Він мріяв бути прикордонником, пишався тим, що українець, і до останнього боронив рідну землю від російських окупантів. Сьогодні, у День охоронців кордону України, Tvoemisto.tv розповідає історію одного з Героїв – уродженця Львівщини Ігоря Дашка, який захищав Маріуполь та віддав життя, щоб урятувати побратимів.

Колись, у 1999-ому, офіцер-прикордонник із Львівщини Ігор Дашко почав свою службу в Маріуполі. У січні 2022 року, напередодні повномасштабної війни, знову повернувся туди, щоб завершити контракт і піти на пенсію. Залишалося пів року…

9 квітня. Підрозділ, у складі якого був 44-річний підполковник Дашко, разом із побратимами із Сил оборони стримував ворожі окупаційні війська росії на одній із визначених ділянок Маріуполя. Під час спроби противника прорвати оборону прикордонник прикривав відхід товаришів на запасні позиції. Він уже був тяжко поранений і, щоб не потрапити в полон самому та не дати ворогові захопити радіостанцію, підірвав себе гранатою, а в радіоефірі пролунали останні його слова: «Слава Україні!»

Уродженець Самбора Ігор Дашко дуже хотів бути прикордонником, хоча в його родині ніхто не був пов’язаний із цією військовою професією. В Національну академію Держприкордонслужби вступив із другої спроби. Тоді було правило, що прикордонників із заходу України відправляли служити на схід. Так Ігор потрапив у Донецький прикордонний загін, до Маріуполя. 

Колеги і побратими розповідають, як він пишався тим, що народився на заході України, на Львівщині, як завжди показував свою проукраїнську позицію. Ще у студентському гуртожитку, а це були 1997 і 1998 роки, повісив у кімнаті червоно-чорний прапор, вважаючи його символом визвольної боротьби українського народу за незалежність, що, на його думку, сягав корінням навіть не часів ОУН, а ще слов’ян.

«Він був дуже обізнаний в історії, багато читав, був політично грамотний, усі дати, події знав на відмінно. Був сином України, її патріотом із самого початку. Коли починали службу, у 1999 та 2000 роках, проходив її у Донецькому загоні. Навіть коли повертався туди з відпустки, залишав собі «оселедця». Тоді це не дуже позитивно сприймалося, особливо в Маріуполі, де, наприклад, на той час не було українських шкіл, а тільки українські класи», – пригадує один із побратимів Героя.

Коли почалася Помаранчева революція, Ігор Дашко говорив про те, що війна з росією буде неминучою. Але тоді ні керівництво, ні колеги не сприймали його слова серйозно.

Прикордонник із Львівщини двічі брав участь в Антитерористичній операції на сході. Коли перебував там уперше, з квітня по грудень 2015-го, де спільно з військовими ЗСУ відновлював контроль на ділянках кордону Донецької та Луганської областей, із побратимами потрапив в оточення. Сепаратисти перекрили все постачання, тож хлопцям довелося відступати через російський пункт пропуску.

Зі слів товаришів, коли він їхав у Маріуполь в січні цього року, не планував воювати, хоча ситуація вже тоді була загрозливою. У серпні закінчувався контракт, і саме в Маріуполі Ігор Дашко волів завершити службу та піти на пенсію.

«Те, що останніми словами Ігоря були «Слава Україні!», це однозначно про нього. Він справді любив Україну понад усе, захоплювався визвольним рухом. Ще на початку 2000-их приїжджав у вишиваних сорочках на схід. Тоді там це не дуже позитивно сприймалося, але він цим пишався – що він із західної України. Не кожен зміг би зробити так, як він, але, напевно, Ігор не хотів бути безпорадним, не міг дозволити ворогу отримати вигоду», – каже ще один побратим загиблого Героя. 

Маріуполь усе ще заблокований. Деякі товариші, які були з Ігорем на позиціях, зараз перебувають на території заводу «Азовсталь». Хтось потрапив у полон, а когось уже теж нема серед живих. Сім’я досі не знає, де зараз тіло захисника. Рідні не уявляють, чи взагалі зможуть попрощатися з чоловіком, батьком, сином, братом…

Дружина Ольга каже, що Ігор був таким у житті – готовим піти на все, і це найбільше її лякало. Він обожнював свою роботу, допізна там затримувався, завжди казав, що у них нема стабільного графіка, а насправді просто був настільки відданий службі. Вона ж просто хотіла, щоби він був цивільним, щоби був вдома, завжди за нього переживала.

«Постійно слухав новини, дуже любив політику, роботу. Як тільки покликали, вже біг на службу, – розповідає Ольга. – Я раніше думала, що там усі так працюють, але, як виявилося, ні. Це він так любив до десятої вечора працювати, дуже часто пізно вертався. Ігор був відданий службі, Батьківщині, був патріотом».  

Жінці важко говорити, складно передавати емоції, під час розмови вона щосили намагається стримувати сльози, а насправді це лиш один із невеликих проміжків часу, коли Ольга не плаче. Пригадує, як востаннє переписувалася з чоловіком 2 березня, як він її заспокоював, кажучи, що там, де він є, усе спокійно.

«Коли Ігор туди поїхав, я щось відчувала, але не можна було нічого зробити, бо вже був наказ. Він мені казав, що там усе спокійно, щоб я не хвилювалася, а насправді там було неспокійно. Потім ми вже тільки переписувалися, 2 березня востаннє. Він обіцяв повернутися живим, але не повернувся… Коли з ним це сталося, мені написали. До того я шукала його цілий місяць, питала в усіх, кого знаю, вже не розуміла, чи він живий, чи ні. Готувалася до всякого. А коли точно дізналася, то як тоді, так і тепер – порожнеча», – каже Ольга.

Дружина Ігоря з Маріуполя. Тоді, у 2000 році, була студенткою, паралельно працювала в хлібному кіоску. Якось Ігор дорогою з роботи зайшов купити хліба. І ця їхня зустріч стала доленосною. Каже, така сильна любов, як у них, буває рідко. Жінка мріяла, що вони, нарешті, будуть разом, спокійно житимуть, а тепер без нього не бачить майбутнього. Картає себе, що не змогла втримати чоловіка, відмовити його від поїздки до Маріуполя.

«Він був дуже доброю людиною і заслуговував бути тут. Знаєте, мені зараз дзвонять багато його друзів, знайомих, колег і говорять про нього тільки хороше. Ігор ніколи не жалівся на своє життя, завжди усім допомагав, хто б не попросив, і вночі, і коли був стомлений, і коли голодний. Він про це ніколи не казав. Ми його дуже любили, до кінця, і він нас любив», – говорить крізь сльози дружина.

Тепер її великою підтримкою є дочка Марія. Дівчина дуже подібна на батька. Ольга зауважує, що й міцним характером у нього вдалася. Така ж стримана, всі переживання носить у собі. Відтоді, як дізналася про смерть тата, найбільші емоції виявляла в перші дні. Тепер спокійна, наскільки це можливо, ніби вже звикла жити в стресовій ситуації.

У неї є два маленькі пацючки, імена яким вони придумали з татом. Дівчина пригадує, як любила ті моменти, коли батько був удома, а вона приносила тваринок до нього. Вони бігали по Ігореві, кусали його за ноги, а вона сміялася з того, як він кричав. Тепер ні вона, ні мама не знають, як жив останній місяць їхній тато, чоловік, про що говорив, що думав, зрештою, що відчував у той момент, коли наважився підірвати себе гранатою, чому не спробував урятуватися.

«Але я впевнена на всі сто, що для тата здатися в полон було б зрадою. Я знаю, якою він був людиною, і все. Він так вчинив без вагань, – запевняє донька Марія. – Завжди казав, що за Україну готовий віддати життя. І віддав…»

 

Юлія Осим

Фото надала дружина Ольга Дашко

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав