Великдень – це особливий час. Відкриваються небеса і щира молитва може очистити душу. У цей час хочеться зустрічатися лише зі світлими людьми, щоб темрява не зіпсувала величного свята. А ще – якнайглибше осягнути те, як відбулося Воскресіння і що це означає.

Живий Бог, про якого говорить іконописиця Іванка Крип’якевич-Димид, це те, що торкає душу найбільше. Відчувається, що за цим – величезна духовна робота, коли Бог творить руками людини. А ще пані Іванка говорить про безумовну любов та справжню віру і що справжні біблійні чудеса досі відбуваються.

Про Великдень

Потрібно духовно пережити цей час, каже художниця. Підготувати свою душу до того величного світла, яке прийшло: «У жодній релігії, окрім християнства, немає такого Бога, який би помер за грішну людину. Не за праведних, священників – він помер за грішників».

Пояснює, що розп’яття – це була найстрашніша смерть, яка тоді могла спіткати людину. Пані Іванку особливо вражає Богородиця, яка стоїть під хрестом. «Їй ангел провістив, що Вона народить Царя, Симеон сказав, що Їй меч прошиє душу. Це якраз той момент прошивання мечем душі, коли Вона стоїть і її Син вийшов на свій трон».

Бо на розп’яттях написано: Ісус Христос Ніка (перемога) Цар слави (це є момент найвищої слави Христа). Внизу: «Місце лобноє. Раю бути» (МЛРБ). При цьому, оце старослов’янське слово «бути» воно поза часом.

І додає, що зараз зовсім по-іншому сприймає розп’яття Христа, бо йде війна і гинуть наші хлопці: «Дивлюся на ці прекрасні лиця, цвіт нації».

Про дідуся і радянське дитинство

Я не тільки священичо-музичної родини, мій батько був фізиком, стрийко (батька брат) – кристалохімік, а мама – художницею, розповідає пані Іванка.

Її дитинство – це 70-ті роки (Іванка Крип’якевич-Димид народилась в 1968 році. – Ред). Батько знав В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Івана Світличного, Зеновія Красівського і був сином відомого історика Івана Крип’якевича. Жінка не знає, чому батька не посадили до в'язниці, однак шантажували, що заберуть дітей. А ще його змушували кожних пів року змінювати роботу та не дозволяли захистити дисертації.

Читайте також: Космічна магія Великодня. На згадку про писанкарку Ганну Косів

Пояснює, що диявольська радянська система працювала по-різному: одних садили, а інших возвеличували. Її дідуся Івана Крип’якевича зробили академіком і вислали у Київ. Змушували публічно у Львівській Опері відректися від Михайла Грушевського. Але дідусь цього не зробив.

Традиції її дитинства – це недільні служби і літургії в іншого дідуся. Її мати була донькою священника – Артемія Цегельського, який не підписав московського православ’я і був висланий на Сибір. Літургії відбувалися при закритих дверях, пошепки, без співу. Дідусь одягав священничий одяг, але не повністю, щоб можна було його швидко зняти, якщо прийде обшук.

Царські врата та іконостас у будинку, де мешккає родина Димид

«У нас в хаті була маленька плащаниця, яку дідусь відкривав і ми всі її цілували. Сповідь була в сусідній кімнаті – дідусь кликав знайомого священника», – розповідає пані Іванка.

Згадує, що тоді особливо раділа святам – Різдву, Великодню. Бо свято – це святий, святість.

Про відчуття Львова і руйнацію

На запитання про те, як відчуває зараз Львів, відповідає, що про це багато говорить зі старшою жінкою, яка ще пам’ятає, як містом ходили елегантно одягнені люди з високо піднятими головами. Зараз ще так є у Відні: «І це вражає. Це інший спосіб життя, де немає метушні».

Читайте також: Дзвоники, калатало і святочна скарбонка. У церкві в Нагуєвичах зберігаються унікальні Великодні артефакти

Особливо їй болить руйнація Львова. Зокрема, палацу Бесядецьких, де розвалили ліве крило і сказали, що то була радянська добудова, хоча видно, що там стара цегла.

А ще її, як іконописицю, вражає, коли у церквах партачі починають займатися реставрацією. Часто тоді крадуть ікони і ставлять замість них кіч або замазують золочені речі сріблянкою, чи беруть спрей до автомобілів і фарбують ним іконостас, що уже неможливо відчистити.

«Є, звичайно, якийсь поступ, що почали брами реставрувати. Але я не бачу загальної концепції культурного Львова, великого плану. Бо культура походить від слова культ. На Львів один Оперний театр, чи філармонія – це замало. Це ж мільйонне місто», – каже іконописиця.

І особливо звертає увагу на те, що Львів – це, насамперед, ті, хто тут живе. Тому все, що тут відбувається, – є відповідальністю кожного.

Про вчителів та свою «Сікстинська капелу»

Своїм найголовнішим вчителем називає відомого іконописця Карла Звіринського: «Він вчитель та друг. Я підглядала, як він творив». А отець Себастьян Дмитрух замовив у неї розп’яття, що стало її першою іконою. Каже, що потім вже робила більш спокійні розп’яття. Зокрема, у церкві святого Климентія Папи Ісус вже спокійний, Він простягає долоні і приймає смерть.

Читайте також: Духівники твого міста. Священник у спортивному костюмі і з питанням

Іконописиця запроєктувала і розписала повністю каплицю Стрітеня Господнього, що при Українському католицькому університеті, на вулиці Іларіона Свєнціцького,17. Робила розпис там 10 років: «Це моя «Сікстинська капела». І там теж є розп’яття, величезне – більше трьох метрів».

Особливістю каплиці є те, що там усе в одному стилі – іконостас, світильники, лавки, одяг священників, печатка. Пояснює, що так має бути і так вчили в Академії мистецтв, готували до професійної роботи. Але, на жаль, потім виявилося, що Церква їх не потребує.

Розповідає, що якось винесла кічову ікону зі Собору святого Юра у Львові, бо там у криптах лежать митрополит Андрей, єпископ Йосип Сліпий і такого не повинно бути.

Вхід до будинку та саме помешкання, де живе родина Димид

Про живого Бога і Ангела-хоронителя

Бог є живий, каже Іванка Крип’якевич-Димид. Його треба постійно шукати, Він не лізе насилу в серце. Такого Бога пані Іванка знаходить у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла, де немає кічових нашарувань, наліпленого пластику. А ще – дикого світла, як в супермаркеті чи операційній. «В церквах має бути таке світло, щоб людина, зайшовши, почувалась, як в материнській утробі. Що вона прийшла до мами, може сховатися, поплакати», – пояснює художниця.

Додає, що у храмах, які мають білу підлогу, де є яскраве світло, гучномовці, які гримлять, неможливо зосередитися на молитві. Людина тут не може чутися добре.

Читайте також: У цей день, 70 років тому, у російській тюрмі помер Климентій Шептицький. Раритетні фото

Пані Іванка наголошує, Господь є там, де його кличуть. А не там, де палять мости. І в цьому контексті згадує пожежу в Соборі Паризької Богоматері (сталася 15 квітня 2019 року. – Ред.)

«Отець Лука Михайлович написав про пожежу, що це була ніби фінальна сцена, бо якщо Бога витіснити з усюди, то тоді цей Нотр-Дам уже не є потрібний», – пояснює вона. І як вияв найщирішої віри згадує той момент, коли під час пожежі Собору молоді хлопці молилися перед ним. 

До розуміння живого Бога іконописиця прийшла у 20 років, бо раніше це були лише добрі зерна, традиція, а не жива участь.

Тоді зрозуміла, що Христос є її братом, бо це живий хлопець, який народився від жінки у Вифлеємі. У 30 років охрестився, потім три роки робив усілякі дива і помер на хресті.

А ще духовні учителі, священники (отці Іван Гриньох, Іван Рибарук з Криворівні, її духівник – отець Юрій, також Борис Гудзяк – тепер єпископ у Філадельфії) навчали, що до Бога можна не тільки молитися, з ним можна розмовляти. Щоб почути Його відповідь, каже іконописиця, треба припинити говорити губами, затихнути і ти почуєш її: «І це вражаюче. Можна говорити зі святими, зі своїм ангелом-хоронителем».

Читайте також: «Біблія для бідних», або Що ви не знали про Каплицю Боїмів

А ще пояснює, що своєму ангелу-хоронителю треба давати постійно якісь завдання, бо він післанець і потребує нашого прохання. Для прикладу, якщо маєш якісь проблеми з іншою людиною і вичерпав усі можливості, то тоді треба попросити його, щоб він поговорив з ангелом-хоронителем тієї людини. І це працює.

Про повну неміч і небесне та земне в іконі

На запитання, як пізнати Бога, Іванка Крип’якевич-Димид відповідає, що до кінця цього зробити ми не можемо. Людина може пізнати Його любов, а творчість – це один з подарунків від Творця.

Розповідає, що сідаючи за ікону, відчуває свою повну неміч. Бо намалювати Боже лице, чи лик Богородиці – це є завдання, що неможливо виконати.

І тоді вона молиться: «Я молюся: Господи, благослови мої руки, цей шматок дошки, фарби. Малюй мною, зроби так, щоби на Твоє святе обличчя, яке я хочу намалювати, могли молитися і думати не про мене, а про Тебе».

Додає, що далеко не до кожної своєї ікони може сама молитися, важливим є осяяння. Мала особливий досвід, коли писала Хресну дорогу для Криворівні. «Це було у час війни. Я зробила червоні плями і думала, що далі маю робити. Почала малювати лик Христа з Туринської плащаниці і Він в мене вийшов такий прозорий, гарний. Але було відчуття, що чогось бракує. Тоді я занурила пензель в коричневу фарбу і просто шмагнула кілька разів по картині. І тоді Його обличчя почало промовляти».

Бо Ісус був скатований. Це було тіло, яким текли потоки крові, поту. Тож намагається переживати такі моменти, уявляти і просити Бога, щоб Він показав, як це було насправді.

Читайте також: Особливе місце. Чому паломники з усієї України приїжджають на Хресну дорога у Страдч

Ікона – це зустріч земного і небесного. Саме тому, пояснює іконописиця, в іконах часто використовують золото і срібло, щоб якраз показати, що це не є небо над нами, а інше Небо.

Діти, яких навчає малюванню іконописиця. Розповідає, що часто сама вчиться у них

А ще важливо, що молитва має бути з іконою, а не перед іконою, про що гарно сказав голландський католицький священик Генрі Наувен. Її треба сприймати насамперед серцем: «Краса має вражати. Це є одне з імен Бога».

Про безумовну любов

Найголовніша родинна традиція – піти до сповіді. А ще – це безумовна любов. Бо так батьки виховували пані Іванку і вона так робить: «Це дуже важливо. Ми завжди тебе будемо любити, щоб ти не зробив/ла. Не тому, що ти добрий/хороший/поганий».

Бог дав родині п'ятеро дітей. Пані Іванка каже, що хотіли з чоловіком виростити особистостей у довірі. Тут теж трапляються усілякі кризи, сварки. Особливо священничі родини є більше наражені на те, що дитина захоче бунтувати. Розповідає, що старша донька дуже довго мучилась, бо хотіла собі зробити тату. І таки це зробила. Але вона знає, що її будуть завжди любити.

Родина Іванки Крип’якевич-Димид

А ще з’ясувала, що у сім’ї є три воїни. Це чоловік Михайло Димид, який немає страху, лише відчуття обов’язку. Син, який був у зоні АТО, і старша донька, яка зробила на Майдані понад 5 тисяч дуже детальних фотографій, за якими родичі шукали своїх рідних. «Якось дивлюся, а у неї синець під оком. Виявляється, її вдарив беркутівець. Але вона каже: «Подивися на мій прапор». На одному його кінці – кров того беркутівця. Вона відбивалась від нього, а потім втекла», – згадує пані Іванка.

Про справжню віру та дива, які досі тривають

Справжня віра, каже Іванка Крип’якевич-Димид, це така дівчина, з якою вона познайомилась в Лаврові. «Її звали Віра. Прізвище – Покора. Сирота у школі-інтернаті. Вона не знала, що таке родина, але їй вдалося заснувати сім’ю, виростити п’ятьох дітей», – розповідає вона. Для Віри Бог став таким, як мама чи тато. Вона так сильно у Нього повірила.

Читайте також: Наче Живий. Чим унікальна найдавніша українська плащаниця, що зберігається у Львові

Пані Іванка пояснює, що віру добре видно у випробуваннях, наприклад, у людей, які були заслані на Сибір чи несправедливо потрапили у тюрму. Зараз багато таких в полоні – в Донецьку, Луганську. Їй довелося розмовляти з одним підполковником, якого протримали рік в одиночній камері. Там було лише кілька книжок і серед них – Біблія. І це був несамовитий досвід. Про досвід полону, віри, присутність Бога, теж розповідає професор Ігор Козловський. Ще є свідчення Вахтанга Кіпіані, який на Майдані зустрів Бога. Він відчув, як хтось тримав його за плечі і молився незрозумілою мовою.

Іонописиця на собі засвідчила, що чудеса досі відбуваються. Так, як це описано у Біблії – зцілення хворого чи помноження хлібів. Це сталося, коли її старший син Артем пішов на війну. А тоді у Львові була ініціатива – написати листа воїнам. І донька Емілія (їй тоді було 7 рочків) написала листа, що якимось дивом потрапив до Артема: спочатку волонтери запаковували листи в мішки, їх відправляли в різні військові частини. «Він відкриває і читає: «Я звуся Емілія, вчуся в школі «Джерельце» у другому класі». Він з тим листом повернувся. Донька спала, Артем став перед нею на коліна. Емілія його так чекала!», – згадує пані Іванка.

Розмовляв Тарас Смакула

Фото: Надія Марченко та Фейсбук-сторінка Іванки Крип'якевич-Димид

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.