сцени був не такий гучний. В мене не вийшла ідеально організувати святкування, але після цього продовжували ділити гай на галявини і тепер їх багато.

Я тоді перезнайомилися з різними людьми, які приходили в гай: танцювальні колективи, які цілими спільнотами розважалися на галявині, церковні середовища, спільноти, які займаються з неповносправними, пластуни, старше покоління львів’ян. Гай об’єднує різні покоління.

Цей Великдень я святкую зі сім’єю в селі, звідки мій чоловік. Ми не збиратимемося великою родиною як зазвичай, лише з батьками. Буде богослужіння по телевізору, стіл з паскою, гаївки з дітьми у подвір’ї і друзі тільки по телефону. З Божою поміччю ми пройдемо це випробування. Для мене буде великим щастям потрапити наступного року в Шевченківський гай, побачити друзів і продовжити традицію.