Про початок роботи і репертуар у час війни

Відомо і очевидно, що з початком російсько-української війни і агресії 24 лютого всі культурні події були скасовані. Перші тижні нам всім треба було знайти себе в новій реальності. Військовій, волонтерській чи в клопотах збереження життя близьких чи навіть далеких. З часом у вирі різних волонтерських ініціатив, евакуації багатьох митців зі Сходу ми все ясніше усвідомлювали важливість відновлення мистецького фронту, який змушені були тримати, насправді, усі роки незалежності. Ми робили співочі десанти по волонтерських осередках, психо-фізичні тренінги і до всесвітнього дня театру спромоглись здійснити першу театральну постановку у Львові в часи війни. Хоча репетиції відбувались у часі бомбардувань Львова, ми були захищені і убезпечені у нижньому храмі Софії-Премудрості Божої, який служить в цьому часі також як укриття від ракет. Отже тут, 27 березня, ми і зіграли містерію за текстами Тараса Шевченка «Великий льох» та «Москалева криниця».

Читайте також: Кіно, театри, музеї та галереї. Куди піти у Львові 

Головна подія вистави – це копання «Великого льоху», чи в Суботові  в церкві Богдана Хмельницького, чи в своїй душі, як в творі «Москалева криниця». Великий льох – це і брама до раю, і образ сакральності української ідентичності, і дорога спасіння. Є багато причин, чому ми вибрали ставити від початку війни першою саме цю виставу. Перші редакції вистави з’явились ще в часи Революції Гідності. Тоді для мене тексти стали одкровенням, настільки пророче, тверезячо звучали. В тому числі і стосовно нашої інфантильності, і московської сарани. Шевченко ясно і влучно говорить про сили зла, які оточують нас і які є в нас. Нам важлива зараз його прозорливість, щоб бачити себе, просіювати себе. Бо кожен відрізок тексту по-своєму діагностує українську ідентичність і загалом пропонує орієнтири, як людині витримати в гідності часи лихоліть. 

Для Шевченка «Великий льох», його скарб, його криниця, його брама до раю – це його Кобзар. Він викопав Словом портал на небо і подарував нам воду живого Слова. Коли ми провадимо виставу, текстом актуалізується внутрішні ціннісні камертони. Кожному пропонується послухати, де він копає у своєму житті, де його «Великий льох», чи є в руках рискаль. Пробудження цього слуху, напевно, і є метою таких дійств. 

А вже 30 березня ми зіграли «Сніг у Флоренції» великої киянки Ліни Костенко, якій виповнилось 92 роки. Цей твір промовляє, сподіваюсь не тільки мені, про крихкість і міцність вірності. Крихкість, яку ми покликані захищати і міцність вірності, яка нас здатна окриляти.  Про те, як важливо намацати її в собі, втримати, відчути як покликання. Наскільки промовистими є в наш час ці теми і ці питання.

Про мистецький фронт 

Театр для мене є явищем не стільки культурологічним, як антропологічним – тобто він про людину, для людини і для того, щоби залишатися людиною. Тому театр особливо в цьому часі є надвижливим. В церкві священники зараз свідчать про те, що ми проживаємо останні часи, бо саме зараз в особливо виразний спосіб проявляється добро, як добро і зло як зло. Все це увиразнюється. Мені здається, що ми рятуємо цей світ значною мірою не тільки тим, що ми оберігаємо його від орди, але й що робимо це, не втрачаючи людяності, гідності і любові. Це і є тим, заради чого світу варто бути, і бути людині в цьому світі.

Я не втомлююся покликатися на слова Вінстона Черчилля часів Другої світової війни, який виступаючи в парламенті Британії, на запитання: «Навіщо фінансувати культуру, коли йде війна?» – відповів: «А заради чого, власне, ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, коли не буде культури?».

На цьому мистецькому фронті я від самого початку, як вперше вийшов на сцену. В боротьбі за українське слово, за сенси, за ідентичність, за розкриття текстів не до якогось відзначення свята, а щодня, бо вони геніальні. Я проти святкового бронзування текстів. Інша справа, що ми не дотягуємо до глибини розуміння текстів, цієї геніальності, і нам треба з собою трошки попрацювати. У цьому має бути здорова хороша праця: акторська, художня, мистецька – щоби люди їх теж чули ясно, а не тільки на патетичній ноті.

Для мене унаочнення протистояння з росією, яке де-юре сталося 24 лютого, відбулось в 2013 році. Коли розганяли студентів на Майдані Незалежності у Києві, тоді я теж там був. Там я усвідомив, того ранку, що зіткнувся із поворотним моментом історії – було гостре відчуття, що далі, як було раніше, вже ніколи не буде. Змінився компас в плані відчуття часу і простору. Попри війну ми бачили, як це намагалися різними способами заговорити та загладити. Проте фронт не загладити, і те, що ми побачили 24 лютого і бачимо в Маріуполі, Харкові, Ізюмі – зараз вже вся Україна усвідомила це онтологічне протистояння. 

Про українську мову

Попри те, що багато російськомовних українців стали на захист Всесвіту України, на жаль, зараз мало усвідомлюють важливість української мови у цій боротьбі. Говорити, читати, писати та думати українською мовою зараз є ультраважливим, бо наша мова – це інший світ, інша галактика, яка чужа росіянам. Це мова свободи, мова гідності, мова нашого єства. Росіяни так завзято намагалися русифікувати нас, бо українська мова – це і є «Великий льох» України, той код, який програмує навколо нас нашу миролюбну реальність.

Мені видається, що більшість російськомовних українців бояться перейти на українську, бо бояться оніміти. Вони настільки звикли говорити російською, що при переході на іншу мову вони бояться втратити голос. Але продовжуючи говорити російською, вони переносять у зону ризику існування нашої держави і збереження нашої ідентичності. 

Я розумію, наскільки це болісний процес. Я сам із Казахстану і перш, ніж я перейшов на українську, пройшли роки мого набування мовою. Це було не легко. Я працював над тим, щоби мовлене зустрілось із точністю усвідомленого чи відчутого. Проте варто усім нам, кому дорога Україна, усвідомити важливість мови для перемоги і зробити цей відважний крок – перейти на українську навіть, коли часом цей крок до життя видається смертельно небезпечним. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Анастасії Галюк і Ольги Шахник