Скрін з відео військового
Мені прикро, що стільки людей обговорюють зовнішність блогерки-дружини «антигероя» тоді, коли це відео і подальша комунікація ілюструє величезні реальні проблеми, з якими нам усім ще багато працювати.
Залишу мовний аспект наразі за дужками, хоч він і слугував тригером конфлікту. А от інтеграція ветеранів війни в умовно мирне суспільство потребує великих змін у мисленні людей, бо ми в тилу і вони на фронті переживаємо цю війну дуже по-різному, і різний досвід формує зовсім інше ставлення до життя.
Мені у Києві й не снилися ті жахи, з якими вони мають справу щодня. З іншого боку, у військових є відчуття суб'єктності, якого мені бракує. У багатьох із нас в тилу є відчуття сорому і провини, більш чи менш усвідомлені, і вони часом грають із нами злий жарт, трансформуючись в агресію. І всім нам – і тим, хто повертається з фронту, і тим, хто пережив втрати, окупацію, руйнування – треба вчитися взаємодіяти, а не конфліктувати.
Читайте також: Про «дівчину зі скакалкою», Або чому треба поважати всіх
Сприйняття ветеранів як людей із психічними відхиленнями – окрема проблема. Ми вже вивчили абревіатуру ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад – ред.), але її розуміння в нас часто-густо обмежується драматичними сценами галюцинацій і насильства з американських фільмів.
Наша колективна грамотність у сфері ментального здоров'я все ще на дуже низькому рівні. Ми не розрізняємо розладів і хвороб. Ми стигматизуємо людей із розладами, бо ми боїмося того, чого не розуміємо. Тут потрібна дуже добре продумана масштабна просвітницька кампанія, бо зараз ми військових або героїзуємо, поки вони виконують для нас функцію захисту, або стигматизуємо, коли вони цю функцію виконувати перестають. Вони – або суперлюди, або менше, ніж люди. І те, і те – дегуманізація.
Ми позбавляємо їх людяності. А військові – це люди. З іншим досвідом, з іншими якостями, але люди. І ставитися до них треба не як до мультяшних супергероїв чи як до нещасних знищених тіней, а як до людей, які безумовно заслуговують поваги, вдячності та захоплення, але при цьому потребують розуміння, підтримки та емпатії. Як і ми всі.
І так, можна критикувати військового за зневажливий чи агресивний тон, але він має на це право. Має. Бо він був там. Він зробив те, на що я не насмілилась. Він робив і бачив те, чого мені й не снилося. Він там і за себе, і за мене. Я йому винна. Я винна йому більше розуміння, більше поваги, більше терпіння… Я завжди буду йому винна. Завжди.
Я рада, що історія закінчилася вибаченям і потиском рук. Сподіваюся, це хороший знак.
