Маячок, що відганяє темряву, або Як американець відшукав серце української музики в Карпатах

2075 0
У короткі години тієї ночі, поки ми пили свіжий сосновий чай і слухали джаз на Youtube, я думав над двома питаннями: не тільки «де я є?», але і «коли я є?».
Фото: Terra Nova

Фото: Terra Nova

Джо Ліндслі – американський журналіст із Нового Орлеана, який потрапив у карантинну пастку у Львові ще в березні. Цього разу він розповідає, на які знахідки натрапив у Карпатах під час Різдва і як вони допомогли йому розігнати темряву навколо.

Якось я розмовляв за келихом пива із Акселем Роузом – фронтменом гурту Guns’N’Roses, який кликав мене «Джо-Роб». Іншим разом я стояв біля сцени, де двоє легендарних американських музикантів Том Петті і Доктор Джон грали спільний концерт у Новому Орлеані. В Ірландії я проводив тур для сотні американських туристів, серед яких була україно-кельтська група, яка виконувала циганський фольк-панк. У Північній Кароліні я побував у присутності героя кантрі-музики Мерла Хаґґарда. А ще якось у винарні в Тбілісі я став свідком спонтанної дуелі грузинських наспівів.

Все це було вражаюче. Проте свій найлегендарніший музичний досвід я отримав, подорожуючи у час Різдва Карпатами із музикантами, які виконували старовинні українські пісні. Щось подібне я зустрічав лише в оповіданнях. Відтоді минуло два тижні, а я досі прокидаюсь під «Чудо, чудо повідають» у моїй голові.

Читайте також: Між двома Різдвами, або Львів – місто, що подорожує в часі

Я побував у квартирах і будинках місцевих від Тухлі до Стрия та Яремче, насолоджувався гостинністю і неймовірною кількістю самогонки, що ми, американці, називаємо «місячним сяйвом (moonshine)». Здавалося, що десять хвилин я чув, як люди співали давні колядки. І з кожною піснею мені видавалось, наче ми проганяємо геть темряву, що скрадалась навколо нас – темряву, що я відчував з огляду на події у Вашингтоні того ж дня (захоплення Капітолію – ред.).

Спочатку, коли друзі запрошували мене на святкування Різдва, я почувався ніяково: як американець, можливо, як інтроверт, який любить рухатись швидко і на власний розсуд. Як би я міг вижити на затяжній Святій вечері без алкоголю? Водночас я переживав щодо бенкетів, що мали відбуватись після посту – дні застілля і випивань, а також – колядування в будинках незнайомих мені людей. Ранкові похмілля були би просто жахливими, я б занедбав свій денний розпорядок! І все це в січні, у час, коли на Заході, зазвичай, всі регулярно відвідують зал і сидять в офісі з наміром працювати, працювати, працювати!

Проте я знав, що на мене очікує якась внутрішня зміна. Тому на Різдво я одягнув вишиванку, придбану ще на День Незалежності, і гуцульський капелюх від друзів зі Львова та вирушив потягом до Славського. Потім мої друзі зі Стрия приїхали за мною, бо, як виявилось, я переплутав назву міста. І ми почали свою пригоду у селі поблизу, у фермерському будинку моїх друзів. Після першого кола самогону я подумав, що варто встановити собі межу. Потім розглянувся навколо столу: кожен співав і ніхто нічим не журився. Тож і я вирішив зануритись в українське Різдво: неважливо, як довго воно триватиме і куди мене заведе. Я випив чарку і вхопив миску з бурячками – це досконале поєднання буряка і хрону, захисний мікс для шлунка – так, саме це збереже мою свідомість тверезою!

Того вечора у нас був ще й обід №2 у Стрию, в домі друга, з яким я познайомився у LV Café jazz club у Львові і в якого усі в сім’ї – музиканти, як і він. Щокілька хвилин вони заводили пісню: Тарас акомпанував на акордеоні, Роман – на скрипці, Андрій – на флейті, а Наталя співала і підігравала дзвіночками. До нас приєднались й інші, зокрема дівчина із вражаючим вокалом. Таке поєднання талантів!

Читайте також: Мій час зупинився тут. Розповідь американця на карантині у Львові

Близько 23:00 я подумав, що все потроху згортається – господарі обговорювали щось українською, а я вдавав, що все розумію. Такий собі час на відпочинок. Але раптом усі почали вдягати пальта і взуватись. Ні, ми не збирались закінчувати. Ми закутались і невдовзі були вже в іншому домі, де до 4-ї ранку тривав обід №3. Проте цього разу зі стравою з іншого виду грибів і в будинку знаного вокального тренера і піаніста.

Час від часу приходили сусіди – щоб заспівати. Коли одна група колядників побачила все розмаїття музичних інструментів у кімнаті, то завагалась, чи варто грати для таких професіоналів. «Дурниці», – сказали наші господарі, і всі, окрім мене, заспівали разом. Та друзі дали мені маленький, столітній на вигляд, дзвоник, і я, як мале дитя, зосередився на тому, щоб потрапити у правильний ритм.

Потім господар будинку сів за клавіші і заграв знайому пісню «Свята ніч». Ми співали англійською, а потім знову повернулися до українських колядок. Я усвідомив, як обряд (саме те, чого нам не вистачає у США) перетворює свята на подію, що живиться з криниці чогось сакрального і допомагає віднайти нову енергію.

У наступні кілька днів мої друзі-стрияни водили мене багатьма будинками і помешканнями. Інколи ми спинялись ненадовго, співали пісню чи дві і поспішали далі. Іншим разом ми на деякий час затримувались і бенкетували. Я ще й зустрів кількох амриканців українського походження, які були такими ж здивованими, коли побачили «засланого» ірландця-американця глибоко в серці галицького Різдва.

Кульмінація для мене настала того дня, коли я побачив настільки незвичні образи і звуки, що вони здались мені близькими до психоделіки. Зараз я називаю це днем зеленої та червоної кімнат. Це був найбільш український день, який я провів у цій країні.

Зранку в Стрию ми пішли в гості до бабусі мого друга. В її будинку все було зеленим: шафи на кухні, килими на підлогах і на стінах, навіть горнятка з тарілками. Ми співали «Небо і земля» та інші колядки, а в кінці бабуся повторювала слова з Євангелія. Це був момент радості та щастя в оточенні зелені.

Потім ми кілька годин їхали автівкою і дістались до гір – до Яремче. Там ми познайомились із чудовим гуцульським скрипалем, з яким гуляли біля річки і містом. Далі ми з піцою і вином пішли до його будинку, де він у червоній кімнаті ремонтував скрипки. Килими на підлозі були червоними, червоними вони були і на стінах.

І тоді мої друі разом із цим легендарним гуцулом почали творити музику: коляда, Едіт Піаф, народні пісні, опера, просто все – і маленька червона кімната перетворилась на грандіозний музичний зал, на безмежне місце можливостей.

…знову в помешканні мого друга. У короткі години тієї ночі, поки ми пили свіжий сосновий чай і слухали джаз на Youtube, я думав над двома питаннями: не тільки «де я є?», але і «коли я є?».

Читайте також: Джаз у пандемічно осінньому Львові. Історія саксофоніста, який вразив публіку шаленим соло

Під час весняного локдауну мої американські друзі радили мені забиратися з України, казали, що я «тут не виживу» – в американських медіа вони чули про цю країну лише погані речі. Наприклад, стаття у National Interest стверджувала, що пандемія спустошить Україну більше, ніж інші країни, тому що вона є «найбіднішою в Європі». Звісно, за основними фінансовими стандартами тут є бідність. Проте багатство, що я засвідчив упродовж Різдва серед галичан – це те, що робить життя справді величним, поки ми крутимося на цій блідо-блакитній крапці у широчезній похмурості Всесвіту.

Я ціную тих добросовісних українців, які працюють над збереженням своїх давніх мовних традицій: чи це шеф Клопотенко, який доводив The New York Times, що борщ насправді український, чи релігійна тітка мого друга, яка переймалась, щоб кожен мав правильні тексти колядок на Святій вечері, чи мої друзі-музиканти в Стрию, деякі з яких хоч і не релігійні, проте палко дотримуються традиції виконання Різдвяних пісень.

Ми просто продовжуємо співати проти темряви, поки не забудемо про неї – потужний спосіб, щоб перенестись у новий рік. Це стало можливим завдяки людям, які зберегли свою культуру як яскравий маячок у Всесвіті.

Переклав Віталій Голіч

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!