Там львівський дух святий витає. Історія площі, на якій знесли костел

10547 0
Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, і показуючи, що нітрохи не боїться смерті.
Фото: Фотографії старого Львова

Фото: Фотографії старого Львова

Спочатку це була площа Святого Духа, а тоді площа Лицарів. На цiй невеликiй дiлянцi мiстилися кам'яницi городян у три вiкна, мiська воскобiйня, шпиталь з костелом, цвинтар, маєток вiкарiя i частина навколишнiх мiських фортифiкацiй. Мова йде про теперішню площу Івана Підкови, яка розташована у самому центрі Львова, між вулицею Театральною та проспектом Свободи. Про її історію розповідає львівський гід та екскурсовод Петро Радковець.

Читайте також: Сумний ангел і конвеєр смерті. Історія вулиці, яка назавжди змінить свою назву

Якщо звернутись до довiдникiв про перейменування львiвських вулиць i площ рiзних рокiв, то можна встановити, що площа виникла близько 1821 року, як площа Святого Духа, у листопадi 1941 року назву змiнили на Ritterplatz, що в перекладi з нiмецької – площа Лицарів. У серпнi 1944 року їй повернули стару назву – пл. Св. Духа, з жовтня до грудня 1945 року вона носила назву – пл. Мiчурiна, пiсля чого її назвали площею Духа, а з 1946 року до сьогоднішнього дня – це площа Iвана Пiдкови. До складу площi входила також вулиця Св. Духа, яка згадується ще у XVII ст.

В тiснотi середньовiчних мiст, де кожен метер землi в межах мурiв мав бути використаний до останку, на цiй невеликiй дiлянцi мiстилися кам'яницi городян у три вiкна, мiська воскобiйня, шпиталь з костелом, цвинтар, маєток вiкарiя i частина навколишнiх мiських фортифiкацiй.

Площа в часи 2-ї Світової війни

 

Підбитий радянський танк на площі 1941 рік

 

Домiнантою площi були костел i шпиталь Св. Духа, вiд яких і походить перша її назва. Спочатку шпиталь мав назву Св. Ельжбети, i призначався для бездомних чужинцiв. Згодом мiсто прибудувало костел, який разом зі шпиталем знаходився пiд опiкою Св. Духа i служив притулком для вбогих вдiв i самотнiх старих пань. Як зазначав Ф.Яворський: «В другiй половинi ХIV ст. костел i шпиталь були вже в розквiтi своєї фiлантропiчної дiяльностi».

Зведенi обидвi споруди були на мiськiй землi i за кошти мiста. Але не раз доводилось вiдстоювати мiсту свої володiння i права на них, навiть звертатись до Риму, оскiльки духовенство присвоїло собi право на володiння тими iнституцiями. Папськi булли Мартина V (1417 р.), Євгенiя (1446 р.), Урбана VIII (1626 р.), декрети нунцiя Концелотте і майже всiх королiв Польщi визнали за мiстом виключне право на шпиталь i право патронату над костелом. Настiльки сильним був потяг львiвського мiщанства до цих закладiв, що райцi мiста не злякались навiть анафеми накладеної архиєпископом Прухнiцьким (1624 р.), i не тремтiли, коли в катедрi гасили свiчки при вимовляннi їхніх iмен i порiвнювали з Каїном i Люцифером. Ось як про це писав у своїй «Хроніці ...» Д.Зубрицький: «... Коли священник почав проголошувати декрет прокляття з амвона, в костелі виникло заворушення, віруючі кинулись на священника і скинули його з амвона...».

Розкопки на площі
 

I все, що було святого та побожного у Львовi, мають свої згадки в тiм неiснуючiм нинi костелi Св. Духа. Якiв Стрепа призначив йому десятину з села Пруси, на його амвонi мовив Іван з Дуклi, не було у Львовi жодного мiщанина, котрий не згадував би в заповiтi про шпиталь i костел Св. Духа. Бо був вiн для громадян мiста тим всiм, що сьогоднi забезпечує старiсть i дає життєвi гарантiї, дозволяв спокiйно закрити очi i не хвилюватись за долю вдови i сирiт.

Літак на площі в часи 1-ї Світової війни
 

Маєтки шпиталю постiйно множились. П'ятдесят львiвських кам'яниць платили йому грошi, до шпиталю Св. Духа належали села Малехiв i Скнилiв, землi на Личаковi i вулицi Коперника, лани на «Собачiм ринку» в районi вулицi Тершаковцiв, «Бабин млин» на Полтвi біля Малехова. Львiвський патрицiй Ян Шольц-Вольфович наказав у заповiтi своїм нащадкам i власникам нарiжної кам'яницi на Ринку, навпроти катедри, щорiчно надавати на Рiздво обiди вбогим зi шпиталю. Обiд той мав складатись з «жовтої юшки», мiцно заправленої морквою, петрушкою, перцем i шафраном, з вiсімдесяти порцiй волового м'яса, вiсімдесяти порцiй печенi, з двома пiвмiрками рiпи, дванадцяти гусей, хлiбiв за 20 грошів i чотирьох кадовбів пива. Так само i в iншi днi, особливо святковi, львiвськi господинi вважали за честь пригощати вбогих власноруч приготованим обiдом.

Власнiстю шпиталю опiкувались провiзори, які обирались на щорiчних виборах 22 лютого разом з бурмiстром i райцями, з-поміж найславетнiших городян. Серед iнших багато рокiв був таким провiзором поет, бургомiстр та iсторик Львова Бартоломей Зиморович.

«Гауптвахта»
 

Натомiсть внутрiшнiй порядок шпиталю базувався на принципах автономiї, створюючи подобу «жебрацької республiки». «I слiд визнати, - зазначає Ф.Яворський - що в тiй жебрацькiй республiцi не раз бувало краще, нiж в самiй Речi Посполитiй». Правило «liberum veto» не було там цiлковитим, але владi, що обиралась бiльшiстю голосiв, мусiли бути – і послух, i пошана, бо без жодних церемонiй гнали кожну «паршиву вiвцю».

Щорiчно, у визначений день, пiсля вiдправи, збиралось жiноцтво, що мешкало тут, i бiльшiстю голосiв обирало з-помiж себе двох наставниць, в обов'язки яких входило слiдкувати за внутрiшнiм порядком i дотриманням розпорядку. З цiєї нагоди у своїх працях Ф. Яворський та Й. Гронський подають цитату з невiдомого нам документа: «щоб бабки поводились пристойно, скромно, покiрно. Якщо б якась сварилась, напивалась, лаялась недобрим словом, проклинала, по господах волочилась, iнших пiдбурювала – то така має бути вигнаною зi шпиталя».

Протрасовані стіни костелу Св. Духа

 

Так само пам'ятали i про костел. Пiд час Зелених свят не було у Львовi людини, яка б не вважала за свiй обов'язок помолитись в костелi Св. Духа, у Чистий четвер було там свято вбогих, а церемонiя вiдбувалась урочисто i з музикою, кожної недiлi сходились сюди зi всього Львова нiмцi, а казання нiмецькою мовою їм проголошували єзуїти. В 1567 роцi костел згорiв, вiдреставрували його лише з середини, а на початку сiмнадцятого столiття провели грунтовну реставрацiю, побiлили i в 1649 роцi освятили, пiсля чого в тому станi він простояв аж до кiнця свого iснування.

Це був невеличкий костел з трьома вiвтарями, вiн стояв на самому кутi сучасної площi, в тому мiсцi, де зараз пам'ятник Iвану Пiдковi. Будiвля шпиталю прилягала безпосередньо до костела, фасадом до вулицi Театральної. Це була кам'яниця, що мiстила велику кiлькiсть маленьких кiмнаток, якi винаймали самотнi жiнки, i двома великими «дiдичiвськими» залами. Далi, лiворуч, фасадом до вулицi Театральної, стояли кам'яницi Абiхтовська i Носего, позаду яких, в вузькiй вуличцi, пiзнiше розширенiй (Памви Беринди) знаходилась воскобiйня.

За даними I. Крип'якевича – позаду, за костелом i будiвлею шпиталю, був костельний цвинтар, забудований також дерев'яними будiвлями i мурована кам'яниця, котру в 1680 роцi збудував Мартин Фiлiповський для «помешкання духовного» – очевидно для ксьондза костелу Св. Духа. Окрiм розкопок 1840 року, про якi зазаначає I. Крип'якевич, у 1978 роцi на площі провели бiльш ретельнi археологiчнi дослiдження, якi пiдтвердили ймовiрнiсть iснування тут цвинтаря.

Уся вище описана дiльниця була вiддiлена вулецею, що йшла перпендикулярно до мiського муру i мала назву вулиці Святого Духа, при якiй у 1610-1630 роках, на місці колишньої міської лазні, постав костел Петра й Павла ордену єзуїтiв.

Протягом кiлькох столiть цi терени майже не змiнювались, лише пiсля закiнчення будiвництва костелу єзуїтiв вибили в мiських мурах так звану «Єзуїтську» хвiртку i встановили мiстки, що вели через обидва рови.

Протягом XVIII столiття цей закуток старого Львова жив лише вiдблисками слави давнiх днiв, а нужда i спустошення панували тут щораз сильнiше.

Контрактом купiвлi-продажу вiд 6 серпня 1762 року спадкоємцi Яна Абiхта продали свою кам'яницю на площi Св. Духа Йозефовi Лодзi Понiнському, воєводi Познанському i старостi Островському за 15.054 зл.п., а через рiк купив той же Понiнський ще й кам'яницю Носего за 3.000 зл.п. i об'єднав їх.

З мiських актових книг ми дiзнаємось, що спадкоємцями Йозефа Понiнського були: у 1800 роцi – Францiшек Понiнський, пiсля нього, у 1819 роцi – Августин Понiнський, i нарештi, у 1827 роцi – Ян Понiнський. При складаннi мiського реєстру власнiсть Понiнських отримала номер 32.

Тим часом сусiднi шпиталь i костел Св. Духа хилились щоразу бiльше до занепаду. Погане управлiння шпитальною власнiстю, непевнi i дуже заплутанi стосунки у першi роки правлiння австрiйського уряду, позбавили фундацiю Св. Духа майже всiєї власностi. Не було кому реставрувати пошкоджених мурiв, дбати про їх утримання, а нижчi урядовi структури обмежували свою дiяльнiсть лише тим, що засипали губернію повiдомленнями про нужденний стан шпитальних будинкiв i про те, що костел Св. Духа щохвилини може завалитись. Вiд 1778 року цi повiдомлення повторюються щоразу частiше, передбачаючи неменучiсть катастрофи.

I нарештi сталась катастрофа. В нiч на 7 березня 1780 року будинок шпиталю, а точнiше його частина, що прилягала до костелу Св. Духа, завалилася. На щастя, обійшлося без людських жертв, оскiльки мешканцiв за день до того вiдселили з будiвлi. Висланий на мiсце урядовий iнспектор у справах будiвництва, француз Гiбаут, склав дирекцiї полiцiї звiт французькою мовою, в якому доповiдав, що i решта будiвель, не виключаючи костелу Св. Духа, жодним чином не вдасться зберегти. Особливо тому, що на костельних мурах виступили такi широкi трiщини, що склепiння стало цiлком вiддiлене вiд бiчних стiн, i стiна зi сторони костелу єзуїтiв, абияк пiдперта дерев'яними балками, так випнулась у бік вулицi, що її падiння є справою кiлькох днiв.

На пiдставi цього звiту влада видала 22 березня 1780 року розпорядження для шпитальних провiзорiв, щоб решту будинкiв i костел негайно залишили i вiдразу пiсля Великоднiх свят приступили до їх знесення. Одночасно вислали листа до кафедрального урядовця ксьондза Годуровського, щоб той забезпечив винесення з костелу всiх святинь.

Стосовно площi, наказується в цьому документі, то аж до подальшого розпорядження має вона залишатись порожньою, оскiльки про вiдбудову шпиталю не може бути й мови, за браком мiсця i тiсноти в самому мiстi. Матерiал, що залишиться пiсля розбирання, слiд продати з аукцiону тому, хто заплатить найбiльше.

Розпорядження виконали. Костел i будiвлю шпиталю зруйнували i знесли дощенту, матерiал продали, частково з аукцiону львiвському купцевi Прешловi за 1.504 зл.р. 54 кр., решту магiстрат витратив для своїх потреб.

Уряд сам, iще перед початком руйнацiї, вирiшив долю майбутнього призначення площi Св. Духа. Довго площа залишалась пусткою, лише посерединi iще в 1788 роцi стирчала руїна – «шмат кам'яницi», котра стала яблуком розбрату мiж урядом i церковною владою та причиною, через яку мiсто утриматись при площi не змогло.

«Шмат кам'яницi», ймовiрно, був помешканням вiкарiя, або можливо монсиньйора при костелi Св. Духа, i був зведений згадуваним вище Мартином Фiлiповським, за дозволом архиєпископа Липського. Це призвело до того, що церковна влада виступила з претензiями не лише на кам'яницю i площу, на якiй вона стояла (17 з половиною квадратних сажнiв), але i на мiсце, де стояв костел, «як власнiсть духовну», а отже i на матерiал, що залишився пiсля знесення костелу.

Претензiї були незаконними, i, зрештою, висуненi проти уряду для виграшу в iншiй судовiй справi. Було очевидним, що як костел, так i шпиталь, як зрештою i мiсце, що залишились пiсля них, були виключно власнiстю мiста з обов'язком мiської влади утримувати вбогих. Внаслiдок цього вся власнiсть шпиталю, так само як i знесеного в цей же час другого шпиталю Св. Станiслава, мали передати на користь шпиталю Св. Лазаря, з якого уряд мав намiр зробити головний заклад для вбогих.

Так само i площа Св. Духа стала частиною коштiв вбогих, i, таким чином, згiдно з урядовим розпорядженням заборони про будування на нiй, могла принести власнику дохiд лише тодi, коли б була продана. Коли водночас уряд, зайнявши будiвлю колишньої колегiї Єзуїтiв, мав намiр розмiстити в нiй дикастерiальну владу, i навiть спочатку мав намiр звести для її розмiщення нову велику будiвлю, його погляд впав на сусiдню площу Св. Духа.

Мiсто зі своїм правом власностi на площу опинилось в дуже скрутному становищi. З однiєї сторони загрожував йому нелегкий процес з церковною владою, з другої сторони – призначення площi на користь вбогих, заборона будiвництва на нiй i бажання уряду в її придбаннi, пiдштовхнули мiську владу до того, щоб погодитись продати площу Св. Духа уряду.

Справа продажу тяглась вiд 1786 до 1788 року, пiсля чого на пiдставi оцiнки вiд 16 червня 1788 року уряд придбав вiд мiської влади саму площу за цiною 2.715 зл.р. 37 кр., i та сума надiйшла на користь шпиталю Св. Лазаря. Безпосередньо пiсля цього розпочався довголiтнiй, наполегливий, з цiлим рядом бюрократичних зачiпок процес з церковною владою за згадуваний вище шмат площi Св. Духа розмiром 17 з половиною квадратних сажнiв, де стояв будинок вiкарiя.

Зрештою, уряд процес виграв i став необмеженим власником територiї костелу i шпиталю.

Проте це мiсце займало лише невелику частку сучасної територiї площi Iвана Пiдкови. Оскiльки не слiд забувати, що на її другiй половинi ще стояли мiськi фортифiкацiї, а саме – мур, рiв, вал з чотирма будинками, але незабаром прийшов кiнець i тим пам'яткам оборони Львова. Наприкiнцi XVIII столiття високий мур знесли, засипали рiв, на валу розбили сквер. За рахунок цього площа Св. Духа збiльшилась майже удвічі, сягаючи аж до самого правого берега Полтви.

Власниками площi Св. Духа стали наполовину уряд, а наполовину влада мiста Львова. Кам'яницю на розi сучасних вулиць Памви Беринди i Театральної займали Понiнськi. Поволi площа ставала людною i пiшохiдною, а межа мiж тим, що належало уряду i тим, що було у власності мiста, поволi затиралась.

У 1827 роцi власнiсть Понiнських купив за 14.000 зл.р. Карл Гартманн, в цей же час урядовi потрiбно було звести нове примiщення для вiйськової варти. Зведення будинку для розмiщення варти було обов'язком мiської влади, яка, не маючи на це коштiв, уклала спiльно з урядом i Карлом Гартманном наступну угоду.

Уряд дозволив будiвництво варти на тiй частинi площi Св. Духа, що належала йому, Гартманн, котрий вже перебудував щойно придбанi кам'яницi, мав допомогти мiськiй владi та власним коштом звести будiвлю варти. Мiська ж влада за те вiддавала йому в власнiсть для розширення володiнь частину площi Св. Духа, що входила до його власностi зi сторони вулицi Гетьманської (проспект Свободи), площею близько 105 квадратних сажнiв.

12 травня 1828 року влада мiста i Карл Гартманн вирiшили це питання. Гартманн здобував значну частину площi для будiвництва, якою заокруглив свої володiння, натомість зобов'язався збудувати на площi Св. Духа з пiвнiчного боку, поруч з власним будинком, на територiїї, що належала урядовi, «солiдну» варту. Вона мала складатись з кiмнати для офiцерiв i примiщення для 40 солдатiв.

Гартманн протягом 1829 року збудував варту, а неподалік, на придбанiй вiд мiської влади землi, звiв для себе кам'яницю, котра отримала номер 360. Таким чином, постав будинок з трьома фасадами: вiд вулицi Театральної, Памви Беринди i проспекту Свободи, із четвертим фасадом вiд площi Св. Духа. Але цей фасад був «обтяжений» певними умовами. Так, Гартманну, як i всiм його нащадкам, мiсто дозволило мати з цього боку лише вiкна i однi вхiднi дверi, але за жодних умов не можна було мати тут в'їзної брами. Але навіть вiкна i дверi дозволенi були лише з великої ласки та з умовою, що на будь-яку вимогу мiста ті повинні бути замурованi без жодних вiдшкодувань, а карнизи, що виступають – знесенi.

Вiд того часу кам'яниця з кав'ярнею, з прилягаючою до неї вартою, з певними правами на площу Св .Духа залишалась за родиною Гартманнiв аж до початку ХХ столiття. Пiсля Карла Гартманна отримала її у спадок в 1847 роцi Клементина з Гартманнiв, баронеса Рюстель, у 1856 роцi її донька Iрена Рюстель, згодом у 1870 роцi право на власнiсть кам'яницею отримали Антонiй та Жозефiна Зiбери, пiсля їхньої смертi, нарештi, у 1893 роцi перейшла до Францiшки Савчинської, уродженої Фукс-Зiбер-Гайнтс. Вiд останньої придбав цю власнiсть Габрiель Старк, а вiд нього – влада Львова.

Наскiльки майновий стан кам'яницi вже вiд 1829 року був цiлком впорядкований, настiльки вiдносини на самiй площi Св. Духа залишались і надалi без чiткого розмежування урядової та мiської власностi.

Першим зголосився з приводу своїх прав на власнiсть уряд. На пiдставi декрету вiд 14 липня 1832 року та декларацiї магiстрату мiста Львова, визнали урядовi права на власнiсть «Високого Скарбу», з тим, що кам'яниця за номером 32, а також кав'ярня «Вiденська» в разi потреби мають право використовувати пiдвали, що знаходяться пiд будiвлею варти.

Через тридцять рокiв спромоглось нарештi i мiсто потурбуватись про встановлення своїх меж власностi на площi Св. Духа. Вiдбулось це на засiданнi при повному взаєморозумiннi з урядовою владою, зокрема тоді узгодили те, щоб рiзнi частини площi Св. Духа були фізично роздiленi мiж спiввласниками. 1 червня 1861 року на площу прийшла комiсiя, в якiй сторону влади мiста Львова представляв службовець магiстрату Войцех Пiвернетж i шляховий комiсар Владислав Лiбель. Два днi поспіль ця комiсiя вiддiляла мiську власнiсть вiд урядової, поки нарештi за допомогою кiлкiв, мотузки та вимiрювальних приладiв, спромоглась визначити кордон. Фiзично цей кордон був викладений брукованою лiнiєю.

На пiдставi протоколу розмежування та декларацiї магiстрату вiд 7 вересня 1866 року з частини площi Св. Духа з боку вулицi Гетьманської утворили окрему дiльницю – як власнiсть влади мiста Львова, з тим, що кав'ярнi «Вiденськiй» надається право виходу на площу Св. Духа.

Як вже згадувалось, сучасну назву площа отримала у 1946 роцi i з того часу її не змiнювала. У 1982 роцi на площi встановили пам'ятник Iвановi Пiдковi, роботи П. Кулика.

Iм'я Пiдкови є невипадковим для Львова, оскiльки 16 червня 1578 року його було страчено на площi Ринок. Iталiєць Фiлiпп Талдуччi писав про цю подiю так: «... новина ця така, що не робить честi цiй нацiї (полякам) i зачiпає короля, i про неї неохоче говорять, тому я буду вдячний, якщо нiколи не буде згадано про те, що я повiдомив про цю подiю ...

При оголошенні смертного вироку, коли він [Підкова] прибув на площу, стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, і показуючи, що нітрохи не боїться смерті.

Він попросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: «Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було у мене єдине бажання – бути їй опорою й захистом проти невірних і діяти так, аби вони лишалися в своїх краях і не переходили Дунаю. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і один бог знає чому; особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я надіюся на бога, що мине небагато часу, і він, продажний хан, дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого не відомо, окрім того, що я повинен вмерти від його руки [вказуючи на ката], тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має жодного значення, одне запам'ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурманин таке на-каже»...

Відомо, що ця подія викликала в народі велике невдоволення, але, очевидно, все входить в свою колію і все забувається. Люди Підкови взяли його тіло і пришили до нього голову, поклали тіло в зелену скриню, яку, кажуть, він сам собі приготував, і віднесли в українську церкву поблизу; про щось інше більше ніхто нічого не каже.

Займаючись документами, що пов'язанi з iсторiєю площi Iвана Пiдкови, приходиш до думки, що в цьому закутку старого Львова, як в краплинi води, вiдобразилась доля нашого мiста. Найновiшi дослiдження виявили свiдчення про те, що тут могли знаходитись будiвлi, зведенi ще у княжу добу, хоча багато дослiдникiв iсторiї Львова твердять, що територiя навколо площi Ринок почала забудовуватись лише з середини ХIV столiття.

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.



Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!