Ми зібралися, щоб пекти паски з шанованою мною родиною Никулишиних за їхнім давнім переписом у «Кримській перепічці». Олег та Ірена – хороший приклад, як бути патріотами в цій країні, любити і виховувати в любові до неї, зберігати й передавати традиції.

У цьому переписі багато корисних знань родини. Починати треба з молитви, братися до справи з вірою. Знадобиться велика миска для вимішування тіста.

Ірена Никулишин (далі – І. Н.): Ми не місимо тісто в кухонному комбайні, тільки вручну. Досконало це робить голова родини Олесь.

Дріжджі – живі організми, вони багато розказують про біохімічні процеси. У нас швидко з'явилася піна, тож вони якісні. Кожен біохімік скаже, що ДНК в просторі – подвійна закручена довкола уявної осі спіраль, поєднана місточками на основі визначених детермінованих основ. Уявіть, що ці спіралі – минуле і майбутнє – поєднані вірою, традиціями, мовою, вишиванкою.

Миску з тістом огортаємо першою пелюшкою нашого сина. Своє завжди треба шанувати. Сучасні форми дуже гарні. Але якщо маєте старі миски, банячки, форми, як у кожній галицькій родині, не цурайтеся того начиння, десятиліттями огорненого любов’ю і теплом ваших предків. Це традиції. Ми печемо паски в старих банячках, поливаних горнятках дітям, онукам похресникам до кошичка. Цвібак печу в бабциній чавунній ринці. В Австрії купували вже такий сучасний посуд, ззовні він темно-синій. А на моїй ринці ззовні вже багато чорної окалини, бо їй дев'яносто років. 

Чи прикрашали паски в Галичині? У кожної родини своя традиція, а як ви робите?

І. Н.: Традиційно лише змащуємо верхівки пасок збитим яйцем перед випіканням. Але в родинах підростають наймолодші та найсолодші. Дозвольте їм задекорувати паски за їх уподобаннями.

Ми не декоруємо родинний великодній кошик ззовні. Кладемо до нього все звичне, букшпан, свічку і накриваємо серветкою, вишитою моєю бабцею. Три такі вишиті серветки завжди «в русі», але маємо їх більше.

Традиції допомагають нам вистояти. Олегу Вікторовичу, ви є прикладом людини, яка десятиліттями пропагує український дух.  У вас фантастичний син! Горджуся багаторічним знайомством з Романом, який воює з перших днів. Розкажіть, як виховати таких людей, які люблять свою країну і готові боронити її зі зброєю?

Олег Никулишин (далі – О. Н): Усі ми маємо свої традиції, цінності. Декому більше поталанило, у декого тяглість перервана, хтось відірваний від коріння. Бачимо це по Україні. Багато українців тимчасово переселені, та це не їхня вина. Не можна казати, що є кращі і гірші. Нам у Галичині більше пощастило. У Львові легше бути патріотом, аніж на Донеччині, Луганщині. Код нації стерли. Однак дуже важливо, коли ми говоримо про це. Повинен бути отой клей, ненамацальні речі, цінності, які, на думку професора Грицака, дуже навіть мастяться на хліб. Важливо, коли ми цінуємо це, знаємо свою історію.

Спогади про випікання паски з бабусею і похід до церкви, запах здоби чи свічки, піднімання крашанки, яку б'ємо… Це піднімання не складається з гучних гасел, а з вишиваночок, образочків, перших молитви та сповіді. На якомусь етапі це відходить, бо нас з’їдає місто, цивілізація, ми йдемо в буденність. Але в часі складного життя, війни ми звертаємося до Бога і згадуємо це все. Можемо не завжди приділяти увагу тому, що говорили наші бабусі, дідусі, батьки, але вертаємо до цього. І такі дрібні речі, як пелюшки чи вишиваночка, стають цінними. Розуміємо, що це і є наша країна, що за це ми готові боротися і йти вперед.

Як зберегти цю силу на четвертому році повномасштабного вторгнення? Ми в «Кримській перепічці», де люди, які втратили свій дім понад десятиліття тому. Як тримати стрій, зберігати управління компанією, взаємодіяти із сином-захисником? Де брати внутрішню силу, енергію, щодня підживлювати кожного йти вперед?

О. Н.: У кожного свої відчуття, способи. Ірена розказувала про ДНК, генокод нації. Пам'ятаю, як Роман прийшов у першу відпустку в 2022-му і розповідав: «Ми були в селі Званівка на Луганщині, жили в напіврозваленій хаті. Йдуть двоє хлопців-артилеристів у пікселі і капелюхах бджолярів і кажуть до нас: «Слава Ісусу Христу! Господарю, то ваші бджоли?». А коло тої хати вулики стояли. То вони їх оглянули, обкурили, нагодували бджіл, бо не могли дивитися, що це може пропасти. Вони, може, ніколи не спробували того меду, не повернулись у село, але це українці, їм не байдуже навіть чуже. Тарас Петриненко казав: «Що ж ви зробите? Ми – нація хліборобів. Буде урожай, прибуток чи не буде, ми все одно сіятимемо». Це закладене в нас.

Війна докорінно змінила все у бізнесі, особистому житті, внутрішнє і зовнішнє. Деколи ми загострено відчуваємо. Питання в тому, що буде з країною. Навіть не в бізнесі. Тільки в дуже складних ситуаціях людина починає переосмислювати життя, фокусуватися на цінностях. Бог дає випробування, коли ми повинні подумати над своїм життям, минулим. Маю враження, що є життя до війни і після. Людина має внутрішній аспект і зовнішній. Колись я віддавав перевагу роботі, бізнесу. Але в певний момент навіть він став ресурсом, щоб допомагати армії, допомагати синові і хлопцям воювати.

Коли створюється бізнес, ставляться цілі заробити грошей, досягнути чогось. Але насправді бізнес робиться для людей, і ми це дуже різко відчули на початку війни: бачили, як змінилися відносини на ринку праці, фінансовому і ринку продуктів. Побачили, як поводяться іноземні партнери, фінустанови. Наша галузь сильно постраждала, згоріли склади виробників. «Фармак» втратив майже мільярд доларів, «Дарниця»… Змінилися умови розрахунку, бізнес-моделі, стратегії. Наприкінці 2021-го ми придбали кілька компаній на Сумщині, в Києві, Хмельницькому, відкрили логістичний центр, мали плани щодо франчайзингу, багато проєктів децентралізації, структур. Війна змінила все. Від стратегії росту і розвитку ми перейшли до виживання. Ми бачимо відплив клієнтів і працівників, які виїхали за кордон. Але розуміємо, що війна сьогодні в пріоритеті.

Пані Ірено, коли ми домовлялися про запис цієї програми, ви казали, що потрібна велика миска і міксер, бо ним навіть ваші внуки вміють користуватися. Ці дрібниці такі важливі, бо змалечку діти звикають, що треба допомагати пекти паску…

І. Н.: …і пампухи обсмажувати (у блозі за посиланням читайте переписи пампухів, вушок і сирника від пані Ірени). А ми їх готуємо величезну кількість разів за зиму і відправляємо на фронт. Торік останні взагалі готували у червні і відправляли на схід, бо хлопці замовили.

У приготуванні паски можна робити допоміжні речі, але вимішувати її має голова родини. Це традиції, яких мене навчила бабця – розумна і мудра жінка, прекрасна господиня. Був період у житті родини, коли я з бабцею готувала на кухні, а мама приходила і питала, що їй робити. Бабця відказувала: «Вмий начиння». Тепер оте «вмий начиння» – то я. А Олесь уже закотив рукави і зараз вправно почне місити тісто.

Ролі в родині відпрацьовані десятиліттями. Друзі, беріть приклад!

І. Н.: 36-й рік. Хтось розумний сказав, що закохатися легко, не те що взяти те кохання разом у руки і перенести через усі труднощі, випробування життя.

О. Н.: Насправді хата – не церква. Всі ми живі люди, ідеальних нема. А я знаю, що оте вимішування тіста – то завжди моя робота. Але треба на неї налаштуватися. Направду, мені не завжди це вдавалося.

І. Н.: Якщо Олесь добре прикладеться, то зараз почне рухатися не тільки серветка, але й миска. Якось я сказала йому: «Дріжджі живі, не можна так гримати і їх стресувати. В хаті має бути спокійно, тихо, тепло, без перетягів». А він мені на те: «Боже, навіть дріжджі не можна стресувати. Тільки мене можна». Моя бабця про сімейне життя казала: «Ірусенько, ангели на небі». То найважливіша її порада. Бо в сімейному житті треба розуміти, що кожна людина має не недоліки, а відмінності. І що більше бачиш у ній доброго, то більше його стає.

О. Н.: Коли я ще був молодим зятем, то прийшов на якусь забаву. Були гості, Іринчині дідусь, бабця. Я трохи випив і ляпав дурне. Моя жінка дивиться на мене і питає: «Бабцю, чого мій Олесь не такий, як дідусь?». А та їй спокійно відповідає: «Ірусю, за 30 років тебе внуки те саме питатимуть». І майже так сталося.

Спільне життя вас багато «помісило». Були різні ситуації. Яку пораду зараз дали б ви своїй внучці?

І. Н.: Ту саму, що й моя бабця мені.

А які ваші внуки? Ви віддали Романові таку любов, виховали в патріотичному дусі. Тепер виховуєте онуків. Що ви їм віддаєте, на чому робите акцент?

І. Н.: Ми віддаємо їм любов і час.

О. Н.: Ми їм, а вони нам.

І. Н.: Реальний час спілкування, а не з планшетом, телефоном, телевізором. Звісно, вони бавляться в ігри на телефоні, дивляться мультфільми. Але в нас на стіні висить підписаний договір, перший пункт якого про те, що ми дуже любимо одні одних і цінуємо час, приділений навзаєм.

О. Н.: Деколи граємо в найпростіші ігри. Для прикладу, потрапити м’ячем у миску чи в лотки з-під яєць м’ячиком для настільного тенісу. Ось учора в нас була «олімпіада». 

І. Н.: Ми разом малюємо, ліпимо. Наш дідусь дуже гарно ліпить з пластиліну.

О. Н.: Я відкрив талант, Володю. Вони люблять з бабцею тісто робити. Торік спекли медівниковий будиночок.  

І. Н.: Зробили його гарним, з формами, декорували. В якийсь момент я хотіла перфекційно доправити, щоб стіни були рівні. Але потім сказала собі: «Ірено, стій! Це має бути не твоя перфекційна хатка, а хатка з медівників твоїх онуків». Ми втрьох тулили руками ті криві стіни докупи, клей не допомагав, скріплювали зубочистками, але в нас вийшла найгарніша хатка в світі. Марко щиро тішився, коли виставили її цього року, згадував, як ми її пекли.

Олегу Вікторовичу, після вторгнення робота з людьми, командами зовсім інакша. Ви для мене суперовий приклад лідера, який вчинками показує, як треба робити. Як працювати з людьми?

О. Н.: Фірмі в 2025-му 33 роки. Багато домашніх завдань треба було виконувати раніше. А під час війни вже деколи трудно. Можу розповісти про зроблені кроки. Була зміна структури, стратегії. Ми багато чого зробили вчасно. Те саме стосується делегування. Ми, наші люди, регіональні керівники проявили себе з перших днів війни. Самі сідали за кермо, коли були розірвані логістичні зв'язки і не можна було доїхати з одного кінця в другий. Мене здивував Конотоп: у перші дні вторгнення він був окупований, у місті працювали тільки наші аптеки. Наші працівники їхали «партизанськими» стежками до Полтави, де перезавантажувалися і привозили інсулін, усе потрібне. Ми їм казали: «Їдьте сюди», а вони на те: «Чого ми поїдемо? Це наше».

Багато було зроблено і багато втрачено. На Миколаївщині, в Кривому Озері, розбили аптеку наших франчайзі. Була Буча, ще багато чого… За три роки виїхало до 600 найкращих 35–40-річних спеціалістів. Я не осуджую нікого, бо в людей різна ситуація. Найгірше, що виїхали із Закарпаття, Франківщини, Тернопільщини, Чернівеччини, Львівщини. Але це життя.

Війна показала спроможність, готовність команд вистояти. Що було зроблено? Пам'ятаю, як ви збирали величезні колективи на святкування.

О. Н.: Корпоративи теж потрібні. Але найважливішою є комунікація. З людьми треба говорити, спілкуватися. Деколи 12 разів доносити ту саму інформацію. Моральна мотивація важлива в цей складний час. Але треба зберегти ядро. Це ті партнери, які мають бути. Цінності, людиноцентричність, повага, професійність і довіра – одні з основних факторів. Ми Бога не бачимо, але віримо в нього. А довіра потребує дій і результатів. Це важливо. Треба зробити певні кроки, щоб я тобі повірив. Це ненамацальні речі. Хтось сказав правильно: «Клієнт не дурень, клієнт – моя жінка». З працівниками так само: вони все розуміють, бачать фальш, відчувають, коли їм замилюють очі. Не треба думати, що ти від когось мудріший. Треба розуміти, що людей не можна кудись гнати, їх можна за собою вести. Тому довіра потрібна. Коли кістяк, ядро персоналу лишається, люди деколи кажуть, що в нас менеджмент не змінюється, а я їм відповідаю: «Не знаю, може, це й недобре. Але результат є, вони виконують свою роботу». От що важливо.

Довіряти треба як у житті, так і в стосунках. Інструкції тут не напишеш, бо вона буде недієвою. Скільки вашому синові Роману виповниться в 2025-му?

І. Н.: 35-ть. І цій пелюшці, в яку ми загортаємо миску з тістом, 24 серпня також буде 35-ть.

О. Н.: Бабуся збирає, зберігає всі малюнки, аплікації і Романа, і внуків. Знаєте, як цікаво, коли через 20–30 років щось шукаєш у шухляді, а там ці малюнки з бабусею, дідусем, усе підписано «Ромчик», «Даринка».

І. Н.: Я не подумала. Варто було сфотографувати живопис Романа. В шість чи сім років він намалював крука. Тепер він у «круках». Це символ 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр «Едельвейс».

О. Н.: Бабуся всі знимки поробила до дрібниць. Усі малюнки, картини розвішані на стінах. Внуки йдуть по хаті і кажуть «це я малював». Хтось би подивився і сказав: «Що там намацькано?». А для них це галерея! 

І. Н.: Маємо малюнок із двома котами, яких ніхто не може вгадати.

Пані Ірено, у вас багаторічний викладацький досвід. Ми – одне покоління, Роман – друге, його діти – третє. Як передавати їм любов, турботу? Що треба враховувати, щоб сучасна молодь зберігала традиції?

І. Н.: Усе просто. Хтось дуже розумний давно сказав: «Не виховуйте своїх дітей, вони все одно будуть подібні на вас». Вчимо тільки реальним життям і особистим прикладом. Скільки б ми не говорили їм, як ввічливо вітатися, спілкуватися, чемно поводитися, якщо самі так не робимо, то й діти теж не робитимуть. Якщо діти снідають без виделки і ножа, то й не навчаться так їсти. А якщо снідають з приборами – це стає звичною річчю.

О. Н.: Колись я був молодим батьком, тепер є дідусем і маю терпіння, наснагу до спілкування. Треба проводити з дітьми більше часу, цікавитися їхнім життям. Не тиснути, не розказувати, що хтось кращий, а ти не такий. Нормально спілкуватися, зацікавлювати, і в дітей точно виникне бажання щось робити. Вони хочуть експериментувати як хіміки, кулінари. Вистачить теплого підходу і зацікавленості.

І. Н.: А ще дітей не можна обдурювати: завжди виконуйте обіцяне. Тоді з дітей виростуть дорослі, які не обдурюватимуть.

Як виховати людей, готових воювати за цю країну, боронити її? Знаю, що в ваших родинах були предки, які боролися в УПА, коли ймовірність зберегти країну була уявною.

О. Н.: Це питання і до суспільства, і до держави. До десяти відсотків людей у нас завжди були патріотами. Вони перші йшли на Майдан і на війну. А треба, щоб такими свідомими були щонайменше половина громадян. Це завдання Церкви, держави, освіти, інституцій, які не зовсім спрацювали. Ми завжди говоримо, що при владі були не патріоти, не ті люди. Але ж є багато людей, галичан і львів'ян, які працюють у певних структурах, правоохоронних і державних органах, і в них не завжди простежується патріотизм. Тому це велике завдання для суспільства на майбутнє. А зараз треба закладати у цих дітей справжній патріотизм. З дитсадка і школи. Виховувати на реальних прикладах, подіях.

І. Н.: Мій дідусь Василь – вояк УПА – загинув 25 травня 1943 року на Тернопільщині. Під час однієї з відпусток син попросив показати його фото. А Олесь колись рекомендував Романові книжки для читання. Син сказав, що читав «Холодний Яр» неодноразово. А щодо сказаного чоловіком про сьогодення геніально висловилася королева української поезії Ліна Костенко: «Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі». А ще вона сказала: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». Оце дуже гірко…

Підсумуємо нашу розмову. Ваш рецепт: добрі традиції, які передаються з покоління в покоління; світла думка, молитва перед випіканням пасок – тоді вони краще вдаються; допомога і праця з молодшим поколінням, навчання його на власному прикладі. Ваш рецепт паски завжди треба адаптувати до складників, а руки – до того, що робиться.

А що б ви побажали українцям на свята?

О. Н.: Ви кажете про традиції. Колись ми їх сприймали за буденність: було Різдво, прийде Великдень. А треба дякувати Богові за кожен такий день, що ми до нього дожили, що Бог дав нам можливість мати дах над головою, оцю паску. Це дуже важливо. Бо ми говорили про великі речі, але все починається з дрібниць. Правду кажуть: не їжте одне одного. Питання не в тому, що у нас входить, а що з нас виходить. Маємо шанувати, думати перед тим, як щось сказати, не робити зла нікому, окрім ворогів. І тішитися, дякувати за кожну секунду життя.

І. Н.: Паску треба місити і пекти з вірою, надією, любов'ю, щирими почуттями в душі. Бо ви її робите для найближчих людей. Четвертий Великдень поспіль багато українських родин пектимуть паску не в Світлий четвер, а в понеділок, щоб до Воскресіння Христового та паска була в шанцях, бліндажах наших воїнів.

Ви знаєте, є прекрасний рецепт еліксиру здоров'я і щастя від вашого особистого фармацевта – мережі аптек DS. Візьміть повну пригоршню оптимізму, досипте віри, надії та любові, підігрійте добрим словом, додайте щирості. Відфільтруйте осад турбот, поганого настрою, докрапайте дещицю гумору і здорового глузду. Тримайте цей еліксир на видному місці, вживайте перед, під час чи після їди з родиною або добрими друзями. Протипоказань немає. Термін придатності необмежений.

Дуже дякую за такі щирі, відверті, класні поради. Переконаний, що в таких дрібницях мудрість нашого народу. А в традиціях – сила, яка дозволяє нам вистояти в цей важкий час. Любіть Україну, зберігайте традиції, допомагайте ЗСУ, об'єднуйтеся! Ми все пройдемо, зможемо, ми сильні!

Паска за родинним переписом Никулишиних

Складники (на 9 великих пасок): 2200 г борошна, 24 жовтки (з білків можна спекти меренгові роляди), 8 яєць, літр молока, 400 г масла 82% жирності (розтопленого), 400–500 г цукру (залежно від того, наскільки солодка паска вам до смаку), 400 г родзинок, 200 г пресованих дріжджів, цедра з трьох цитрин і помаранчі, 1 ст. ложка цукрвого сиропу з домашніх цитрусових цукатів, або можна замінити 1 ст. ложкою соку з цитрини і 1 ст. ложкою соку з помаранчі.

200 г мигдалевих пластівців, 5 ст. ложок рому, коньяку або апельсинового лікеру, 1 ч. ложка з чубком солі.

До ледь теплого молока додайте 2 ст. ложки муки, 1 ст. ложку цукру, розкришіть дріжджі та вимішайте до розчинення складників. Відставте, щоб підійшло, щоб маса стала як густа сметана. 

Тим часом жовтки і яйця збивайте впродовж 10 хвилин з цедрою з цитрин і помаранчі, алкоголем та сиропом з домашніх цитрусових цукатів, або зі столовою ложкою соку цитрини та столовою ложкою соку помаранчі. Яєчна маса має вирости вдвічі і стати як густа сметана. Борошно просійте і змішайте з сіллю.

Дріжджі, які підійшли, з’єднайте з борошном і яєчною масою. Спочатку легко вимішуйте ложкою в один бік, відтак місіть тісто руками годину. На готовому тісті мають утворитися пухирці, які лопаються.

Після 40 хвилин вимішування додайте ледь тепле розтоплене масло і 4 столових ложки оливкової олії – тоді паска довго не черствітиме. Подивіться, чи тісто не занадто рідке (це залежить від вологості борошна) або не загусте (тоді при випіканні паски будуть розтріскуватися), можливо, треба додати трошки борошна чи молока. Орієнтуйтесь за відчуттями. Впродовж останніх 10 хвилин вимішування додайте родзинки і дрібно нарізані мигдалеві пластівці.

Краї миски над тістом змастіть олією, щоб воно легко відійшло, коли виросте, і злегка притрусіть його мукою. Накрийте лляним рушником або пелюшкою, щоб не підсихало, і залиште в теплі підростати на годину (тісто має вдвічі збільшитись у об’ємі). Якщо готуєте не повну порцію, можна поставити миску з тістом до брадрури при температурі 30 градусів за Цельсієм.

Якщо використовуєте домашні металеві форми, а не паперові, то попередньо підготуйте їх: вистеліть пергаментом, який виступатиме понад верх форми на 4 см, бо тісто росте. Змастіть пергамент м’яким маслом.

Як тільки тісто підросло, змастіть долоні оливковою олією і візьміть необхідну кількість, відповідно до розміру форм. Заповніть ним форми на третину, бо пасочки ще будуть рости.  Кладіть тісто одним рухом (важливо тісто не добирати), легенько вирівняйте поверхню заготовок. Залиште їх ще трохи підростати, приблизно на 20хв.

Перед випіканням змастіть верх пасок збитим яйцем. Форми у брадрурі ставте вільно, по 4-5 штук, щоб дати можливість руху теплого повітря.

Випікайте в розігрітій до 200 градусів печі, у режимі верх-низ ( без циркуляціє повітря) 50 хвилин. Виймайте з паперових форм, коли повністю охолонуть. Якщо готуєте в металевих - дайте паскам трішки вистигнути і відразу виймайте та охолоджуйте на решітці з усіх боків (якщо залишити в металевій формі до повного вистигання паски будуть мокрими і гливкми).

Обгорніть паски фольгою і складіть у баняк, щоб не черствіли.

Текст: Марічка Ільїна

Розмовляв Володимир Глащенков

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав