У світовій практиці до відновлення приступають на наступний день після стабілізації життєво важливих показників. І чим швидше починається реабілітація, тим більше шансів у людини на повне відновлення. Про непростий шлях становлення реабілітаційної медицини в Україні та про те, як створити якісний реабілітаційний центр, розповідає лікарка, кандидатка медичних наук, засновниця одного з найперших вітчизняних центрів відновного лікування «Модричі» Ольга Мельник.
Читайте також: Поблизу Львова відкрили реабілітаційне відділення для тих, хто перехворів на Covid-19
Спілкувалася з подругою, інструкторкою з гірськолижного спорту, яка живе в США. Вона шість тижнів тому перенесла операцію з ендопротезування колінного суглоба. Звичайна дружня тепла розмова: про побут, здоров’я, спільні інтереси. Якби не два нюанси – подрузі 76 років і вона вихвалялася, що вже катається на ковзанах. Ще раз: через півтора місяця після ендопротезування людина поважного віку взуває ковзани і виходить на ковзанку. Так, вона має добру фізичну підготовку. Але справа не лише в тому.
Отаке, на наш погляд, нечуване зухвальство можливе завдяки трьом взаємопов’язаним причинам: рівень реабілітаційної медицини, суспільне ставлення та власне налаштування. А як у нас з цим? Наразі – важко, але надія є.
2014 року, коли я працювала у військовому госпіталі, до нас почали надходити перші поранені зі спінальними та черепно-мозковими травмами. Молоді хлопці, які втратили здатність рухатися, часто з іншими супутніми наслідками. Завдання лікарні – зберегти їм життя, стабілізувати і віддати під опіку родичам, якщо такі є. Тоді в госпіталі працювала команда волонтерів-реабілітологів. Ми розуміли, що перспективи в таких пацієнтів нерадісні: мінімум шансів відновити рухову активність, у ліпшому випадку – візок, у гіршому – залишаться лежачими, мізерна пенсія, нещасна родина, життя в пригніченому стані, яке триватиме доти, доки в організму буде ресурс. Так виникла ідея реабілітаційного центру. Це було емоційне, виболене рішення. Жодних бізнес-планів, прорахунків чи стратегій. Хлопцям треба дати шанс на гідне життя в нових обставинах – це те, що керувало нами. І ми подумали: «А що нам бракує? Бажання – є, команда – є, розуміння, чому і кому це потрібно, – є. Робимо!».
Місцем, де мав невдовзі з’явитися сучасний реабілітаційний центр, став недіючий санаторій у Модричах, що поблизу Трускавця. Коли ми приїхали досліджувати територію, то вже тоді зрозуміли, що таки одного ентузіазму мало і той бюджет, який спланували, невідомо, на скільки ще доведеться множити – на два, п’ять чи десять. Територія і приміщення виявилися катастрофічно не адаптованими під перебування людей у візках. Від можливості потрапити на територію – до реалізації базових потреб. І хоч санаторій начебто відповідав будівельним нормам і правилам для медичний установ, насправді уособлював концентровану протилежність до поняття «інклюзивність».
Для того, щоб облаштувати Центр для потреб майбутніх пацієнтів, наш волонтер Павло Козак сів у візок і разом із Сергієм Калитюком, який пересувається у візку, вони об’їздили територію та всі приміщення. Ми зіткнулися з тим, що не маємо звідки взяти готові рекомендації, як облаштовувати інклюзивний побут, тож ходили за хлопцями з блокнотом, олівцем та стрічкою для замірів і фіксували їхні коментарі та побажання. Так ми визначали нахил пандусів, висоту розміщення розеток, ширину дверних отворів, розташування мийок і унітазів, габарити меблів.
Та ж історія з басейном: Павло і Сергій допомогли нам визначити температуру води, оптимальну для людей з порушеною терморегуляцією. Існуючі норми – 24 – 25 °C – далекі від комфортних. У процесі підготовки Центру виникали такі нюанси, про які ми раніше навіть не могли й подумати.
Як-от – якість постелі. Адже для людей з обмеженою руховою активністю ризики отримати пролежні чи погіршити стан існуючих через рубчик або невідповідний склад тканини – дуже високі. Словом, нам довелося стати першопрохідцями практично у всіх аспектах, пов’язаних із облаштуванням та запуском реабілітаційного центру.
Відсутність в Україні спеціалізації «медична реабілітація» не стала для нас несподіванкою. Досі наші виші готували фахівців лише з фізичної реабілітації. Але після хвороби чи травми, окрім відновлення руху, інших навиків, є потреба і в медичному втручанні. Тільки торік у нас офіційно затвердили професію «лікар фізичної реабілітаційної медицини». І це при тому, що спеціалісти, які працюють зі звичайними пацієнтами і які ведуть пацієнта з обмеженою руховою активністю, – різні професії, вони вимагають різної підготовки, володіння різними тактиками та підходами. До прикладу, одним із завдань лікаря-уролога в реабілітаційній медицині може бути поступове переведення пацієнта з катетера на природне, самостійне сечовипускання, по-простому – навчити людину наново самостійно ходити в туалет. Ми по крихтах формували нашу команду з фахівців, що мали чітке розуміння, у яку сферу вони йдуть працювати, і були готові до постійного навчання та розвитку.
Для того, щоби реабілітаційний центр безперебійно функціонував, пропонуючи якісний сервіс і комфортні умови, потрібен не лише медичний персонал, а й допоміжний – покоївки, кухарі, сторожі, господарники. Ми вирішили, що з цим проблем не буде, адже тут уже був санаторій із сформованою командою, достатньо її повернути назад. Проте на нас чекав серйозний виклик – неготовність людей до роботи з нашими пацієнтами. Зверхність, черствість, нетактовність – це геть не те ставлення, на яке очікує людина, що докладає титанічних зусиль, щоби після травми, часто депресії, пересилити себе і почати відновлення. Уявіть ситуацію: молода людина знайшла в собі нарешті мотивацію та сили, щоби підвестися, сісти у візок і вперше виїхати на вулицю, та раптом чує за спиною – «інвалід».
Ми розуміли, що психологічна та соціальна адаптації настільки ж важливі, як і фізична. І до неї задіяні всі, з ким спілкуються пацієнти, – персонал, родина, близьке оточення. Тож і тут довелося втрутитися. Після довгих розмов і напучувань, які виявилися малоефективними, я вирішила посадити наших працівників у візки і дати їм можливість відчути, як воно, коли це єдиний спосіб пересування. Я хотіла показати, що з утратою можливості рухатися, ніхто не стає людиною другого сорту, не змінюється здатність відчувати і розуміти, що відбувається, не зникає потреба в гідному ставленні та повазі. І це спрацювало.
Після того, як отримали позитивний досвід у реабілітації пацієнтів зі спінальними та черепно-мозковими травмами, ми наважилися розширити перелік патологій, з якими готові працювати. Тепер Реабілітаційний центр «Модричі» також приймає на реабілітацію після онкології, ендопротезування, інсультів, з наслідками розсіяного склерозу та ДЦП. Ми маємо унікальний досвід у галузі, яка лише розвивається в Україні. Ми з власної ініціативи опановували напрацювання Ізраїлю, Канади та США, оскільки в нас, як і в наших пацієнтів, не було часу й можливості чекати.
Нам доводиться змінювати не тільки фізичний та емоційний стан пацієнтів, повертаючи їм здатність та бажання жити далі. Ми потрохи змінюємо переконання, що, якщо з тобою сталася біда – травма, інсульт, хвороба, яка обмежує твої фізичні можливості, життя закінчилося. Ні! Реабілітація – це не лише питання спроможності медиків надати належний супровід (хоч це дуже важливо), а й питання світогляду, суспільних стереотипів.
Яке в нас уявлення про людину, що перенесла, скажімо, інсульт? Усе, ти приречений, лежи в ліжку, щоб не тратити сил, тобі треба спокою, більше їсти і жменями ковтати пігулки. У світовій практиці до відновлення приступають на наступний день після стабілізації життєво важливих показників. І чим швидше починається реабілітація, тим більше шансів на повне відновлення. Це частина єдиного протоколу медичної допомоги. Не забаганка, не привілей і не дивацтво.
Зовсім свіжий досвід – поважний пан із Грузії. Давня травма хребта. Здається, через падіння в горах. «Модричі» – його не перший реабілітаційний заклад. Ніхто дива не очікував. Але через місяць він встав з візка і почав ходити за допомогою палички на чотирьох опорах. Для нього і для нас – це таки диво! Пан – з вікової категорії 70+, до речі.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
Партнерська публікація
