
Фото: Dorje Batuu
Люди змінюють час, а не навпаки. Дорж Бату про новий роман «Коко 2.0»
Коко Шанель майстерно створювала міфи довкола себе
Моцарт та Коко, каже Дорж Бату, – дві постаті, які з одного боку дуже схожі, а з іншого – абсолютно протилежні. Їх об’єднує те, що про них ніхто нічого достеменно не знає, крім спеціалістів.
«Перед написанням книги «Моцарт 2.0» я наївно думав, що знаю про нього майже все, а насправді я нічого не знав. З постаттю Коко я думав, що мало знаю, але виявилося, що про неї мало знають навіть люди, що спеціально вивчають її життя. І все тому, що мадемуазель Габріель була майстринею створювати навколо себе міфи, байки, містифікації, і вона це дуже любила: розповідала різним авторам різні біографії, історії свого дитинства, життя, створення колекцій. Вона це створювала, щоби розважитися, потім журналісти між собою чубилися, з’ясовуючи, кому ж вона сказала правду», – пояснює Дорж Бату.
На питання, чи буде третя книга про перенесення у часі, автор каже, що якось його назвали майстром дилогій – дві «Франчески», і от дві книги про Моцарта і Коко. Фінал у новому романі «Коко 2.0» – завершений, але це не означає, що серію не можна продовжувати. Головне – читацький запит.
Росіяни хочуть знищити нашу культуру, тому – треба писати
Ідея переміщення у часі живе разом із Доржем Бату дуже довго – з самого дитинства:
«Коли мені було років 10-11, я засинав і думав, от що би я робив, якби на кілька годин опинився в іншому місті. Тоді це був радянський союз, все закрито, але мені страшенно хотілося в Америку, і я думав, що би я робив, якби потрапив у Нью-Йорк, от просто прямо з ліжка. Мене це так захопило, що я продумував, як я прокидаюся, йду Нью-Йорком, намагаюся повернутися. Це дуже глибоко дрімало, аж поки ми не пішли якось гуляти з Яриною (дружина – ред.) та Галею (собака автора – ред.). Ми якось так сміялися і думали: от що би було, якби Моцарт опинився в Нью-Йорку, якби взагалі він міг вижити без грошей, зв’язків, друзів. Його друзі дуже часто давали гроші в борг, тому були для Моцарта дуже важливими. Ця тема видалася такою смішною і абсолютно бредовою, що я вирішив спробувати написати цю історію. А потім під неї почали підтягуватися інші постаті, такі як Коко», – згадує Дорж Бату.
Усі книжки: і дві «Франчески», і «Моцарт 2.0», «Коко 2.0», були написані під час війни. До 24 лютого ми вже мали те, що почалося у 2014, каже автор. У «Моцарті» героїня-українка є активною волонтеркою, перераховує гроші на армію.
«Тема війни присутня і в «Коко», але я її писав до повномасштабного вторгнення, і закінчував вже після 24 лютого. В мене ще навіть не було фіналу, і якраз почалося повномасштабне вторгнення – я все відклав, бо подумав, що то не на часі. Всі розуміли, що коїться щось страшне, сиділи в телеграм-каналах і десь на початку березня, коли рашисти зруйнували музей Марії Примаченко в Іванкові, я ледве відліпив себе від новин. Подумав про те, що вони цілять по театрах, бібліотеках, музеях, і зрозумів: все, чого намагається добитись росія – це знищити культуру, мову, українців як націю, Україну як країну. Це неправильно, що я зупинив роботу. Тоді я написав в редакцію, що варто продовжити роботу над текстом і завершити хоча б в електронному варіанті, я взагалі не міг сподіватися на друкований», – каже Дорж Бату.
«Коко 2.0» - про трансформацію крізь час. І про те, що час ніколи не повертається
Дорж Бату звертає увагу, що новий роман важливий тим, що показує трансформацію крізь час.
«Коко Шанель раптом потрапила у Нью-Йорк 2006 року після своєї смерті в 1971, проте з тим самим менталітетом, який мала в 60-х, з тими усталеними поглядами на життя та бізнес. Вона усвідомлює, що часи пішли безповоротно, і як би вона не сумувала – вони вже минули, і не можна жити минулим. Коко завжди говорила, що мода має іти в крок з часом, інакше вона помирає. І я думаю, що нам теж треба мінятися, в нас є 24 лютого, коли ми стали іншими, і ті часи до 24 лютого ніколи не повернуться, наша країна не повернеться. Про це треба забути, і почати будувати країну, яка нас чекає попереду», – проводить паралель письменник.
Сильне враження на Доржа Бату справив якось Дрезден – місто, що було вщент зруйноване під час ІІ Світової війни, адже вважалося одним з індустріальних центрів, які працювали на Третій Рейх. Разом із заводами знищили всю історичну частину, і величезні собори, мости, галереї, музеї, палац – все було потім відтворено, але нагадує тепер шахову дошку з чорно-білого каміння.
«Чорне каміння – це збережене з великої пожежі, з них почали, як пазли, заново за містом складати ці храми і потім завозити в місто. Пожежа тоді знищила все живе: там був вогняний смерч після бомбардування, і люди, які не загинули від полум’я, гинули від того, що воно випалювало весь кисень з повітря. І от обпалене каміння та нове символізували старий і новий час. Білі камені символізували трансформацію, і це на мене справило дуже сильне враження. Я думав про Україну, і що нам доведеться по цеглинці це все відбудовувати: всі ці музеї, Маріуполь, Миколаїв, Чернігів… Тому нема сенсу думати, як Шанель, що колись було добре. І оцю болісну трансформацію, ці відчуття в Дрездені, я вже, виявилося, описав в книзі ще до того, як відвідав місто. Старі добрі часи вже ніколи не повернуться і про це треба пам’ятати завжди», – каже Дорж Бату.
У книзі є п’ять трансформацій Коко. Якщо ми візьмемо бренд «Шанель» зразка 60-х років і «Шанель» 2019 року – це зовсім різні речі, звертає увагу автор.
«І не я перший ці п’ять трансформацій придумав. Той шлях, який бренд пройшов впродовж цього часу, всі деталі – це моя фантазія, але вони досить точно описують, як змінюється наш світ з середини 60-х через призму моди. Ми всі належимо до фешн індустрії, ми всі носимо одяг, є споживачами тої продукції, яку робить цей фешн світ. Через ці п’ять трансформацій ви можете побачити, як би змінилася Коко, якщо дожила б до наших днів. Я спробував це зробити максимально достовірно, спираючись на документальні джерела. Я чудово знаю, як ставилася до фемінізму, використання хутра і дешевої праці сама Коко, і як ставиться зараз бренд «Шанель». Все це я спробував викласти у цій книзі», – каже Дорж Бату і додає, що ця книга про те, як люди змінюють часи, а не як часи змінюють людей.
Справжня цінність цих книжок – це відібраний час від сім’ї
Образ Коко набагато складніший за Моцарта, звертає увагу письменник. Вони схожі тим, що обидва, без сумніву, талановиті і залишили свій слід в історії, спадок.
«Вони дуже різні тим, що Моцарт все життя робив те, що він хотів і ніколи – ту роботу, яка йому не подобалася. Він свідомо відмовлявся від заманливих пропозицій багатіїв, які хотіли, аби він вчив їх дітей і готові були платити йому великі гроші. Саме так виживав Сальєрі, у якого було дуже багато заможних клієнтів, чиїх дітей він вчив. Але Сальєрі не залишив по собі такого спадку як Моцарт, тому що Моцарт не хотів на це розпорошуватися. Він не мав за мету заробляти гроші, він хотів слави, щоб його всі любили, бути відомими і дати музику простим людям, а не аристократам», – каже автор.
Шанель на противагу Моцартові, завжди намагалася здаватися тою, ким не є і вигадувала різноманітні історії свого життя і, ймовірно, навіть знищила будь-які докумнети, які могли розповісти правду.
«Вона дуже соромилася свого походження. Габріель була з простих, але намагалася обертатися у вищих колах, і ненавиділа ці вищі кола, тому що вони нагадували про її походження. Саме тому вона ніколи не розповідала про своє дитинство, дуже не любила цю тему і різко обривала всі спроби дізнатися про нього.. В одній версії її мама помирає при пологах, в іншій – від туберкульозу. Документів не лишилося, ймовірно, вони були знищені за наказом самої Шанель, аби ніхто не дізнався про її дитинство. Своїм біографам потім вона розповідала такі фантастичні історії, Граф Монте Крісто би позаздрив. Тому в роботі над книгою було з цим складно: яку біографію взяти за основу?»
Якщо говорити про цінність часу, цієї метафізичної та умовної величини, як вважає сам автор, то він має свою цінність особисто для Доржа Бату:
«Справжня вартість цих двох книжок – це відібраний час від дітей, сім’ї, це недогуляна Галя, недовчені уроки з Христиною, математика, до речі, це нездійснені подорожі – ось справжня ціна цих книжок», – каже письменник.
Я працюю заради читачів, а не слави. У цьому принципова різниця
Дорж Бату не любить, коли його порівнюють з Вольфгангом:
«Я, може, і хотів би бути таким придурком, як він, але в мене погано виходить. Якщо відповідати на питання, чи хочу я слави, як він, то це і так, і ні. З одної сторони, коли ти сидиш на Книжковому Арсеналі три години, і в тебе нема попереду потягу – це дуже класно спілкуватися з читачами, бо кожен розповідає якусь свою історію. Ти дізнаєшся про них, вони – про тебе, я підписую книжки, і мені це страшенно подобається. Саме тому «контора працює до останнього клієнта». Я завжди підписую всі книжки, де б я не був, і які б обставини не були, але на Арсеналі, коли в мене був ввечері потяг, а я всім пообіцяв, що підпишу, то я потім налякався, бо я точно не пам’ятав, коли цей потяг. І я був не впевнений, чи підпишу всі книжки. Було під триста людей, що дуже тяжко зібрати під час воєнного стану у Києві, як мені сказали. Тому аж такої слави не треба, щоб аж занадто. Я працюю не заради слави, а щоби ці історії комусь допомагали», – каже Дорж Бату.
Автор розповідає про історії читачів, коли «Моцарт» був першою книжкою, прочитаною за часів повномасштабної війни, або що «Франческа» розважала всіх в бомбосховищі, або як хтось читав його книжки на фронті.
«Такий смішний випадок був, прийшов хлопець з Нацгвардії і каже: «А можна я скористаюся службовим становищем і підпишу без черги?». Черга перед ним, як Йордан перед Мойсеєм розступилася, і він пройшов. А потім чую над вухом: «А ми з СБУ», я побачив посвідчення, і такий так-так, звичайно. Їм теж довелося позачергово підписати. Я заборонив подавати свої книги на конкурси чи стипендії, тому мої книжки не займають місця, не мають дипломів та відзнак. Мені не потрібні ці титули, навіть якщо вони допомагають просувати книжки, мені достатньо того, що їх читають. Я пишу для читачів», – пояснює письменник.
У першому варіанті «Моцарта 2.0» він прокинувся у Львові, а не в Нью-Йорку
Дорж Бату деякий час мешкав у Львові, а тому першою ідеєю для попереднього роману було перенести Моцарта у Львів.
«Я відмовився від цієї ідеї, тому що я на той момент вже не жив у Львові, і сучасні читачі, якби прочитали, то б сказали, що я не знаю, про що пишу. Але так чи інакше тема Львова з’явиться, тому що в мене з ним пов’язано багато історій, ілюзій та згадок», – розповів письменник редакції Tvoemisto.tv.
На титульній сторінці «Коко 2.0» написано «Присвячую Ярині Жук, людині довгої волі». Ярина – відома американська дизайнерка, яка опікується двома брендами і дизайнує для Target, а також є дружиною Доржа Бату. Дружина не є дуже великою прихильницею Коко, хоча знає про неї майже все. Саме Ярина консультувала автора по Коко і загалом фешн бізнесу.
Щодо власних бажань подорожі у часі Дорж Бату відповідає, що тільки у майбутнє, адже в минулому він вже був. Тому ані минуле, ані якісь паралельні реальності його не принаджують.
«В мене колись був сон: я ніби прокидаюся, але не в США, а десь в Улан-Уде, живу в тій квартирі, в якій я жив до того, як виїхав. Там мої батьки. І я дивлюся в дзеркало, такий опухлий, зарослий, з великим черевом. Я починаю питати, куди я потрапив і пояснюю, що мені треба додому – в Штати, мені треба в NASA, я тоді ще там працював, в мене там сім’я, діти. А мені кажуть: «Яка сім’я? Які Штати? Ти працюєш пропагандоном на якомусь регіональному телеканалі. Ти взагалі самотній алкоголік». Тут я прокинувся, і страшнішого сна більше ніколи не мав. Це було жахливо, тому я не хочу ні в минулі, ні в паралельні якісь реальності мандрувати», – розповідає Дорж Бату.
Катерина Бортняк
Фото із Фейсбук-сторінки Доржа Бату
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня
- «У Волинській трагедії немає одного винного»
- Чи збільшились на Львівщині випадки кишкових інфекцій і що краще їсти влітку
- Що чекає на Львівський медуніверситет. Інтерв'ю з новим ректором
- Чи зрозумів Папа, що відбувається в Україні? Про візит кардинала у москву, війну, МП
- У Львові збудують муніципальний кампус. Як зміниться один із районів міста
- Львів тестує безготівкову оплату. Як це працює та що з е-квитком
- Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
- «Парк не має стати заднім двором». Що буде з Погулянкою та як її варто змінити
- Інвестиції у завтра. Чому ІТ-освіту не можна ставити на паузу
- Не забудуй берега річки селища свого. Репортаж із підтопленої Східниці
- «Розпад Росії неминучий». Інтерв’ю з Янушем Буґайським та Уляною Супрун
- Везли у багажниках. Як поблизу Львова рятують травмованих під час війни птахів
- А вони відчинені? «Рейд» львівськими укриттями
- Підземний паркінг, або Остання крапля терпіння для ЮНЕСКО
- Замість підсумку шкільного року. Чи працюють у школах Львова басейни та що можна зробити
- «Львову бракує зеленого каркаса». Що не так із повітрям у місті та як це змінити
- «Ми чекали, що буде війна у Львові». Розмова з добровольцем Ярополком Пшиком
- Для України вірогідними є чотири сценарії. Два з них позитивні
- Пікнік на галявині та ніяких «подяк». Якими є випускні за кордоном
- Що не так із реабілітацією військових та чому це стосується кожного
- Привид «Люсії», або Чому у Львові знесли історичну віллу
- У музей або під асфальт. Як Львівщина позбувається радянських пам’ятників
- Гривня за квадратний метр. Що відбувається з комунальним майном Львівської облради
- «Усе буде добре, мамо». Розмова з тими, що втратили синів на війні
- Галина Крук: Коли нас перестануть запитувати, хто наш Достоєвський?
- Складено рейтинг 200 найбільших компаній Львівщини за виторгом за рік
- Місце пам’яті. Як Львів створює нове військове кладовище
- Довга історія короткого моста, або чому Рясне може стати «островом»
- «Король пішов на війну». Як Львів святкуватиме День міста
- «Ми як на пороховій бочці». Як живе Розвадів, де стався витік газу
- «Сьоме питання». Про що Садовий не може домовитись з депутатами
- Молоко, пил і надмірна чистота. Чому в дітей виникає алергія і як боротись