Фото: Прямий
Для частини людей, які вже багато років мешкають в Україні, вивчення бодай мови країни, в якій вони живуть, за межами можливого. Пояснюють усе фонетичними труднощами та звичкою. Відома українсько-швейцарська скрипалька Анна Савицька, як виховувалась у Львові, а зараз мешкає у Швейцарії про те, чому українська для неї важлива та, як вона навчала різних мов своїх дітей.
Зараз ідеальний момент, щоб поділитися думками, які «муляють», адже питання мовної належності для мене – дуже болюча тема з самого дитинства.
Моя Бабця виросла в Казахстані. Її мама втекла з Одеси з двома крихітними дітьми після репресії чоловіка. Фаня, моя прабабуся, вчила казахських дітей російської мови. Тобто російська, хоч і не була рідною мовою, була їй і дітям потрібна для виживання.
Про Діда Швеця та його талант до різних мов я писала в кінці минулого року.
Тож, у радянські часи, в моїй сім’ї говорили в основному російською і тільки інколи – українською мовами.
Я народилася у Львові й з дитинства говорила двома мовами. В 1991 Україна стала незалежною. Мені, як і всім моїм однокласникам, скасували уроки російської мови. Ми її більше не вчили, не писали нею. Російська література стала зарубіжною. Знати українську було справою гонору.
Пам’ятаю, як випадково в класному журналі побачила, що навпроти кожного прізвища дитини стояло скорочення «укр.». Навпроти мого прізвища стояв знак питання. Це був перший раз, коли мені стало дуже не приємно. За вечерею спитала у Бабці: «Я хіба не українка?». Бабця ж відповіла: «Боже, коли ЦЕ ВСЕ нарешті закінчиться?».
Зауважте, що українською вдома я говорила саме з Бабцею. Це вона апріорі наполягала на чистоті мови. А я, завдяки їй, вважала себе двомовною, бо ж ідеально говорила. Але все одно я знала, що значить не бути «своєю».
В 1995 я поїхала на навчання за кордон. Як пізніше виявилося, це була справжня еміграція. В мене відкрилися вуха, я «обклеїлася» багатьма мовами. Був період, коли я почала плутати, не могла чисто висловитися жодною мовою: все якось позмішувалося, почався недобір слів. Моментами я не знала, якою мовою розмовляю. Довелося серйозно зайнятися «детоксом» мовлення – читала запоєм, зібрала колекцію словників, розмовників та дисків з різноманітними уроками.
Коли народилися діти, я говорила з ними російською. Старший син, в гімназії, крім швейцарських державних мов (їх 4) та англійської, проходив курс російської (у 2014 році). В кінці семестру Влад забрав усі табелі та дипломи, крім сертифіката про курс російської мови. На запитання директора «Чому?» відповів, що зараз Майдан. Його мати з України, а на дипломі зображено герб РФ, і він його не візьме.
Якщо старший сам обрав свою позицію, то з молодшим довелося пережити кілька дуже неприємних моментів. У Львові Марк захворів і протягом 10 днів його треба було возити до лікарні на уколи. Одного разу нам трапилася медсестра, яка була «не в гуморі». Як на зло, як би я не намагалася, рот в моєї дитини просто не закривався:
– Дитино, спілкуймося будь-якою мовою, тільки не російською.
– По-немецки или по-польски?
Фокус з переходом на іншу мову не вдався. Говорили «собачою», бо ні польською, ні «Боже борони» німецькою медсестра не розмовлялала. В коридорі перше Маркове запитання було: «Мама, а что, русский язык – собачий?». Мені вдруге стало дуже прикро. Сумно. Соромно.
Через місяць я записала Марка в «Рідну Школу» у Швейцарії та наполягла, щоб він вчив українську. Під час занять з вивчення мов я була приємно здивована, що діти українців-емігрантів говорять іноді чистіше, ніж діти в Україні. Коли мова звільнена від сленгу, вона «дихає».
Ще я познайомилася з багатьма російськомовними батьками, які свідомо вчать дітей української. За кордоном. (А могли б сказати: «Какая разница?»). Ввівши українську в щоденне життя, я не відбирала в дітей можливості говорити російською – чим більше мов, тим краще. Мови – це капітал. Та й в нашій сім’ї одну мову просто не можливо обрати: в нас і польська, і німецька, іноді все одразу і змішано. Життя у Швейцарії зобов’язало нас поповнити мовний арсенал ще й швейцарським діалектом.
Саме тому я не розумію, як деякі люди не в змозі вивчити мову, мешкаючи в Україні. Фонетичні труднощі чи звичка – не виправдання. Гадаю, це лінощі та байдужість. Хто не хоче, того не змусиш.
