фото івана станіславського, твоє місто

фото івана станіславського, твоє місто

Будемо мірятися, хто більше волонтер та патріот? Римма Зюбіна про війну та театр

1986 0
Акторка Римма Зюбіна переконана, що українцям важливо навчитись жити разом.

Римма Зюбіна розповіла Tvoemisto.tv, чому нам потрібен серйозний театр, чи потрібні ще звання заслужений і народний артист, що робити із Чеховим та чому кожен українець має стати перед дзеркалом та запитати себе: хто я в цій війні.

Риммо, ви зараз у Львові з виставою.

Власне я у Львові, вистава живе у Львові. Це театр «Воскресіння», вистава народилася в 2019 році. Це «Серпень. Графство Осейдж». Трейсі Леттс отримав за цю п’єсу Пулітцерівську премію, за нею зняли відомий голлівудський фільм. У ролі мами там Меріл Стріп, а в ролі Барбари, яку я виконую у виставі, знялася Джулія Робертс. 

У мене дуже-дуже цікава історія з цією виставою. Ми з чоловіком відпочивали в Трускавці у 2019 році. І туди приїхав художній керівник театру «Воскресіння» Славік Федоришин, на жаль, уже покійний. Царство йому небесне. Коли п’єш дуже багато мінеральної води, то потім хочеться чогось нормального випити. Ми сиділи за столом десь через тиждень «страждань» із тою мінеральною водою, коли ти її туди, а вона назад… Це жах якийсь.

А я в той час їздила у Сіверодонецьк, в Луганський український театр. Приїжджала сама як київська актриса, не просто як приїхали якісь зірки, «gwiazdy» такі, які показали щось і поїхали. Мені було важливо, що я приїжджаю в колектив, слухаю ці історії з Луганська з 2014 року. Війна для мене почалася ще тоді. І мені було важливо привернути увагу до Луганська, до театру, що моє медійне обличчя якось залучить глядача. Театр на мою виставу піднімав вартість квитка. Це було повністю моє волонтерство. Тепер вже я можу сказати, що мене фінансово підтримувала Леся Жулинська. Театр не платив мені ні гонорару за виставу, ні за квитки, ні за готель. 

Читайте також: «Українці – це спів». Уляна Горбачевська про моду на українське у світі

І от Славік мені каже: «Римочко, я знаю що ти їздиш в різні театри, в луганський їздиш». Кажу: «Так». Він: «А ти не хотіла б у нас зіграти? Ми зараз випускаємо вистави, а актриса Галина Стричак завагітніла. І коли вийде вистава, вона за роллю ніяк не може бути вагітна, бо її покинув чоловік. Чи могла б ти ввестися?» Це була така дуже швидка розмова. Я кажу: «Як вистава називається?» Він: «Серпень. Графство Осейдж». Я знаю цю п’єсу, знаю фільм і кажу: «Роль Барбари. Гаразд». А мій чоловік сидить і питає: «Куди ти там знову влізла?» Я відповідаю: «Потім тобі вдома усе розкажу». Ось така була історія з моєю появою в цій виставі.  

Напевно, вистава вже закінчиться, коли ми покажемо це відео.

Цю виставу не можна грати після якихось вечірок або ще чогось, вона фізично дуже важка. Я зіграла її в листопаді, в грудні 2019 року, в січні і лютому 2020-го, а в березні вже почався коронавірус. Я приїжджала на три дні – п’ятницю, суботу, неділю – раз на місяць, і ми грали одразу таким блоком. Планували й далі грати, але ковід нам завадив. Я вже з цією виставою попрощалася, не думала, що буду в ній. Але я її дуже люблю, дуже люблю цю роль. П’єса фантастично глибока, драматична. І якщо ми говоримо, що дуже багато проблем у нас ідуть із родини, то там не просто проблеми в родині – вони всі потвори. Там немає жодної щасливої людини, там батьки, які не дали любові, які самі не знали, що таке любов. Коли мама розповідає, як вона закохалася: «Я колись закохалася в хлопця, а в нього були ковбойські черевики. І я дуже хотіла, щоб у мене теж з’явилися красиві черевики, щоби прийти, пройтися біля нього». І коли вона відкриває на Різдво коробку, а мама подарувала їй пару страшних, стоптаних, брудних, зі собачим лайном на підошвах черевиків… Мама так сміялася. І ти слухаєш, навіть на сцені слухаєш уже стільки разів, і тебе пробиває таким струмом… Такі родини є. А те, що ми бачимо на фотокартці: сидить файна родина десь на якомусь святі… Є дуже багато тих «скелетів», це дуже болісна історія. 

Це, звісно, узагальнення, але коли слухаєш усі ці перехоплені розмови російських солдатів, то часом розумієш, що в цілому це все просто якісь родинні проблеми. Буквально вчора я бачив, як російський пропагандист Соловйов стояв перед шеренгою рекрутованих хлопців з якоїсь російської тмутаракані та казав їм: «Вас народили і виховували мама і тато, щоб ви стали героями. Смерті немає, є лише шлях до безсмертя. Ідіть і помріть». Нехай там він останню фразу не казав.

Хай іде першим!

Але ти ж розумієш, що це людина з нерухомістю у європейських країнах?

Так, це такий цинізм, така брехня.

Але він може їм це «впарити», тому що всі вони – герої цих п’єс. У них усіх насправді тато і мама не те що виховували їх героями, а ідіотами. І в них «всьо получілось».

У них «получілось». Ще до війни я десь підслухала таку фразу і кажу дитині: «Жити треба так, щоби твоїй мамі не було соромно». А Даня мені відповідає: «Мам, я б уже давно пустився берега, а мене оце стримує». Я кажу: «Жити треба так, щоб не соромно було твоїй мамі, якщо твоя мама – Римма Зюбіна». А він: «Оце найжахливіше в моєму житті, мене саме це й стримує» (Сміється). На жаль, можна сказати, що тим мамам не соромно, що вони ґвалтують, вбивають. Прийшло якесь таке усвідомлення: ось хто вони на цій війні? Вони не на своїй землі, в них немає мети. Не пропагандистської, а дійсно мети, що вони щось, когось захищають. Мотивація дуже сумнівна. Тобто ви народилися і кладете своє життя ні за що, можливо, навіть у перший день перебування на війні. В такому разі ви нехтуєте своїм життям. Якщо ви собі дозволяєте робити отаке зі своїм життям і зі собою, то ви дурні. Країна дурнів.

Читайте також: Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»

Папа Римський Франциск, в принципі, прекрасна людина. Але всіх вразило, коли він сказав: «Я не можу повірити, що росіяни всі такі погані, тому що це нація, яка дала нам Достоєвського». Чи все-таки цей нігілізм, у тому числі моральний, читається в російських п’єсах, чи, навпаки, цей російський інтелектуальний прошарок був дуже прозахідний? Теж питання, чи він залишився? Що нам, у принципі, робити з «етой русской драмой», на яку ми теж до певної міри молилися? Вона нам була за взірець.  

Ну так. Коли я була вагітна, то прочитала повне зібрання творів Достоєвського, бо розуміла, що коли дитина народиться, мені буде не до того, не до такого читання, дуже багато років. Я любила Чехова. Вважаю, якщо він народився в Таганрозі, то нам треба не «віддавати» такі імена, а зробити їх українськими. Та й події в нього, приміром у «Дяді Вані», розгортаються в Харківській губернії. Там навіть є фраза: «Давайте віддамося коханню тут, на природі, осінь така красива, а не в якомусь там Харкові».

Мені здається, що Чехов дуже…

…він трошки інший, він – про душу. 

Так, так.

Якраз про сім’ю, якщо брати Трейсі Леттса, там теж така схема.

Там психологізм такий європейський. 

Теж три сестри, три різні й теж у такій самотності. Та що там казати, як би ми цього не хотіли, ця література все одно залишиться, її будуть ставити, знімати – якийсь період не в Україні. Вона є. Ваґнера в Ізраїлі не виконували, тепер, здається, вже виконують. Нам це болісно, але…

Але Ваґнер з Гітлером не були знайомі, вони розійшлися в часі.

Так. У нас теж є якісь такі наративи, коли ми кажемо, що треба знищити всю росію, щоб не було росіян. Так не буде, тому що їх 140 мільйонів, і, крім росії, вони живуть у Америці, Німеччині, Ізраїлі, Італії, Латвії – всюди, де можна було виїхати. Вони все одно сіють свою культуру чи псевдокультуру. Але вони є, це багатомільйонний народ. Не скажу, що нація, бо нацією вони не стали. Як-от у Грицака: захаращений ліс – це народ, а є садівники – це митці, письменники, політики і духовенство, яке підстригає це все, робить із цього красивий сад. І тоді цей народ стає нацією.

Чехов дуже намагався «підстригти»... Мені здається, що вся проблема російських інтелектуалів у тому, що в кінці всі вони або збожеволіли, ставали абсолютними циніками, або спивалися.

Я завжди наводжу приклад Лії Ахеджакової. Так, вона народилася в Україні, але ще в той, радянський період. Але ж ця людина не збожеволіла, не боїться. Їй погрожували фізичною розправою, вона скасувала вистави в Москві. Пригадуєте, в 2014 році у Києві був такий Театр.doc, туди наші знані драматурги Максим Курочкін і Наталка Ворожбит писали п’єси. Зала на сорок місць, вистави про війну, документальні, ще якісь свідчення про Майдан. І кожного разу приходили пожежники або ще хтось. Тобто боялися, що сорок глядачів щось такого правдивого почують і понесуть цю інформацію кудись? Це ж наскільки треба тримати цей режим?!

Читайте також: Соломія Чубай: «Мій брат пам’ятає обшуки з дитинства. Тепер рятує своїх дітей»

Вважаю, що все одно ця країна залишиться нашим сусідом, навіть географічно. І режим усередині змінять тільки вони. Ніякі, як вони кричать, американці, ніхто. Але нам через якийсь час все одно треба буде жити з оцими свідомими, як Ахеджакова, тримати ці місточки. І навіть через нас завалювати їхній режим. Можливо, так, тому що ми хотіли б так.

І ще одне. Хлопці з фронту завжди кажуть і пишуть мені особисто: «Не кажіть, що вони недолугі, «орки». Завжди, навіть у соцмережах, я пишу «російська армія».  Я не пишу орки-шморки, називаю все своїми іменами, щоби будь-який іноземець, який читає мій пост із гугл-перекладачем, не шукав, про кого я пишу. Я пишу конкретно: росія, російська армія, путін, президент – всі ці наративи. Хлопці кажуть: «Не пишіть, що вони недолугі. Бо якщо вони такі недолугі, а ми не можемо перемогти вже майже рік, то ми хто?» У них зброї… Я подивилася фільм «Колапс». Це документальний проєкт «Суспільного» на сім серій. Там якраз про період путчу. Є і про військову історію, «гонка роззброєння», як ми пиляли всі ці ракети, літаки, бомби. Що ми зробили, як ми віддавалися, продавалися… Я теж вважаю, що кожен міністр, при якому це було, ці ж Харківські угоди, повинен нести відповідальність – кримінальну. Як казав Достоєвський, за кожним злочином буває покарання.

Є такі люди, як той же Віталій Манський. Недавно я бачив, що ви з ним зустрічалися.

Недавно, так. Ми з ним дружимо. Він львів’янин. 

Він ніби львів’янин. Не знаю, чи він себе ідентифікує саме як львів’янин, чи як українець. Важко сказати. Оcь Меладзе нещодавно десь у Дубаї відповів «Слава Україні!» чи «Героям слава!».

Ого (Сміється).

Так, серйозно. Там страшний скандал. Кажуть, його треба повернути, заарештувати.

Ой-йой-йой.

Він вирішив, напевно, вже не повертатися в Росію, тому що десь так пошепки це сказав. Там хтось по телефону до нього звернувся, він там вів якусь вечірку… Я про те, що той же Манський, Бог із тим Меладзе, це людина, яка сама має складну історію, своєї родини, він навіть досліджував її в своїх документальних стрічках. 

Так, «Рідня» в нього хороший фільм.

Розібратися, хто ти є. Де ти українець, а де росіянин? Але для нас це вже не академічне питання, а буквально питання виживання. Виявилося, що там, де в нас «сіра зона», в ідентифікації.

Там, де нам «какая разніца», «мнє так удобнєє» і «ну в мене ж всьо змішано». Ну…

Але знову ж таки питання. Був у нас Арестович, якому треба було сказати, що то ми влупили по багатоповерхівці, і це підхопили всі російські канали. І цього виявилося досить для того, щоби позбавити його формальної прив’язки до Банкової, до Офісу президента. І, наприклад, Юрій Андрухович – людина, яку не можна запідозрити в тому, що він недостатньо проукраїнський, зустрічається з російським письменником, якого в Україні ніхто не знає, може, один на мільйон. І Андруховича ж теж знають не всі. І вже здіймається хвиля – як він міг зустрітися і так далі.

Мені запропонували один проєкт у Латвії, там мала бути російська актриса. Я відмовилася. Хоча, приміром, ми з Ахеджаковою та з Юлією Ауг працювали під час коронавірусу.

А якби це була Ахеджакова, наприклад?

Ні, не відмовилась би, тому що це людина з позицією.

Читайте також: Богдан Шумилович: Потрібна молодь, яка не дивилась «С льогкім паром» і не їла олівʼє

Треба розрізняти навіть під час війни ці відтінки.

Вона робить набагато більше, аніж депутати Ужгородської міськради, які прийшли в 2019 році від ОПЗЖ і сидять там, руйнують місто, думають, що там не видно. Чому в Ужгороді нема, приміром, комендантської години? Я була в Києві увесь березень, квітень, першого травня приїхала. Прокидаюся в третій ночі від якихось «воплєй» – ні,  не того «водоплясова», а від караоке якогось. Це жах! Мені ще за тиждень до великої війни в Ужгороді сказали: «Ой, пані Риммо, що ви там всі у Києві такі наполітизовані. Та взагалі до нас не прилетить». Прилетіло. У вигляді переселенців. Ми стали таким блокпостом, і виявилося, що це наша величезна проблема. Коли ми говоримо про росіян, то нам дуже важливо зараз думати про себе, як ми будемо жити далі. Будемо мірятися, хто більше волонтер, хто більше патріот, хто втік, хто не втік, хто дітей рятував, а хто в бомбосховищі ховав. А найжахливіше, що ми вміємо жити поруч, але не вміємо жити разом. Скільки я в Ужгороді чую, які погані переселенці, а від переселенців чую, як за 800 доларів їм здали квартиру, хазяйка поїхала в Німеччину і живе там на «гуманітарку».  

Але в цьому є й добрий момент. Ця війна, як колись Перша світова, перемішує захід і схід. Це те, чого ми не мали тридцять років. 

Вона перемішує, а я думаю про інше. Ми з херсонськими друзями-акторами зробили у Києві документальну виставу про їхнє життя в окупації. Це реальні історії, записані на диктофон. Кожен актор, окрім мене, реальний, а я розповідаю чужу історію. Ті, що зараз повертаються: хтось співпрацював із ворогом, хтось співпрацював, бо дуло автомата було біля нього чи його дитини. А як це все визначити? Найжахливіше – в нашої актриси загинув брат, вони з мамою здавали ДНК, їздили в Дніпро. Мені телефонує її чоловік і каже: «В Київ привезуть тіло, там буде кремація, потім його доставлять сюди. Треба заплатити шість тисяч гривень». Добре, що я не знала, що і куди, дала телефон своєї подружки-волонтерки. Потім вони мені зателефонували і кажуть, що, виявляється, все це роблять безкоштовно. Тобто як можна на цьому..? Ці люди поруч! Як у Херсоні кажуть: «Ми такі щасливі, що Україна прийшла. Нічого, що гуманітарку вже продають на базарі». От як із цими людьми жити? Тут ти не доведеш, що вони не менші вороги, вони руйнують. Як я кажу, коли ви знімаєте на державні гроші погане кіно, то нищите українську культуру не менше, аніж бомби, які падають на музей Примаченко».

Це велика проблема, велике питання. Пам’ятаю, як японці знижували ціни або безкоштовно здавали житло, коли була аварія у Фукусімі. Дуже багато людей залишилося тимчасово без житла. Або нам дуже часто наводять приклад Ізраїлю, але тут важливий момент: Ізраїль будували саме ті євреї, які вирішили присвятити своє життя відродженню мови.

Там не було питання про мову, що я не буду вчити мову, бо «мнє так удобнєє».

… і відродженню держави. Ті, що не були готові, просто не поїхали, лишилися у Сполучених Штатах, в інших країнах.

Так.

Питання в тому, що в нас зараз так само багато людей виїхало з країни. Ми не знаємо, чи вони повернуться. Питання також, чи ми хочемо, щоби всі вони повернулися? Є питання, що робити з Кримом? Це ніби мала б бути така фінішна дистанція чи переможна крапка в цій війні.

Так. Звісно, не всі повернуться. Я була б щаслива, якби люди повернулися з найкращими європейськими здобутками і традиціями, починаючи із сортування сміття і усмішок, а не з хамством. Так, мені дуже хотілося б, щоби ці люди повернулися, можливо, з освітою, з усвідомленням того, що суспільство може самоорганізуватися і щось робити, а не чекати чогось від царя-батюшки. Не факт, що всі ці люди знайдуть тут роботу. Потім знову буде відтік. Маю на увазі заробітчанство і все інше. Німеччину відбудовували завдяки туркам, тому їх там так багато. Можливо, я би віддала робити якісь об’єкти не нашим.

Коли ми це все побачимо, коли дізнаємося всю правду, всі цифри… У нас в Маріуполі 22 тисячі – лише офіційні застарілі дані про жертви серед мирного населення. Нам кожному знадобиться психолог. Люди, які пережили війну в Югославії, розповідають: «У вас завдяки нашому досвіду зараз є можливість отримати програми, як рухатися, не чекати». Я завжди кажу: «Не чекайте, що після перемоги ми будемо робити. Вже робіть!» 

Увесь цей період я не можу слухати музику, дивитися кіно. Перші два місяці не могла спілкуватися по телефону, хіба що про справи. Коли я почала дивитися кіно – це був фільм про Сараєво, після якого мене «накрило», потім інший… На одному з київських фестивалів був фільм «Найщасливіша людина в світі», дуже мені сподобався. Це те, що нас очікує. Через 24 роки після подій у Сараєві чоловік намагається зустрітися з жінкою. Вони зустрічаються, це передшлюбне знайомство. Якийсь готель, величезна зала, там сидить багато пар – це знайомства тих, кому за 40.  І потім ми з’ясовуємо, що герой у свої вісімнадцять років зробив перший постріл із танка по квартирі героїні, якій було шістнадцять. Після цього вона шість днів пролежала в комі. Він спокутує цей гріх, все життя намагається знайти її, пояснити, вибачитися, сказати, що далі постріли були вже звичними, буденними. А цей перший запам’ятався йому на все життя. Тоді ще загинув брат цієї дівчини-героїні. Ми з такими людьми будемо жити… Або як у херсонському театрі: там же ж вахтер став директором «русского тєатра», інтерв’ю роздавав. І от вони втекли. Одна з актрис, народна артистка України, співала на Красній площі, коли було це псевдоприєднання. Це жах.

Але ж ми завжди знали, що в нас багато людей, які не люблять Україну, українське.

Я запитувала своїх херсонських колег: «У вас там бувають якісь прем’єри і ще щось після прем’єр? Завжди ж є. Перший Майдан визначив, другий Майдан визначив… Одні вибори, другі вибори, уже все було зрозуміло». В своєму оточенні я все зрозуміла. Кажу: «Як? Ви не знали?»  А вони мені: «Ні, ні, він ще на початку війни так поводився, а потім так, а потім…» Ну, я навіть не знаю, якими словами це можна описати, як це називається, окрім «проституція». Навіть слова такого немає.

Хотів запитати, який театр, на вашу думку, зараз найбільш актуальний. Зараз, під час війни.  

Я думала, що нарешті зникнуть оці всі жахливі антрепризи з жахливими назвами вистав, як із жовтої преси. Приїжджаю я в Кропивницький, привозимо виставу херсонського театру «Лишатися не можна», де все по-справжньому, документальний театр, болісно, і бачу таку величезну афішу «Бульвар червоних ліхтарів». Щоб ви були здорові! І знову ці всі п’єски «Продам чоловіка», «Куплю дружину».

Може, люди хочуть переключитися, просто в них нема сили?

Та вже все так попереключали… Вважаю, що кожна людина має підійти до дзеркала і запитати в першу чергу себе: хто я в цій війні? Що я не зробив з родичами, зі знайомими?  Казали ж: «У мене є родичі в Москві, але ми не говоримо про політику». А треба було говорити! Або: що я зробив для того, щоб ця війна почалася? Просто кричати «геть москалів»? Що ти робив? 

В одному з київських театрів до війни було 13 п’єс російських авторів. Національний театр. «Національний» зараз усім роздають, але…

…це давало той сигнал путіну про те, що «нас тут усі чекають».

Це жахливо. Зараз цих п’єс нема. А мої колеги, які бігли, аж підскакували, зніматися в російських серіалах? Тепер вони прозріли. Як це назвати? Вітовська назвала це все правильно, своїми словами.

Серед них багато заслужених артистів, народних…

Ці звання – то взагалі… Два перші місяці війни минули, День театру минув, державні свята, на яких завжди давали ці звання, теж – нікому не дали, ніхто від цього не помер. Латвія, Литва, Естонія і Грузія скасували ці звання разом із радянськими наративами. Я директора грузинського театру запитувала: «Ви ж любите почесті?» А він каже: «Хороший актор у мене добре отримує, дуже хороший – дуже добре, а поганий просто в мене не працює». Все, більше ніяких… Ну, Меріл Стріп – заслужена артистка штату Оклахома. Прекрасно (Сміється). Просто актор, акторка.

Зараз дуже потрібен документальний театр – це і рефлексія, і психотерапія. Мені здавалося, я дуже багато знаю про життя в окупації, читала. Російська армія дозволяла виїздити з Херсона тільки тоді, коли дозволяла, не було ніяких коридорів, Червоний Хрест не працював, вони взагалі просто дискредитували себе повністю. Одна актриса просто сіла в автобус і доїхала до Івано-Франківська. Але в нас є подружжя – Руслан Вишневецький і Женечка Кірсанова. Вони все витерли з телефонів, залишились одна фотокартка з мітингу, де вони стоять із табличкою «Херсон – це Україна». І через неї їх одинадцятирічна дитина сиділа в машині з чужими людьми, а в них був допит на три з половиною години, і їх хотіли розстріляти за це фото. Люди протягом місяця намагалися виїхати. Але… то десятикілометрова черга, то обстріли машин, то обстріли зверху, то колеса прострілюють, то пускають-не пускають. Були приниження, ще якісь моменти. І коли вони це розказують, то завжди плачуть. Кажуть, що коли поверталися, на одному з блокпостів біля Херсона був туалет, в якому ці «орки» кинули наш жовто-блакитний прапор на підлогу. Женя згадувала: «Я не могла підняти цей прапор… Ти повертаєшся додому і ти  – як той прапор, у який витирали ноги. Ти нічого не можеш зробити біля дула автомата. На тебе всі ці дні просто виливали лайно. Це таке безсилля, це такий жах». Про ці історії треба розповідати, треба їх показувати. І коли зараз знову «нема фінансування, ми це не можемо провести»… То, може, хтось хоче щось розважального характеру? Я ж завжди була за глибокий, серйозний театр, який потім не дає тобі заспокоїтись і який примушує тебе думати. Колись мене питали, чи є щось розважальне, я відповіла: «Гідропарк, 24 на 7». 

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!