Нинішній офіційний гімн міста Києва – славнозвісна пісня композитора Ігоря Шамо на слова поета Дмитра Луценка – народилася 1962 року. Радянський Київ навесні вибухав не тільки буйним цвітінням каштанів, але й незліченними червоними прапорами, комуністичними гаслами і портретами партійних діячів. Але це вже був час «хрущовської відлиги», коли прокидалося після нищівних сталінських репресій знекровлене і залякане українське суспільство.
У Києві діяв Клуб творчої молоді «Сучасник», у якому об’єдналися талановиті молоді українські митці – художники, літератори, актори, науковці. Вони прагнули відродити та розвивати національну культуру, зверталися до несфальшованої історії, не цураючись «заборонених» тем, надихалися народним мистецтвом, намагалися повернути до культурного обігу імена і твори знищених за сталінщини українських митців. При Клубі діяли дві літературні секції, художня, театральна і міжвузівський мандрівний хор «Жайворонок», який натхненно відроджував напівзабуті українські народні пісні.
Президентом Клубу творчої молоді був випускник режисерського факультету Київського театрального інституту Лесь Танюк, також визнаними лідерами були літературні критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Алла Горська та її чоловік Віктор Зарецький. Клуб мав офіційне приміщення – кімнату №13 у Жовтневому палаці, де проводили загальні збори і слухали лекції видатних українських істориків Михайла Брайчевського, Олени Апанович та Олени Компан, готували мистецькі виставки та тематичні вечори, які відбувалися неподалік – у кінолекційному залі Жовтневого палацу. Серед найуспішніших заходів – вечори режисера Леся Курбаса і драматурга Миколи Куліша, розстріляних 1937-го на Соловках і реабілітованих у 1956-57 роках, а також вечір Тараса Шевченка, який різко вирізнявся на тлі інших офіціозних шевченківських заходів і на якому звучали лише твори поета.
Шевченківська тема взагалі була постійно присутньою у творах українських шістдесятників. «…Що писав би Шевченко в 33-му, 37-му роках? Певно, побувавши в Кос-Аралі, побував би ще на Соловках?..» – запитувала Ліна Костенко у поезії «Заворожи мені, волхве», а на серіях художніх робіт Опанаса Заливахи та Алли Горської поет поставав з гнівно здійнятими вгору кулаками, закликаючи до визвольної боротьби. Таким він постав і на знищеному владою вітражі у червоному корпусі Київського університету, який виконали до 150-річчя Т.Шевченка Опанас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Зубченко і Галина Севрук. А до пам’ятника Тарасові Шевченку українські шістдесятники приходили не тільки 9-10 березня (у дні офіційного вшанування), але й у визначні особисті дати, наприклад, у день власного весілля, і обов’язково 22 травня – у день перепоховання Шевченка, чому влада активно протидіяла.
Діяльність Клубу творчої молоді відбувалася завжди на межі дозволеного під пильним наглядом кураторів з комсомолу та партійних органів, які зі свого боку були залежними від усюдисущих інструкцій ЦК КПУ та під недремним контролем КДБ.
У 1960-ті роки популярним явищем були вечори поезії, на яких автори читали власні твори і переклади. Молоді поети шукали професійних порад у критиків Івана Дзюби та Івана Світличного. Постійним явищем були літературні читання у крихітній квартирі Івана Світличного на останньому поверсі «хрущовки» на вулиці Уманській, 35. Тут бували Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Ірина Жиленко, Борис Мамайсур, Микола Воробйов і багато інших, чиї вірші у авторському виконанні Іван Світличний записував на новітній тоді портативний магнітофон «Весна», який йому подарувала Алла Горська. Перевагою цих хатніх записів було те, що тут поети почувалися вільними від цензури та обов’язкових «ідейних» правок, яких важко було уникнути за умови офіційної публікації, а магнітофонні плівки можна було потім розмножити і поділитися з надійними друзями – так виник ще один різновид «самвидаву».
Так само у приватному будиночку молодого поета Віктора Могильного на Чоколівці відбувалися заняття літературної студії «Брама», куди приходили прозаїки і поети-початківці з Клубу творчої молоді (бо хто ж в юності віршів не писав?!), серед яких були лікар Микола Плахотнюк, філолог-поліглот Юрій Мурашов, журналіст Віталій Шевченко, художниця Любов Панченко, поет Микола Холодний та письменник Валерій Шевчук з братом Анатолієм.
Яскраво виражена національна спрямованість творчості українських шістдесятників стала не на жарт турбувати комуністичну владу. За сигналом з Москви, в Українській РСР посилилися русифікаційна політика і цензурні утиски. Клуб творчої молоді позбавили приміщення і фактично заборонили. Проте ніхто не міг заборонити цим відважним творчим людям продовжити спілкування і постійну працю на майбутнє. Діяльність Клубу остаточно перейшла до квартир Алли Горської, Івана Світличного, Бориса Антоненка-Давидовича та інших. У 1965 році прокотилася перша після ліквідації культу особи хвиля політичних арештів серед української інтелігенції, і вчорашні члени Клубу творчої молоді відгукнулися акцією протесту на прем’єрі кінофільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р. «Хрущовська відлига» закінчилася, але залякати пробуджених до боротьби влада не змогла.
Український «самвидав» швидко політизувався, значна його частина стала з’являтися у закордонних виданнях діаспори. У 1967 році з’явився укладений Вячеславом Чорноволом збірник матеріалів про заарештованих у 1965 році представників української інтелігенції, за що сам автор-упорядник на півтора року потрапив до виправного табору, але щойно вийшовши звідти, уклав нове підпільне видання «Український вісник» про українських політв’язнів – діячів визвольного руху. У 1970 році була підступно вбита Алла Горська. А масові політичні арешти 1972 року, здавалося, остаточно покінчили з українськими шістдесятниками. Проте боротьба тривала навіть у політичних таборах, де, за спогадами учасників подій, українців була більшість. Після заснування у 1976 році Української Гельсінської Групи значна кількість колишніх шістдесятників взяли участь у її діяльності, а наприкінці 1980-х це вже був широкий визвольний рух, на чолі якого стояли колишні українські політв’язні – шістдесятники та їхні молодші побратими. І найбільшою нагородою за присвячене боротьбі життя стало для них відновлення Української держави.
Сьогодні Москва знову прагне заперечити наше право на існування. Уже вкотре українці боронять власну державність у кривавих боях з тим самим ворогом. Шістдесятники були самі у ворожому оточенні, з нами зараз – увесь світ. І знову, незважаючи на виття сирен, переможно квітнуть каштани, палає травневе сонце і сяє святкове місто в передчутті обов’язкової, такої жаданої ПЕРЕМОГИ!
Для закоханих у рідне місто та його культуру Музей шістдесятництва розробив пішохідну екскурсію «Київ шістдесятників», яка дає змогу дізнатися хто і як формував український простір 1960-х років, почути цікаві історії неймовірних людей, які чинили опір радянській системі, та поринути в тогочасну атмосферу Києва, пройшовши шлях з найцікавішими локаціями.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
