Мені завжди хотілося, щоб моя мова була просто мовою. Домом буття, як усі доми буття, в яких можна просто БУТИ. 

Щоб на мене не озиралися, коли я нею говорю – байдуже, з якою емоцією: симпатією, співчуттям, ворожістю, зацікавленням, недовірою, – я хочу, щоб на мене не озиралися. Щоб ніхто не питав, чи володію я своєю мовою, коли кажу, звідки я. Щоб мені не робили компліментів, як гарно я володію своєю мовою. Щоб не питали, чи я зі Львова, тим більше, що я, курча, справді зі Львова, хоч у такі миті так хочеться збрехати. Щоб мою мову перестали сприймати як політичну декларацію, громадянський акт, виклик, претензію, манірність, провокацію чи докір.

Я не хочу, щоб перше ж вимовлене вголос слово моєю мовою миттєво витягало з темних кутів все це шмаття. У мене немає іншої мови. Це єдина мова, якою я говорю з батьками, це мова, якою я думаю. Це мова моєї ніжності, злості і відчаю. Я нікому її не віддам, байдуже, для чого.

 

Хай сьогодні тут побуде цей вірш:

* *

Мова, яку інші вважають

примхою, впертістю,

навмисністю, ексцентричністю, –

ніби хапаєш кухонний ніж,

коли всі чемно беруть виделки,

і шматуєш ним спільну тему,

аж доки з неї не бризне кров.

Не я її вибрав, – кажу, –

повірте, мене з дитинства годували

з цього ножа,

я звик так їсти,

я не можу без крові, я знаю,

вона є в усьому, чи про музику говоримо,

чи про повітря,

я довго відтирав свою мову від крові,

і часом вона зовсім чиста, ніби нова,

ніби то не вона калічила мене у кишені,

ніби то не їй колись не встигли приробити руків’я,

а потім знову замахуюсь надто сильно,

аж до крові і пустки всередині,

і стає вже запізно

– завжди запізно –