
Фото: Dorje Batuu
Люди змінюють час, а не навпаки. Дорж Бату про новий роман «Коко 2.0»
Коко Шанель майстерно створювала міфи довкола себе
Моцарт та Коко, каже Дорж Бату, – дві постаті, які з одного боку дуже схожі, а з іншого – абсолютно протилежні. Їх об’єднує те, що про них ніхто нічого достеменно не знає, крім спеціалістів.
«Перед написанням книги «Моцарт 2.0» я наївно думав, що знаю про нього майже все, а насправді я нічого не знав. З постаттю Коко я думав, що мало знаю, але виявилося, що про неї мало знають навіть люди, що спеціально вивчають її життя. І все тому, що мадемуазель Габріель була майстринею створювати навколо себе міфи, байки, містифікації, і вона це дуже любила: розповідала різним авторам різні біографії, історії свого дитинства, життя, створення колекцій. Вона це створювала, щоби розважитися, потім журналісти між собою чубилися, з’ясовуючи, кому ж вона сказала правду», – пояснює Дорж Бату.
На питання, чи буде третя книга про перенесення у часі, автор каже, що якось його назвали майстром дилогій – дві «Франчески», і от дві книги про Моцарта і Коко. Фінал у новому романі «Коко 2.0» – завершений, але це не означає, що серію не можна продовжувати. Головне – читацький запит.
Росіяни хочуть знищити нашу культуру, тому – треба писати
Ідея переміщення у часі живе разом із Доржем Бату дуже довго – з самого дитинства:
«Коли мені було років 10-11, я засинав і думав, от що би я робив, якби на кілька годин опинився в іншому місті. Тоді це був радянський союз, все закрито, але мені страшенно хотілося в Америку, і я думав, що би я робив, якби потрапив у Нью-Йорк, от просто прямо з ліжка. Мене це так захопило, що я продумував, як я прокидаюся, йду Нью-Йорком, намагаюся повернутися. Це дуже глибоко дрімало, аж поки ми не пішли якось гуляти з Яриною (дружина – ред.) та Галею (собака автора – ред.). Ми якось так сміялися і думали: от що би було, якби Моцарт опинився в Нью-Йорку, якби взагалі він міг вижити без грошей, зв’язків, друзів. Його друзі дуже часто давали гроші в борг, тому були для Моцарта дуже важливими. Ця тема видалася такою смішною і абсолютно бредовою, що я вирішив спробувати написати цю історію. А потім під неї почали підтягуватися інші постаті, такі як Коко», – згадує Дорж Бату.
Усі книжки: і дві «Франчески», і «Моцарт 2.0», «Коко 2.0», були написані під час війни. До 24 лютого ми вже мали те, що почалося у 2014, каже автор. У «Моцарті» героїня-українка є активною волонтеркою, перераховує гроші на армію.
«Тема війни присутня і в «Коко», але я її писав до повномасштабного вторгнення, і закінчував вже після 24 лютого. В мене ще навіть не було фіналу, і якраз почалося повномасштабне вторгнення – я все відклав, бо подумав, що то не на часі. Всі розуміли, що коїться щось страшне, сиділи в телеграм-каналах і десь на початку березня, коли рашисти зруйнували музей Марії Примаченко в Іванкові, я ледве відліпив себе від новин. Подумав про те, що вони цілять по театрах, бібліотеках, музеях, і зрозумів: все, чого намагається добитись росія – це знищити культуру, мову, українців як націю, Україну як країну. Це неправильно, що я зупинив роботу. Тоді я написав в редакцію, що варто продовжити роботу над текстом і завершити хоча б в електронному варіанті, я взагалі не міг сподіватися на друкований», – каже Дорж Бату.
«Коко 2.0» - про трансформацію крізь час. І про те, що час ніколи не повертається
Дорж Бату звертає увагу, що новий роман важливий тим, що показує трансформацію крізь час.
«Коко Шанель раптом потрапила у Нью-Йорк 2006 року після своєї смерті в 1971, проте з тим самим менталітетом, який мала в 60-х, з тими усталеними поглядами на життя та бізнес. Вона усвідомлює, що часи пішли безповоротно, і як би вона не сумувала – вони вже минули, і не можна жити минулим. Коко завжди говорила, що мода має іти в крок з часом, інакше вона помирає. І я думаю, що нам теж треба мінятися, в нас є 24 лютого, коли ми стали іншими, і ті часи до 24 лютого ніколи не повернуться, наша країна не повернеться. Про це треба забути, і почати будувати країну, яка нас чекає попереду», – проводить паралель письменник.
Сильне враження на Доржа Бату справив якось Дрезден – місто, що було вщент зруйноване під час ІІ Світової війни, адже вважалося одним з індустріальних центрів, які працювали на Третій Рейх. Разом із заводами знищили всю історичну частину, і величезні собори, мости, галереї, музеї, палац – все було потім відтворено, але нагадує тепер шахову дошку з чорно-білого каміння.
«Чорне каміння – це збережене з великої пожежі, з них почали, як пазли, заново за містом складати ці храми і потім завозити в місто. Пожежа тоді знищила все живе: там був вогняний смерч після бомбардування, і люди, які не загинули від полум’я, гинули від того, що воно випалювало весь кисень з повітря. І от обпалене каміння та нове символізували старий і новий час. Білі камені символізували трансформацію, і це на мене справило дуже сильне враження. Я думав про Україну, і що нам доведеться по цеглинці це все відбудовувати: всі ці музеї, Маріуполь, Миколаїв, Чернігів… Тому нема сенсу думати, як Шанель, що колись було добре. І оцю болісну трансформацію, ці відчуття в Дрездені, я вже, виявилося, описав в книзі ще до того, як відвідав місто. Старі добрі часи вже ніколи не повернуться і про це треба пам’ятати завжди», – каже Дорж Бату.
У книзі є п’ять трансформацій Коко. Якщо ми візьмемо бренд «Шанель» зразка 60-х років і «Шанель» 2019 року – це зовсім різні речі, звертає увагу автор.
«І не я перший ці п’ять трансформацій придумав. Той шлях, який бренд пройшов впродовж цього часу, всі деталі – це моя фантазія, але вони досить точно описують, як змінюється наш світ з середини 60-х через призму моди. Ми всі належимо до фешн індустрії, ми всі носимо одяг, є споживачами тої продукції, яку робить цей фешн світ. Через ці п’ять трансформацій ви можете побачити, як би змінилася Коко, якщо дожила б до наших днів. Я спробував це зробити максимально достовірно, спираючись на документальні джерела. Я чудово знаю, як ставилася до фемінізму, використання хутра і дешевої праці сама Коко, і як ставиться зараз бренд «Шанель». Все це я спробував викласти у цій книзі», – каже Дорж Бату і додає, що ця книга про те, як люди змінюють часи, а не як часи змінюють людей.
Справжня цінність цих книжок – це відібраний час від сім’ї
Образ Коко набагато складніший за Моцарта, звертає увагу письменник. Вони схожі тим, що обидва, без сумніву, талановиті і залишили свій слід в історії, спадок.
«Вони дуже різні тим, що Моцарт все життя робив те, що він хотів і ніколи – ту роботу, яка йому не подобалася. Він свідомо відмовлявся від заманливих пропозицій багатіїв, які хотіли, аби він вчив їх дітей і готові були платити йому великі гроші. Саме так виживав Сальєрі, у якого було дуже багато заможних клієнтів, чиїх дітей він вчив. Але Сальєрі не залишив по собі такого спадку як Моцарт, тому що Моцарт не хотів на це розпорошуватися. Він не мав за мету заробляти гроші, він хотів слави, щоб його всі любили, бути відомими і дати музику простим людям, а не аристократам», – каже автор.
Шанель на противагу Моцартові, завжди намагалася здаватися тою, ким не є і вигадувала різноманітні історії свого життя і, ймовірно, навіть знищила будь-які докумнети, які могли розповісти правду.
«Вона дуже соромилася свого походження. Габріель була з простих, але намагалася обертатися у вищих колах, і ненавиділа ці вищі кола, тому що вони нагадували про її походження. Саме тому вона ніколи не розповідала про своє дитинство, дуже не любила цю тему і різко обривала всі спроби дізнатися про нього.. В одній версії її мама помирає при пологах, в іншій – від туберкульозу. Документів не лишилося, ймовірно, вони були знищені за наказом самої Шанель, аби ніхто не дізнався про її дитинство. Своїм біографам потім вона розповідала такі фантастичні історії, Граф Монте Крісто би позаздрив. Тому в роботі над книгою було з цим складно: яку біографію взяти за основу?»
Якщо говорити про цінність часу, цієї метафізичної та умовної величини, як вважає сам автор, то він має свою цінність особисто для Доржа Бату:
«Справжня вартість цих двох книжок – це відібраний час від дітей, сім’ї, це недогуляна Галя, недовчені уроки з Христиною, математика, до речі, це нездійснені подорожі – ось справжня ціна цих книжок», – каже письменник.
Я працюю заради читачів, а не слави. У цьому принципова різниця
Дорж Бату не любить, коли його порівнюють з Вольфгангом:
«Я, може, і хотів би бути таким придурком, як він, але в мене погано виходить. Якщо відповідати на питання, чи хочу я слави, як він, то це і так, і ні. З одної сторони, коли ти сидиш на Книжковому Арсеналі три години, і в тебе нема попереду потягу – це дуже класно спілкуватися з читачами, бо кожен розповідає якусь свою історію. Ти дізнаєшся про них, вони – про тебе, я підписую книжки, і мені це страшенно подобається. Саме тому «контора працює до останнього клієнта». Я завжди підписую всі книжки, де б я не був, і які б обставини не були, але на Арсеналі, коли в мене був ввечері потяг, а я всім пообіцяв, що підпишу, то я потім налякався, бо я точно не пам’ятав, коли цей потяг. І я був не впевнений, чи підпишу всі книжки. Було під триста людей, що дуже тяжко зібрати під час воєнного стану у Києві, як мені сказали. Тому аж такої слави не треба, щоб аж занадто. Я працюю не заради слави, а щоби ці історії комусь допомагали», – каже Дорж Бату.
Автор розповідає про історії читачів, коли «Моцарт» був першою книжкою, прочитаною за часів повномасштабної війни, або що «Франческа» розважала всіх в бомбосховищі, або як хтось читав його книжки на фронті.
«Такий смішний випадок був, прийшов хлопець з Нацгвардії і каже: «А можна я скористаюся службовим становищем і підпишу без черги?». Черга перед ним, як Йордан перед Мойсеєм розступилася, і він пройшов. А потім чую над вухом: «А ми з СБУ», я побачив посвідчення, і такий так-так, звичайно. Їм теж довелося позачергово підписати. Я заборонив подавати свої книги на конкурси чи стипендії, тому мої книжки не займають місця, не мають дипломів та відзнак. Мені не потрібні ці титули, навіть якщо вони допомагають просувати книжки, мені достатньо того, що їх читають. Я пишу для читачів», – пояснює письменник.
У першому варіанті «Моцарта 2.0» він прокинувся у Львові, а не в Нью-Йорку
Дорж Бату деякий час мешкав у Львові, а тому першою ідеєю для попереднього роману було перенести Моцарта у Львів.
«Я відмовився від цієї ідеї, тому що я на той момент вже не жив у Львові, і сучасні читачі, якби прочитали, то б сказали, що я не знаю, про що пишу. Але так чи інакше тема Львова з’явиться, тому що в мене з ним пов’язано багато історій, ілюзій та згадок», – розповів письменник редакції Tvoemisto.tv.
На титульній сторінці «Коко 2.0» написано «Присвячую Ярині Жук, людині довгої волі». Ярина – відома американська дизайнерка, яка опікується двома брендами і дизайнує для Target, а також є дружиною Доржа Бату. Дружина не є дуже великою прихильницею Коко, хоча знає про неї майже все. Саме Ярина консультувала автора по Коко і загалом фешн бізнесу.
Щодо власних бажань подорожі у часі Дорж Бату відповідає, що тільки у майбутнє, адже в минулому він вже був. Тому ані минуле, ані якісь паралельні реальності його не принаджують.
«В мене колись був сон: я ніби прокидаюся, але не в США, а десь в Улан-Уде, живу в тій квартирі, в якій я жив до того, як виїхав. Там мої батьки. І я дивлюся в дзеркало, такий опухлий, зарослий, з великим черевом. Я починаю питати, куди я потрапив і пояснюю, що мені треба додому – в Штати, мені треба в NASA, я тоді ще там працював, в мене там сім’я, діти. А мені кажуть: «Яка сім’я? Які Штати? Ти працюєш пропагандоном на якомусь регіональному телеканалі. Ти взагалі самотній алкоголік». Тут я прокинувся, і страшнішого сна більше ніколи не мав. Це було жахливо, тому я не хочу ні в минулі, ні в паралельні якісь реальності мандрувати», – розповідає Дорж Бату.
Катерина Бортняк
Фото із Фейсбук-сторінки Доржа Бату
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Право на щастя. Історія подружжя, яке всиновило десятьох дітей
- Міста мають знати, що робити, якщо ракета влучить у ТЕЦ, – експерт
- «На Сихові розвиваємо молодь, яка не знає, чим зайнятись». Як працює центр Young Dovzhenko
- Громадський простір, комунальний ринок і ТЦ. Як зміниться локація на перехресті Петлюри – Садової
- Нам потрібно вижити. Павло Шеремета про руйнування мереж, втрати і бізнес
- Новий бізнес на Львівщині. Які галузі сьогодні є у пріоритеті
- Треба бути оптимістом. Юрій Андрухович та Генрі Марш про війну, творчість і українців
- Знайшли чоловіка через відео на ютубі. Історія родини, яка евакуювалася з Лисичанська до Львова
- Маршрут двоколісним. Що цікавого можна побачити на шляху від Брюховичів до Жовкви
- Як росія створює псевдоукраїнські канали в Телеграмі і чим він небезпечний
- Полтва, можливо, найбрудніша в Україні. Що у нас з річками та чому це важливо для вступу в ЄС
- Як у вишах працюють військові кафедри і що варто змінити
- Проблема з укриттями. Як вчитимуться львівські студенти в умовах війни
- «Мусимо швидко перемогти, щоб українці повернулися додому». Яка ситуація з міграцією на Львівщині
- Бандерівська замість московської. Як Україна та інші країни перейменовують ковбасу, сир і пиво
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До Свірзького замку та ренесансного костелу
- Автомобілі подорожчають до осені майже на третину. Експерт про повернення мит
- Трамвай поїде швидше. Як може змінитися вулиця Вітовського у Львові
- «Маємо заявок на тисячу осіб щодня». Чому чоловікам стало важче перетнути кордон
- Що має виконати Україна, щоб увійти до Євросоюзу
- Зміна постачальника газу. Чому ми стаємо клієнтами «Нафтогазу»
- Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До старовинного села над річкою
- «Треба довести, що ми боремося з корупцією». Що дасть Україні кандидатство в ЄС
- Кава з душею і кардамоном. Історія херсонця, який у львівському парку варить каву
- «Можемо мати цілу генерацію невпевнених у собі дітей». Чим небезпечний російський YouTube
- Чи справді в Україні виник дефіцит техніки і яка ситуація на ринку
- «Здолає дорогу той, хто йде». Як переселенці на Львівщині знаходять роботу
- Що відбулося із УПЦ МП? Інтерв’ю з митрополитом Філаретом
- Російський бізнес у Львові та області. У кого можуть вилучити майно
- «Львів'яни – чудові», або Як переселенці з Маріуполя відкрили у Львові ресторан
- Потрібен сильний лідер. Як бізнесу долати виклики війни
- Добродії на пів мільйона, або Що відбувається у справі Матиса і Шпитка
- Шкодуємо, що не виїхали раніше. Історії дітей, яких рятують у Львові
- «Компроміс вичерпався». Історик про те, чому Україна вже не може святкувати 9 травня
- «Психопати сотнями не ходять. Йдеться про страшну ненависть». Дослідниця терору про злочини росіян
- «Бог залишив мене живою, тому мушу жити». Історія медсестри, яка підірвалася на снаряді
- Проблему з пальним можна вирішити, – експерт
- Несправжній Козак. Що буде із майном соратника Медведчука у Львові
- Великдень у Львові та селах відзначали по-різному. Старі фото та традиції
- Космічна магія Великодня. На згадку про писанкарку Ганну Косів
- «Такої кількості ще не було». Як волонтерська кухня передає паски на передову
- Купити авто в Європі. Як через новий закон виник ажіотаж на кордоні і ринку
- Історія повторюється. У чому феномен пісні «Ой, у лузі червона калина»
- Швидкі рішення, піт і сльози. Експерти про те, як відбудовувати Україну
- «Хто буде Карфагеном – Москва чи Київ?» Ярослав Грицак про війну за існування
- Важливо, щоб Папа не зустрівся з Кірілом, або Як Україні перемогти росію у Ватикані
- Львівщина може забезпечити сіллю пів України, але будуть проблеми з олією
- «Треба передусім назвати путіна злочинцем», – отець-доктор Михайло Димид про Папу, війну і жертви
- «Навіщо фінансувати культуру, коли війна?» У Львові оживає театральне життя
- «Господи, як я їх ненавиджу! Отак і скажіть». Священник про звірства росіян
- Маємо почати говорити про втрати. Психолог про втому та другий місяць війни
- «Недооцінювати загрозу білоруського удару не варто», – Остап Кривдик
- «Не хочу говорити однією мовою з окупантами». Історії переселенців, які перейшли на українську
- «Мова – це зброя, але не головна». Історик Ярослав Грицак про те, як росія нищила українську
- «Стане великим багатосферним хабом». Як Львів трансформується у час війни
- Як в Україні проходить загальна мобілізація та кого не призиватимуть
- «Якби я змогла забути російську, була б щаслива». Історія харків’янки, яка почала спілкуватися українською
- Залежить від заправки. Яка ситуація із пальним на Львівщині
- Дихати, тренуватися, гуляти і спати. Як переживати стресові ситуації
- Битва за Оперу. Що відбувається із конкурсом на директора головної сцени Львова
- «Це краще, ніж ховатися у підвалі». Львів’янки про те, чому вирішили проходити військовий вишкіл
- «Росія – ворог, який точно програє». Юрій Підлісний про загрозу і наступ
- «Українці скуповують не сірники і гречку, а зброю». Володимир В’ятрович про протистояння з Росією
- «Путін – божевільний, а Росія лежить у паралічі», – експрофесорка МДУ Олена Волкова
- Львівські готелі. Кому належать і чи є там російський бізнес
- Як убезпечити свій акаунт і що потрібно знати про ворожі хакерські атаки
- «Вимкнені телефони, є жива черга». Як працює Генконсульство Росії у Львові
- «Мій вітер повідчиняв усі вікна її життя». Історія кохання політв’язня Зеновія Красівського і правозахисниці Олени Антонів
- «Це загальноєвропейська справа». Іноземці, які лишаються у Львові, попри можливе вторгнення Росії
- «Замість страху та паніки моя відповідальність полягає в тому, щоб бути в Україні», – американець про те, чому він не евакуюється у США
- Усе почалось з пані Наді. Як бабусі з пансіонату «створили» власний бренд шкарпеток
- «Кожен має відчути нерв театру, тоді він успішний». Василь Вовкун про прорив у Львівській опері
- У Львові хочуть зберегти віллу «Сонячну» і відкрити тут музичну галерею
- Проректор, пластун та маркетолог. Історії тих, хто вже записався у Львівську тероборону
- Куди полетіти зі Львова. Еґер – вода, вино і соляна гора
- Львів і його райони. Звідки походять назви та де з’явились перші будинки
- Перехворіють усі. Завідувачка Covid-відділення вважає, що коронавірус може перейти в сезонну хворобу
- За два тижні львів'яни зможуть записуватися на військово-медичні навчання
- Як Винниківське озеро стало «басейном»
- «А хіба інші нації теж їдять сало?» Кілька думок про розвиток української кухні
- Раджу сісти і написати свій план. Психологиня про те, як не впадати у відчай через війну
- «Майдан не може вирішити все – ми мусимо вирішувати», – Мирослав Маринович
- «Був зруйнований, наче Троя». Як на Львівщині три родини викупили занедбаний палац і відновлюють його
- Куди полетіти зі Львова. Всі столиці Литви
- У пошуках свого коріння. Як віднайти предків
- «Остап знову збере усіх на Різдво». Як львівський художник гуртував у себе сотні колядників
- Різдво для Давидка. Історія маленького героя, якому вперше в Україні імплантували стимулятор діафрагми
- Він дуже поспішав жити. In memoriam Остап Лозинський
- Три історії львівських підприємств, яким допомогла COVID-19 Бізнес-клініка
- Чи зникне взимку сніг. Розмова із кліматологом
- Як українці святкують Різдво в Кракові. Фоторепортаж
- «Змінилося би все». Чи зможуть українці святкувати Різдво 25 грудня
- Історія Церкви святого Миколая у Львові, або Як змінювався храм часів XIII століття
- Кожна п’ята дитина відчуває страх, що на неї наїде машина. Як підвищити безпеку біля шкіл
- Їх застануть ще наші правнуки. Чому одноразові підгузки – це погано і як перейти на багаторазові
- «Я тішився, як дитина в Діснейленді, коли відкрив Львів», – власник арткафе Te Amo Lviv
- Перезмінка о 5-ій ранку. Як батьки Юрчика зі СМА борються за життя сина
- «Став серцевиною». Історія першого Гарнізонного храму України
- «Нам треба збільшити рівень очікування до змін у державі», або Чого бракує економіці сьогодні