(Не) Доглянута старість. Які умови в будинках для літніх у Львові і скільки це коштує

2059 0
Стрімкий розвиток освіти та медицини провокує прориви у багатьох сферах, окрім української паліативної допомоги. Але усі ми постаріємо. А багато хто вже сьогодні має старших батьків і задумується над тим, як вони доживатимуть свої дні, а з ними – і родина. Tvoemisto.tv дізналось, яка у Львові ситуація із паліативом та що ми можемо зробити, щоб постаріти гідно.

Згідно з демографічним прогнозом, створеним на замовлення канадського бюро розвитку, у  2013 році у Львові на 100 працюючих припадало 50 непрацюючих. А вже у 2030 співвідношення буде 100:70. Тож кожна сім’я матиме щонайменше одну людину, яка потребуватиме паліативної допомоги. Тоді ми захочемо для близьких хорошого сервісу, належних умов і банально затишних, спокійних днів. Для того, щоб це сталося, повинні відбутися зміни на різних щаблях влади і людського сприйняття. Бо старість – це майбутнє, про яке варто подбати сьогодні.

«Приймаємо всю родину»

У лічниці Митрополита Андрея Шептицького працює паліативне відділення, головною метою якого є підтримка якості життя пацієнтів у фінальній стадії, максимальне полегшення фізичних та моральних страждань. Тут роками практикують традицію цілісної опіки над хворими. Сьогодні цей метод називають мультидисциплінарним підходом: це коли до медичних працівників доєднуються психолог, медичний капелан, соціальний працівник, пояснює керівниця відділення паліативного лікування Марта Рипихович.

«Державні служби приймають тільки пацієнта, ми ж приймаємо пацієнта і всю його родину, як тих, хто потребує цієї паліативної опіки. Коли помирає член сім’ї, травму отримують всі, як фізичну, так і психічну. Найважливішим для нас є полегшити біль, та не завжди болить тільки тіло. 90% людей потребують психологічної підтримки, насамперед через розлуку з дітьми, онуками. Це нас найбільше відрізняє – нам важливі почуття людей», – говорить Марта Рипихович.

І тут часто ідеться про дрібниці: чи то постелити скатертину, чи повісити картину, чи таки впустити дочку в карантин, хай навіть у «протичумному» костюмі.

«До пандемії у нас працювали окремі палати для родичів з пацієнтом: коли людина помирає, близькі могли бути поруч. Після ми організовували літургії, зустрічі родичів, які колись перебували у нас.  Також є книга пам’яті, де працівники, чи близькі люди померлих могли залишити свої спомини про тих, хто тут відійшов у вічність. Зараз усе не так. Хоча таки дозволяємо родичам зайти після тесту на коронавірус. У світі ж повністю обмежили доступ до паліативних пацієнтів», – розповідає керівниця відділення.

У шпиталі Шептицького можуть прийняти 40 паліативних пацієнтів, працівників у штаті – 23. Відділення розташоване на 3-4-му поверхах, а під ним працює повноцінна поліклініка. Тож якщо пацієнту потрібна УЗД-діагностика чи інше обстеження – це  не проблема. Є тут також рентген-апарат, лабораторія. За потреби пацієнтів опускають на поверх нижче до спеціалістів і роблять необхідні обстеження. Величезний двір поруч – теж перевага: цього літа старенькі могли хоч трохи урізноманітнити свої будні.

Питаємо у керівниці, скільки такий сервіс вартує. Марта Рипихович каже, що порівняно дешево.

«Перебування тут коштує 590 грн за добу. В цю вартість ми вклали підгузки, чотириразове харчування, а також лікарський нагляд. Медики працюють щодня до 17:00, а після – в режимі телефонного нічного чергування. Також ми надаємо виїзну мобільну допомогу і проводимо навчання родичів. Є чимало людей, які, попри все, хочуть залишатися вдома. Тому ми допомагаємо зі специфічним доглядом, а родичі можуть відлучитися, куди їм треба», – говорить керівниця.

Читайте також: Хто такі медичні капелани і чому їх хочуть ввести у штати лікарень

Серед додаткових витрат, що не включені у вартість – медикаментозне забезпечення, що є індивідуальним для кожного. Окрім тих, хто може оплатити послуги, відділення додало до проєкту незахищені прошарки.

«Ви можете почути, що державні заклади також декларують подібну суму, як і ми. Різниця тільки у тому, що держава цю суму не виділяє і вони потребують дофінансування. А є стандарти – підгузок має бути замінений після кожного випорожнення. А що робити, коли держава рахує, що двох тобі вистачить? Це зменшує ціну, але порушує людську гідність. У нас такої культури немає, до старшої бабусі чи дідуся навіть сімейний лікар не дуже хоче йти. Тож владі треба розуміти, що пацієнти палітивного відліення (зазвичай це люди похилого віку, але дуже часто це ще й молоді онкохворі люди) – такі ж члени суспільства, потребують такої ж допомоги, які і усі ми», – говорить керівниця паліативного відділення.

Персонал знає особливості кожного пацієнта. Тут спільно святкують дні народження, малюють писанки, колядують, разом моляться на літургії (до карантину – Ред.).  Такий формат роботи вибудовує сімейні стосунки між чужими людьми і, коли хтось помирає, залишений слід відчуваються усі. У відділенні не передбачена реанімація – у паліативній допомозі найскладніше прийняти те, що шлях людини завершується, а тому врятувати пацієнта неможливо.

«Паліативна допомога в Україні – забута ланка медицини, – говорить Марта Рипихович. – Ми співпрацюємо з німецькою клінікою Святого Луки з Альтенбурга.  Там держава дуже дбає про це. Паліатив для пацієнта вартує 250 євро/доба. Вони мають ерготерапевтів і особливо комфортні умови для пацієнтів з деменцією. Ти заходиш на їхню кухню, а там весь необхідний інвентар. Людей вчать готувати вечерю, бо через хворобу вони забули, як це робиться».

Також німецькі пацієнти малюють, співають, вирощують петрушку і кріп. Це – наслідок великої державної політики.

Цього потребує кожен

Одна справа перейматися за близьких, яким потрібен догляд і допомога, інша – це додатково балансувати і утримувати сім’ю. Фахівці зауважують, що більшість львів’ян змушені залишати батьків вдома на самоті.

«Ви уявіть, який це виклик – мати вдома важку маму чи тата, йти на роботу, а в проміжках чи вночі доглядати їх. Для цього має бути медицина. Ти маєш прийти, потішитися з родиною, мати добру пам’ять, а не бути виснаженим і тривожним. Доглядати за близькими в режимі 24/7 – дуже важка праця. З цим треба щось робити. Хай навіть на час забирати родича, а тоді повертати. Буде зовсім інший ефект», – каже Марта Рипихович.

І хоч НСЗУ, за її словами, береться дофінансовувати виїзні бригади, вони все ще «шкутильгають». Інший важливий чинник – брак належної освіти, адже такого предмету як паліативна медицина взагалі немає в програмі медичних вузів.

Як у держави?

Львівський геріатричний пансіонат на вулиці Медової Печери – це соціально-медичний заклад, де передбачене стаціонарне проживання підопічних. Вони мешкають тут або до смерті, або поки самі не захочуть поїхати додому. Керівник комунального закладу Микола Модь працює тут 5-й рік і каже, що за цей час додому повернувся з десяток людей.

Читайте також: У домі покинутих надій. Як доживають віку самотні львів'яни

«Сумнівно, що вдома краще. Я працював керівником галицького відділення соціальної допомоги, під нашою опікою було 440 людей. Я обійшов їх усіх. Я бачив, як люди мешкають на мізерну пенсію – вдавалося заплатити комірне, можливо, якихось ліків купити, а далі половина з них – упроголодь. Якщо ти самотній і живеш лише на пенсію, то вижити дуже складно», – згадує Микола Модь.

У пансіонаті ситуація інша, каже він. Люди мешкають по двоє у кімнаті, в кожній з них є туалет і умивальник. Душова – на поверсі. Тут можуть жити 400 людей, але зараз є 283 людини – через карантин деякі родичі побоялися віддавати батьків.

До слова, карантин тут запровадили торік в лютому і за цей час показник смертності, у порівнянні з 2019 роком, знизився на 30%.

З того, що найбільше дошкуляє закладу, директор виокремлює загальний технічний стан пансіонату. Наприклад, небезпечно відкриту територію, куди часто заходять чужі люди і навіть вигулюють собак.

«Крім того, самі наші мешканці можуть піти «погуляти». У 2016 році був випадок, коли людина з деменцією дійшла до вокзалу, сіла у потяг і вийшла в Ходорові, де її знайшла на колії поліція. Ідентифікувати чоловіка вдалося, бо він сказав, що живе у львівському інтернаті. Цього року нам обіцяють таки виділити кошти на огорожу», – розповідає Микола Модь.

Будинок побудований у 1971 році, тож має старі комунікації, проблема яких гостро відчутна цьогоріч.

«З волонтерами замінили вікна. Зараз закупили 6 стояків, будемо міняти труби у дванадцятьох кімнатах. Втомилися уже від проривів і потопів», – додає директор.

Найбільш примітний на території жовтий дім – це корпус, де завершуюють ремонт. На 75% його профінансував турецький уряд; на решту – обласна рада, якій підпорядковується заклад.

Директор говорить, що іноді зі звичайними людьми простіше домовлятися, аніж з органами влади, тож заклад навчився шукати благодійників. Наприклад, діаспору, завдяки пожертвам якої тут відновили пральню, закупили машинки, сушарки і каток для прасування.

На заробітках – краще

Микола Модь зазначає, що проблем з фінансуванням немає: на комуналку, харчування, ремонти, зарплату – виділяють. Та чи цього достатньо? Найбільше тут нарікають на зарплату, позаяк оклади встановлює Міністерство соціальної політики, достукатися до якого дуже складно.

«За штатним розписом, тут має бути 185 працівників, насправді маємо 143. Влітку у нас звільнився кухар і ми послали запит на біржу праці. Спеціально відслідковували, скільки потенційних кухарів зацікавиться. 120 людей прийшли з центру зайнятості, залишилася лише одна дівчина, і то через те, що їй бракує практики – ми ще її трохи вчимо», – розповідає директор геріатричного пансіонату.

Переважно люди кажуть, що за 10-15 тисяч пішли би працювати, а за 6 – ні. Санітарка на роздачі, кухонний працівник, який чистить картоплю, і кухар 4-ого розряду – усі вони отримують мінімальну зарплату, як і двірник та електрик з допуском до тисячі вольт.

«Люди, які їдуть на заробітки до Італії, Польщі чи Німеччини, отримують 1000 євро за обслуговування однієї людини. Повірте, якби санітарки заробляли в межах 10 тисяч, навряд вона б їхала шукати роботу в світах, адже краще припильнувати сім’ю і дітей. 75% наших працівників – пенсіонери. Якщо додати зарплату і пенсію, то можна якось жити», – говорить Микола Модь.

Він наводить приклади: жінка 48 років звільнилась, бо дитина вступила до університету і вона змогла поїхати на заробітки. Також люди стають більш мобільні і їдуть шукати кращої долі, коли у них помирає хтось з рідних, за якими потрібно було доглядати.

А як пацієнти?

Для пацієнтів держава виділяє 6,5 тисяч на одну людину в місяць. Сюди входить харчування, одяг, медичне обслуговування. На думку директора, цього достатньо. Тут працюють реабілітолог, психолог, донедавна був масажист, є спеціальний зал для занять. Натомість є проблема з умовами для проживання, та чимало залежить від родичів і самих мешканців.

«Геріатрія – це старечі хвороби. І хоч багато людей порівнюють стареньких з дітьми, є одна суттєва різниця. Дитину можна навчити, що погано, а що добре. А людина похилого віку прожила життя і має свої погляди, характер і поведінку. Свій спосіб життя у тих, хто потрапив до нас з вулиці», – каже Микола Модь.

Пансіонат намагається створити комфортні умови, зробити різні майстер-класи для дозвілля: робота з деревом, вишивання, духовні бесіди, але через карантин це дуже складно.

«Пандемія викреслила усі наші досягнення, які урізноманітнювали тутешнє життя. Є такі люди, які не можуть вживатися з іншими і ми уже розглядаємо варіанти однокімнатного проживання. У кожного тут свої політичні, релігійні, національні погляди. Навіть на питанні мови виникають конфлікти», – говорить директор.

Тож тут мріють завершити капітальні ремонти, аби якнайшвидше зробити мікроклімат сприятливим для усіх.

Стати містом гідної старості

Наприкінці минулого року депутати Львівської міської ради затвердили програму забезпечення надання і розвитку паліативної та хоспісної допомоги на 2021 рік. Ця програма суттєво відрізняє Львів від інших міст України, каже експерт з паліативної допомоги НСЗУ, головний лікар Комунального некомерційного підприємства «4-а міська клінічна лікарня Львова» Ярослав Чуловський.

«Передбачені ремонти приміщень, збільшення кількості ліжок, підготовка реабілітологів, виїзд мобільних бригад, підготовка медичних працівників серед випускників коледжів, співпраця з соціальними службами, засідання душпастирської комісії при УГКЦ. Це велика програма, що є далеко не у всіх містах. Львів – флагман паліативної і хоспісної допомоги. Перший хоспіс в Україні був у Львові на вул. Котляревського, він досі працює. Зараз реконструюють корпус 4-ї лікарні на вулиці Мушака, 54. Буде ще один поверх, ліфт, збільшиться кількість ліжок», – розповідає Ярослав Чуловський.

Також лікарня брала участь у проєкті транскордонної співпраці Україна-Польща-Білорусь, але недобрала трьох балів для перемоги і потрапила до резерву. Імовірно, хоч якесь фінансування від Євросоюзу лікарня таки отримає. Інші ж міста України тільки починають працювати над спільною стратегією. Ярослав Чуловський каже: без дотацій на місцевому рівні пацієнти похилого віку не здатні доживати віку гідно. За його словами, тариф НСЗУ не покриває навіть ¼ потреби лікування паліативних хворих, тому служба – на межі скорочення. Є певний недолік законодавства, що говорить: або заклад бере лише кошти від НСЗУ, або угода розривається. Тобто якщо людина хоче внести доброчинний внесок, рахунковою палатою це трактується як подвійне фінансування.

«Натомість НСЗУ запропонувало тариф за надану паліативну допомогу у 7900 грн на весь термін перебування пацієнта в закладі (чи то 2 місяці, чи 3-4 – сума одна). Реальні затрати – 14 тисяч на місяць», – говорить Ярослав Чуловський і додає, що місто цьогоріч дотує комунальні заклади і відділення на 4 млн грн.

Церква – у тому ж човні

Керівники трьох різних закладів наголошують на тому, що в Україні відсутня єдина дорожня мапа для пацієнтів та медиків. Попри те, що паліатив супроводжує останні роки життя, у нашій країні він все ще у зародковому стані.

Читайте також: Духівники Твого міста. Отець Сергій Швагла

Поки системний підхід тільки вибудовують, є люди, які готові давати життя новим закладам такого типу уже сьогодні. Наприклад, парох храму Воскресіння Христового УГКЦ отець Сергій Швагла має готові ідеї, а також одне приміщення поблизу храму і ділянку розміром у 4 га у Великолюбінській ОТГ, де зможуть розмістити значно більше людей похилого віку. Там хочуть побудувати центр за німецьким зразком. Однак для запуску потрібні великі капіталовкладення і людський ресурс на різних етапах: будівництво, оснащення, персонал.

«Парафія завжди стикається з проблемою самотніх людей. Нещодавно один чоловік питав мене: “Отче, може, ви маєте таке приміщення, де б я міг залишити батька? Я його дуже люблю. Але він наодинці марніє”. Людям важлива духовно-моральна опіка, щоб чутися потрібними. Не просто “доживаю віку і чекаю смерті”. Це не має бути дім престарілих – чистилище, де мене залишають. Ми б хотіли, щоб у нас людина почала жити іншим життям; щоб у неї була культурна програма, щоб кожен міг спілкуватися і чутися важливим», – говорить отець.

Вікторія Мацькович

Фото: Надія Марченко і надані співрозмовниками

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!