Азовці, Азов, Маріуполь, російсько-українська війна, повномасштабне вторгення

Азовці, Азов, Маріуполь, російсько-українська війна, повномасштабне вторгення

Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»

3868 0
Давали гарантії евакуювати з полону, натомість всі мовчать. Така доля спіткала оборонців Маріуполя та заводу «Азовсталь». Їх близькі ходять на публічні акції та пишуть відкриті листи до президентів різних країн, щоби повернулися бійці корпусу «Азов», про них не забували, а справу про їх визволення не занедбували. Редакція Tvoemisto.tv розпочинає серію публікацій із родинами захисників Маріуполя та «Азовсталі». Наша перша розмова – із пані Іриною.

Пані Ірино, розкажіть, передусім, про себе. Чим ви займаєтеся? 

– Я працюю в коледжі, викладаю історію української держави та історію українського права. У Львові у 1988-1989 роках почалися перші віче, то був період боротьби за українську державність. Я ще була зовсім малою, але мої батьки брали у цьому активну участь. Мені завжди цікавила історія, пригадую, як важко було знайти книжку Ореста Субтельного «Україна: історія». Згодом я почала читати додаткову літературу. Читала перші спогади політв’язнів, ніколи собі не могла уявити, що все може повторитися.

Розкажіть про своє життя до 24 лютого.

– Моє життя, як і більшості українців, змінив 2014 рік. Мій син вже останні чотири роки служив у Маріуполі. Туди він поїхав у 2018 році. У 2019 році він девʼять  місяців був із побратимами на Світлодарській дузі. Тоді це була передова. Моє життя стало тривожним вже відтоді. Звичайно, не таким, як зараз, але ми жили у стані війни. З 2014 року ми всі, як могли, допомагали армії. Ми волонтерили, допомагали грошима. Тому моє життя було таким: робота, друзі, постійне хвилювання за дитину і максимальна допомога армії. 

Ви, напевно, багато розповідали синові про історію України?  

– Він завжди був свідомим. Ми дуже часто говорили про українську історію, він виховувався на патріотичних і упівських піснях, у нас вони завжди лунали вдома. Його улюбленою була «Лента за лентою». У Тараса Чубая також якраз тоді вийшов альбом «Наші партизани», ми часто слухали його вдома.  

Багато розмовляли про українську історію, про боротьбу з москалями, як ми говорили на кухні. Довкола нашого дому ліс, син дуже його любить, як і походи у Карпати. У вільний час він постійно ходив до лісу та малював там карти криївок. Він дуже господарський. З передової із Світлодарської дуги у 2019 році притягнув сумки із розірваними ракетами та бомбами. Це неможливо було підняти, купа залізяк, а він казав, що продизенфікує, зробить кухлі і буде пити з них пиво.

Часом я сварила його, що він постійно ходив до лісу. Я казала, щоб займався чимось толковим, вчив мови, а він продовжував малювати плани криївок та вивчати історію руху опору. «Для чого тобі криївки? Дитино, XXI століття, які криївки? Які партизани? Це вже в минулому!», - казала я йому. Я не могла повірити, що через 10 років все може повторитися. І це дуже страшно. 

А він брав участь у Революції Гідності?  

– Під час Революції Гідності він був ще молодим, 16 років. Тому він був тільки на львівських протестах. Але коли почалися розстріли, ми удвох поїхали на Майдан. Очевидно, що це теж вплинуло на його світогляд. Ми приїхали на другий день після розстрілів. На Майдані ще була кров перших Героїв. Я йому це показала, ми багато говорили про Революцію. Я певна, що Майдан остаточно визначив його подальшу долю, там він зрозумів, що захищатиме Україну.

Чи ви знали, що ваш син буде служити в “Азові”? Чи він готувався до цього?

Ми думали, що після 9-го класу він вступить у ліцей імені Героїв Крут, проте він відмовився. Казав, що не бачив себе військовим, не сприймав ліцей серйозно. Але мої знайомі завжди казали, що він вроджений воїн. Він пішов на економічний з умовою, що у нього буде можливість змінити фах, якщо не сподобається. 

У 20 років вирішив йти в «Азов». Повірте, я відмовляла, як могла. Я розуміла, наскільки це небезпечно. Я розуміла, що Маріуполь – це, фактично, передова. Я не хотіла, щоби моя дитина їхала на передову і усіма способами його відмовляла. На що він відповів, що хоче служити на благо України і хоче бути дійсно до цього підготовленим. В “Азові” він знайшов професіоналів та однодумців.

Як часто Юра виходив на зв’язок? 

– У березні з ним не було зв’язку близько трьох тижнів. Тоді він був поранений. У квітні він десь роздобув телефон і намагався писати щодня. У травні знову тиждень-два був поза доступом, але писав писав нотатки, які потім надсилав. Я їх заскрінила, бо він писав не зі свого телефону, а для мене важливо, щоби ці переписки збереглися. Можливо, колись я їх опублікую для внуків. Я не уявляла, що слова «я тебе люблю» можуть бути такі болючі. Я розуміла, що він писав вночі у перервах між обстрілами та бомбардуваннями. Я читаю його слова: «Я тебе люблю, я вас всіх обнімаю», і я плачу від них. У той час їх там просто несамовито бомбили і кожне слово було прощальним.

Сьогодні пішов сьомий місяць великої війни, Україна вимагає від всього світу визволити “азовців” Як ви дізнались про полон?

– Я все зрозуміла, коли почула записи «Редіса» (Деніс Прокопенко, командир Окремого загону спеціального призначення «Азов», Герой України – прим. ред.) Я набрала свою знайому і перепитала, чи справді їм дали наказ здаватися у полон. 

Я була шокована, розуміла, що таке полон і що це для “азовців”. Наступного дня син вийшов на зв'язок і сказав, що забрали важкопоранених, що є якісь гарантії, але ці гарантії його бентежать, тому він краще загине у бою. Я кажу йому: «Це ж наказ!». Він відповів, що ще думає. 18 травня о 6.30 він написав, що до кінця тижня вони таки вийдуть. Останнє, що він написав: “Моліться за нас щодня, бо кожного дня це будуть страждання”. Відтоді я не чула свого сина.

Чи відомо, у якому він стані зараз? 

– Мені нічого невідомо. Перше поранення він отримав 5 березня. Я бачила, як він кульгав, коли виходив із «Азовсталі». Пізніше він так і написав, що у нозі залишився осколок. Про інші поранення я не знаю.

Розкажіть про акції підтримки, які ви робите з громадою. Кому вони адресовані? 

– Я усюди зверталася і писала: і до нашої влади, і до світових лідерів, починаючи з квітня, відколи про це почали просити хлопці. Після того як їх «евакуювали» на непідконтрольну Україні територію, ми почали також писати в усі інстанції. Я писала від свого імені, від інших батьків та рідних, для того, щоб нам надали якусь інформацію. 

На жаль нам, фактично, не відповіли нічого. До сьогодні ми не знаємо, де вони, ми не знаємо, в якому вони стані, у нас немає інформації, що з ними відбувається і коли буде обмін. 

Коли їх виводили, то говорили про певні гарантії. Це нам чітко говорили всі хлопці і мій син. Вони казали, щоб ми не переживали, що за декілька місяців, максимум три-чотири, вони мають бути звільнені. Таке їм обіцяли. Ми виходимо на акції, щоб про ці гарантії не забули. Ми звертаємося і до нашої української влади, волаємо про це і до світових лідерів та організацій, щоб вони вплинули на Росію, визволили хлопців. Ми розуміємо, що їх можуть катувати, вони живуть у нелюдських умовах. Тому ми звертаємося до світової спільноти та всього цивілізованого світу дотримуватися міжнародних норм з утримання військовополонених. На жаль, сьогоднішні військовополонені перетворилися на заручників, я хочу на цьому наголосити. 

Розкажіть більше про асоціацію, про яку ви згадали? 

– У нас є два громадських об’єднання, перше - «Жінки зі сталі». Воно займається всіма військовополоненими. Їх є дуже багато з 2014 року.

Також є Асоціація родин захисників «Азовсталі». Ця асоціація об’єднує родини всіх хлопців та дівчат, які вийшли з «Азовсталі». Очолює цю асоціацію Катерина Прокопенко, ми комунікуємо через чати,  спілкуємося. Також у Львові ми створили свою громаду, комунікуємо, ходимо на різні акції, збираємося, зокрема за кавою, щоб підтримати один одного. Ми зустрічаємось раз на тиждень, у нас один біль, нам важливо це проговорювати. Також ми їздимо на різні прощі, спілкуємося з родичами з інших міст. 

Що для вас буде означати наша перемога, коли ми почуємо, що ми перемогли? 

– Наша перемога буде тоді, коли ми будемо вільно відчувати себе в своїй державі, коли ми викристалізуємося як політична нація. На жаль, ми тільки формуємося. Перемога буде тоді, коли ми всі будемо розуміти, що найсвятіше, що у нас є – це наша держава. Я особисто найбільше чекаю, що подзвонить телефон, і я почую: «Мам, я вже в Україні». Це те, чим живу я та вся наша родина.

Ми тут бачимо малюнки з підписом «для вуйка Юри від Павла»…

– Вся наша велика родина надзвичайно переживає за Юру. Вони рідко дзвонять, бо тяжко підібрати слова, щоби говорити з мамою, син якої був на передовій, а зараз в полоні, але я відчуваю їх підтримку. У нас є домовленість щодня молитися за Юру в певну годину. І хоч дзвонять вони рідше, але приходять на всі акції. Я пам’ятаю, як Юра подзвонив на Великдень. Тоді “азовці” сильно голодували. Він сказав, що дуже хотів би бути з нами за святковим столом. Я кажу: «Юрчику, ми не зберемося завтра, бо ми зберемося тільки тоді, коли ти приїдеш. Доти у нас не може бути ніякого святкового столу». Все, що ми посвятили, я заморозила і ця пасочка до сьогодні чекає. Я вірю, що вона дочекається, мій син приїде живим і скуштує ті освячені дари, це буде символічно. 

Для нас дуже важлива віра. Син декілька разів писав мені: «Я не знаю, чому я живий, мене щось врятувало, щось вище, я вже декілька разів мав би вже померти». Одне із його повідомлень було: «Мама, нас сьогодні бомбили цілу ніч і я до пів сьомої ранку молився, бо я думав, що моє серце зупиниться. Як я приїду, насамперед піду до церкви». У одному із повідомлень Юра написав: «Мам, не переживай, це був мій вибір, і я зараз тут, щоби ви там жили мирно. Це мій свідомий вибір». Я пишаюся своїм сином. 

Розмовляла: Марта Байдака

Текст: Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Володимир Панчук

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!