Російська армія чинить в українських містах справжні звірства. Нещодавно перші шпальти більшості світових ЗМІ облетіли фотографії з Бучі: мирних людей закатували з особливою жорстокістю та цинізмом, мордували тих, що в літах, дітей, ґвалтували жінок. Tvoemisto.tv поговорило з отцем Сергієм Гончаровим – Падре Сержом, священником УГКЦ та духівником УКУ, про те, як підготуватися до Великодня, якщо серце переповнює ненависть до росіян, як плекати надію і далі вірити в Бога.

Тепер час Великого посту. Як підготуватися та як зустріти Великдень, якщо серце переповнює гнів і ненависть до росіян через ті звірства, що вони вчинили у Бучі, Маріуполі та інших містах? 

Піст цього року серйозний, якщо можна так сказати. Ми переживаємо не тільки згадку, а й певну участь у стражданнях – це шлях Христа насправді. Бо всяке людське страждання поєднане зі стражданням Ісуса. Те, що з нами відбувається, має серйозний духовний зміст. 

Нині ми переживаємо суцільну Страсну п’ятницю – день розп’яття Христа, яка чергується з Великою суботою – коли Господь лежить у гробі. Можна себе поставити на місце апостолів. Те, що ми побачили в Бучі, коли нас охопило мовчання, це щось подібне до того, що охопило учнів Христа, коли вони побачили Його розп’яття і смерть. Вони не мали що сказати, як діяти. 

Що вони як люди могли зробити, коли Господь був знищений на їхніх очах? Життя, радість, які були з ними, які вони переживали, дива, які Він чинив, надію, яку вони у Нього вкладали – все це було потоптане й розіп’яте. Так само було потоптане і знівечене те життя, яке ми бачили трохи більше ніж місяць тому. Разом із надіями та радістю. 

Я згадую Різдво, яке ми святкували не так давно. Це гарне свято, яке було сповнене надії. Тепер ми увійшли в піст і відчули знищення людської істоти, знищення всякої радості. Нас почав наповнювати гнів. 

І це нормально. Ми проживаємо Страсну п’ятницю і потрапляємо у Велику суботу, потім повертаємося назад. Але все ж очікуємо Неділі – Воскресіння. 

Коли учні були розкидані й розбиті в Суботу, Господь все одно діяв, навіть із самого пекла, хоча апостоли цього не бачили. Для християн це можливість доторкнутися до цієї Дії, хоча учні не доторкалися. Вони не знали, що Бог і далі діє, навіть не були готові. Коли Ісус воскрес, їм почали сповіщати про це, але вони не йняли віри жінкам-мироносицям. Їхнє горе було більше, аніж натяк на надію. Нині й дехто з нас не може сприйняти натяку на надію, але це не означає, що її немає. 

Як далі з цим жити, як плекати цю надію? 

У кожного періоду є свої емоції, свої реакції. Раніше, коли я читав псалтир Давида, то сприймав його символічно. Він же описує напрочуд реальні речі. Зараз, коли я читаю псалми, то бачу їхнє практичне застосування. Наприклад, псалмоспівець пише: «Нехай вони від власних замислів згинуть» – це гнів, який він виражає перед Богом. Це пережиття Давидом реальності, у якій він перебуває і яку осмислює перед Богом. «Суди їх, Боже», – промовляє він, гнівається, кричить, каже, що «вони погорджують і насміхаються». Це цікаво, бо я дивлюся, як поводяться зараз росіяни, які втрачають свою людськість. Це описує Давид у псалмах. 

Ми до Воскресіння календарно доходимо, але, можливо, у наші серця воно ввійде дещо пізніше. Як і піст, який ми розпочали раніше, аніж він календарно почався (Великий піст розпочався 7 березня. Отець каже, що в українців він розпочався 24 лютого, разом із вторгненням росії – ред.). 

До свята треба готуватися, але не треба собі брехати: якщо ти гнівишся, то гнівись, але роби це перед Богом. Якщо ти плачеш і кажеш: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?», то роби це перед Богом, як Ісус робив. Він казав це, будучи розіп’ятим на хресті. Він був у стані покинутості, безпросвітності. 

Тому цей Великдень треба пережити так, як будете відчувати його всередині себе, аби з Богом. Не треба надягати маски, усміхатися, якщо не маєш можливості усміхатися. Треба перебувати в правді.

Воскресіння Ісуса Христа всі зустріли по-різному: дехто плакав, дехто не міг повірити, дехто не був готовий. І це нормально – так Його зустріти, так само як і зустріти в гніві. 

Господь у свій час все управить. Ми все-таки очікуємо остаточного Воскресіння, коли в стражданнях і смерті буде поставлена крапка. 

Отче, чи могли б ви розказати про прощення? Як молитися зараз «Отче наш»?

Любов до ворогів – це бажання зупинити зло, яке вони чинять. Якщо ми це робимо зброєю, то так виявляємо свою любов. Ми спиняємо зло – і це вже є вияв любові. Інша річ – прощення, яке приходить після покаяння. Тут можна простити того, хто кається. Хто його не просить, тому воно не може бути дане. 

Зрештою, слова молитви «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» показують рівень Божого милосердя, але це не означає, що прощення є прийняттям і виправданням зла. 

Наприклад, у сім’ї є чоловік, який б’є дружину, вона його постійно пробачає, а він її постійно б’є. Це не прощення, це неправильно. Прощення – це не про прихилення голови перед злом і допущення його існування. Історія про прощення, як і про справжній склад людськості. Я не говорив би про це зараз – я віддав би це Богові та був би перед Ним у справжності. 

Отак і скажіть: «Господи, я їх усіх ненавиджу». Треба бути щирим перед Богом, Він знає наше серце, тож і кажіть Йому, що ненавидите їх усіх та не знаєте, що з цим робити. 

Те, що вас трясе від злості, всі ці емоції представте перед Богом. Не треба розкладати по поличках, як має бути. Ніяк не має бути. Як є, так і ставай перед Богом і кажи: «Я сповнений ненависті». Напевно, немає таких війн, де б усе було зрозуміло. Проте варто не забувати про одну важливу річ: у цій війні, як і в кожній війні, є дві сторони. Одна приходить з ненавистю, щоби просто знищити тих, кого ненавидить, друга захищає те, що любить, і тих, кого любить. 

І коли зараз усі переповнені злобою й ненавистю, то просто не забудьмо тих, кого ми любимо. Це буде наш «якір», який нас заземлить. Ті люди, яких ми любимо, та земля, яку ми любимо: наші ближні, наша сім’я, наші батьки, наш народ, наша мова… Любов перемагає зло. Відчувати гнів – це нормально, але не можна втрачати любові до своїх близьких. Якщо ми втратимо цю любов, то самі станемо «драконами». 

Чи можливе таке, що після цієї війни будуть нові мученики за віру? Як за них молитися? 

Тут спокійно можемо молитися за упокій невинно убитих людей, закатованих. Якщо вони прославлені, якщо їх мучили за віру, за Христа, тоді молитва точно не зашкодить, навіть якщо ми молимося за їхній упокій.

Можливо, ще деякі люди будуть проголошені святими. Знаємо про вбивства православних священників. Напевно, й серед пересічних людей були ті, що проголошували Євангеліє в останню хвилину свого життя, були перед Богом у чистому сумлінні. Багато людей, яких не проголосять святими мучениками, є такими за фактом. 

Не знаю, як буде далі, історія покаже. Але реальність вже є. Якщо є святі мученики, то вони вже є. Проголосять їх святими чи ні – це вже річ другорядна. Під час святкування Дня всіх святих, зокрема, згадують усі тих, що не проголошені, що стоять перед Богом та омили своєю мученицькою кров’ю українську землю. Їх також будемо згадувати. 

Деякі мої друзі запитують у Фейсбуку, як після цих звірств можна далі вірити в Бога. Що їм на це відповісте? 

Як багато людей зараз подорослішали, так і наша віра має випробування до дорослішання. Раніше багато хто з нас вірив у якогось абстрактного бога, якому треба писати якісь записочки, складати якісь інтенції, і Він буде виконувати якісь гарні бажання. 

Все. Ця віра зникла, тому що це була неправдива віра. Віра розкривається на хресті, коли ми бачимо Христа розіп’ятого і починаємо Йому говорити: «Де ж Ти був?» Проте ми чуємо ці слова передусім з Його вуст. Християнська віра – це передусім віра в Христа. Це наш знак. Ми повсюдно його розвішували, але не сприймали, не хотіли і не могли. Для багатьох із нас це, напевно, було якимсь амулетом, талісманом, який дехто надягав на вуха або робив татуювання і не розумів значення. 

Коли ми заходимо в храм, то дивимося на ікони. Можливо, не всі розуміють, але це люди, якщо вони мученики, які померли насильницькою смертю. Ми оспівуємо мучеників Української греко-католицької церкви XX століття – всі вони померли у стражданнях. Вони навіть не бачили просвітлення, що буде щось краще. Зиновій Ковалик, наприклад, був розіп’ятий тут, у Львові, комуністами. Тими самими людьми зі сходу. Але це була перша половина XX століття. Його просто закатували, замордували, вбили. 

Те ж саме нещодавно відбувалося у наших прекрасних містах тими самими людьми. Але мученики УГКЦ не втрачали глибини розуміння того, що Бог є Тим, хто входить у страждання людини. Не лише Тим, кому щось від нас треба. Це Той, хто бачить людську потребу. 

Коли є всі ці претензії – возносімо їх до Христа розіп’ятого. Це образ Божої сили, Божого милосердя. Учні Ісуса мають долати і хресну дорогу, щоб отримати воскресіння, щоб разом із Христом ввійти у Воскресіння. Тому зараз правильно і нормально казати: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?»  

Можна навіть перечитати книгу Йова. Це чоловік зі Старого завіту, який втратив усе – своїх дітей, майно, важко захворів і постійно запитував, чому так сталося. Його друзі намагалися йому пояснити, що це за його гріхи. Проте Йов відкидав ці пояснення і питав у Бога: «Чому так сталося?» В кінці з’явився Господь і сказав, що всі ті, котрі намагалися пояснити, що й до чого, були далекі, що ближче до правди був Йов. 

Зло нема чого взагалі пояснювати. Не треба розкладати по поличках, чому воно стається. Бо коли ми пояснюємо його, то виправдовуємо його існування. Немає виправдання ні злу, ні його існуванню. Це нищення життя. 

Господь входить у знищення людини, яку Він сотворив, входить у розп’яття і смерть. Входить у них і бере все це на себе. Бог знає, Бог в курсі, Бог також розіп’ятий, зґвалтований, побитий, знищений, заморений. Це справжній Бог, у якого ми віримо. Але це ще не кінець – далі буде Воскресіння. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото зі сторінки Володимира Зеленського

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.