Назад дороги нема. Із «Щоденника війни»

887 0
Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо. Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохана, близькі. Я зараз між усіма. Ні там, ні тут. Між світами.
Фото із Фейсбук-сторінки Мирослава Отковича

Фото із Фейсбук-сторінки Мирослава Отковича

Тvoemisto.tv започаткувало серію колонок «Щоденник війни», де ми публікуємо свідчення, думки, відчуття і переживання тих, хто сьогодні захищає нашу країну, ризикуючи щодня своїм життям. Журналіст, а тепер військовий, Мирослав Откович ділиться, як військові потерпають від спраги, про що їм говорить небо і як починається їхній день.

Читайте також: Якщо ви сьогодні не з’їхали з глузду, ви вже багато зробили 

Виїхали в поле пізно ввечері. Команда окопатися і підготувати позиції для мінометів. У кожного своя лопата.

Спершу встановили міномети, навели на цілі, розпакували снаряди і почали копати. Верхній шар грунту піддався легко. Згодом зораний чорнозем закінчився. Далі суха тверда земля.

Поруч побратим бідкається, що лопата дуже незручна. Помінялись. Тепер у мене коротке руків'я. Стаю на коліно і вгризаюсь в кожен сантиметр. Шар за шаром. Час від часу лягаю на повний зріст в яму, щоб виміряти глибину. Ноги зігнуті в колінах, ліве плече на поверхні. Халепа! Хочеш жити – рий глибше і довше.

Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя. Ще 4 місяці тому я сидів у зручному кріслі, а, коли треба було, то їздив машиною на зйомки чи літав літаком. Інколи грим, костюмчик і все таке. Ловлю себе на думці, що це все якийсь сюр, але  розумію, що назад дороги нема.

Копаю...

Гострим штиком перерубую коріння. Сил все менше і менше. Не спали добу, їли ще позавчора. Закінчилась вода. Обезводнення. 

Знову лягаю приміряти розміри ями. Цього разу добре. Весь корпус нижче поверхні землі, ноги рівно.

Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо.Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохана, близькі. Я зараз між усіма. Ні там, ні тут. Між світами.

Мій окоп ззовні виглядає як могила. Дірка в землі для тіла. Два метри завдовжки і пів в ширину. Позиції до бою готові.

Світає...

Мушу вставати. Перебігаємо в посадку. Там менш помітні. Закурили...

Читайте також: Нам не потрібні пропозиції здатися. Із «Щоденника війни»

В горлі пересохло. Язик ніби порепався, як земля в посуху. Згадав, як покійний дідусь Петро розповідав, що під час ІІ Світової війни солдати потерпали від спраги. Розказував, як бачили посеред дороги замулену калюжу, то пили з неї. Малим не повірив. Але зараз би напився хоч такої.

Сонце сходить раптово. Обпалює степ, заглядає в кожну щілину і тривожно повідомляє про початок нового дня. От-от почнеться штурм.

Орки засіли за півтора кілометри від нас. Наше завдання щільним і влучним вогнем прикрити піхоту.

Хлопці йдуть обережним кроком, кожен тримає свій сектор. Все як в кіно. Працює поодинока арта.

Я, тим часом, шукаю ознаки роси на листках дерев. Їх немає. Раптом хтось тихо гукає. В сусідньої роти цілий бутель води! Ми жадібно один за одним ковтаємо рідину і то так, що частина тече по бороді і  холодними краплями заливається під одяг.

Тіло рефлекторно стискається, а потім навпаки розслабляється. Здається, організм готовий вбирати вологу навіть шкірою. Як же ж смачно!

Трохи оговтались і посунули вперед. Вже потім дізнався, що воду набрали з сусіднього болотяного озерця, де квакають жаби і літають снаряди. Так, це не калюжа, але... я знову глянув на небо, там посміхнувся дідусь.

Тепер ми одне одного розуміємо.

Переможемо!

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

 


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!