Український письменник Дорж Бату, який живе на дві країни – США та Україну – презентував у Львові новий роман про переміщення у часі – «Коко 2.0». Що би сталося, якби Коко Шанель перемістилася з Парижа 60-х прямо у Нью-Йорк 2006 року? За чим би вона сумувала, що би її вразило та як взагалі вона могла б адаптуватися у новій реальності? Про це все автор розповів у новій книзі і на зустрічі, а також про те, чому Моцарт мав з’явитися у Львові, яка справжня вартість усіх романів письменника та чому б він ніколи не хотів потрапити у минуле.

Коко Шанель майстерно створювала міфи довкола себе

Моцарт та Коко, каже Дорж Бату, – дві постаті, які з одного боку дуже схожі, а з іншого – абсолютно протилежні. Їх об’єднує те, що про них ніхто нічого достеменно не знає, крім спеціалістів.

«Перед написанням книги «Моцарт 2.0» я наївно думав, що знаю про нього майже все, а насправді я нічого не знав. З постаттю Коко я думав, що мало знаю, але виявилося, що про неї мало знають навіть люди, що спеціально вивчають її життя. І все тому, що мадемуазель Габріель була майстринею створювати навколо себе міфи, байки, містифікації, і вона це дуже любила: розповідала різним авторам різні біографії, історії свого дитинства, життя, створення колекцій. Вона це створювала, щоби розважитися, потім журналісти між собою чубилися, з’ясовуючи, кому ж вона сказала правду», – пояснює Дорж Бату.

На питання, чи буде третя книга про перенесення у часі, автор каже, що якось його назвали майстром дилогій – дві «Франчески», і от дві книги про Моцарта і Коко. Фінал у новому романі «Коко 2.0» – завершений, але це не означає, що серію не можна продовжувати. Головне – читацький запит.

Росіяни хочуть знищити нашу культуру, тому – треба писати

Ідея переміщення у часі живе разом із Доржем Бату дуже довго – з самого дитинства:

«Коли мені було років 10-11, я засинав і думав, от що би я робив, якби на кілька годин опинився в іншому місті. Тоді це був радянський союз, все закрито, але мені страшенно хотілося в Америку, і я думав, що би я робив, якби потрапив у Нью-Йорк, от просто прямо з ліжка. Мене це так захопило, що я продумував, як я прокидаюся, йду Нью-Йорком, намагаюся повернутися. Це дуже глибоко дрімало, аж поки ми не пішли якось гуляти з Яриною (дружина – ред.) та Галею (собака автора – ред.). Ми якось так сміялися і думали: от що би було, якби Моцарт опинився в Нью-Йорку, якби взагалі він міг вижити без грошей, зв’язків, друзів. Його друзі дуже часто давали гроші в борг, тому були для Моцарта дуже важливими. Ця тема видалася такою смішною і абсолютно бредовою, що я вирішив спробувати написати цю історію. А потім під неї почали підтягуватися інші постаті, такі як Коко», – згадує Дорж Бату.

Усі книжки: і дві «Франчески», і «Моцарт 2.0», «Коко 2.0», були написані під час війни. До 24 лютого ми вже мали те, що почалося у 2014, каже автор. У «Моцарті» героїня-українка є активною волонтеркою, перераховує гроші на армію. 

«Тема війни присутня і в «Коко», але я її писав до повномасштабного вторгнення, і закінчував вже після 24 лютого. В мене ще навіть не було фіналу, і якраз почалося повномасштабне вторгнення – я все відклав, бо подумав, що то не на часі. Всі розуміли, що коїться щось страшне, сиділи в телеграм-каналах і десь на початку березня, коли рашисти зруйнували музей Марії Примаченко в Іванкові, я ледве відліпив себе від новин. Подумав про те, що вони цілять по театрах, бібліотеках, музеях, і зрозумів: все, чого намагається добитись росія – це знищити культуру, мову, українців як націю, Україну як країну. Це неправильно, що я зупинив роботу. Тоді я написав в редакцію, що варто продовжити роботу над текстом і завершити хоча б в електронному варіанті, я взагалі не міг сподіватися на друкований», – каже Дорж Бату.        

«Коко 2.0» - про трансформацію крізь час. І про те, що час ніколи не повертається

Дорж Бату звертає увагу, що новий роман важливий тим, що показує трансформацію крізь час.

«Коко Шанель раптом потрапила у Нью-Йорк 2006 року після своєї смерті в 1971, проте з тим самим менталітетом, який мала в 60-х, з тими усталеними поглядами на життя та бізнес. Вона усвідомлює, що часи пішли безповоротно, і як би вона не сумувала – вони вже минули, і не можна жити минулим. Коко завжди говорила, що мода має іти в крок з часом, інакше вона помирає. І я думаю, що нам теж треба мінятися, в нас є 24 лютого, коли ми стали іншими, і ті часи до 24 лютого ніколи не повернуться, наша країна не повернеться. Про це треба забути, і почати будувати країну, яка нас чекає попереду», – проводить паралель письменник.  

Сильне враження на Доржа Бату справив якось Дрезден – місто, що було вщент зруйноване під час ІІ Світової війни, адже вважалося одним з індустріальних центрів, які працювали на Третій Рейх. Разом із заводами знищили всю історичну частину, і величезні собори, мости, галереї, музеї, палац – все було потім відтворено, але нагадує тепер шахову дошку з чорно-білого каміння.

«Чорне каміння – це збережене з великої пожежі, з них почали, як пазли, заново за містом складати ці храми і потім завозити в місто. Пожежа тоді знищила все живе: там був вогняний смерч після бомбардування, і люди, які не загинули від полум’я, гинули від того, що воно випалювало весь кисень з повітря. І от обпалене каміння та нове символізували старий і новий час. Білі камені символізували трансформацію, і це на мене справило дуже сильне враження. Я думав про Україну, і що нам доведеться по цеглинці це все відбудовувати: всі ці музеї, Маріуполь, Миколаїв, Чернігів… Тому нема сенсу думати, як Шанель, що колись було добре. І оцю болісну трансформацію, ці відчуття в Дрездені, я вже, виявилося, описав в книзі ще до того, як відвідав місто. Старі добрі часи вже ніколи не повернуться і про це треба пам’ятати завжди», – каже Дорж Бату.  

У книзі є п’ять трансформацій Коко. Якщо ми візьмемо бренд «Шанель» зразка 60-х років і «Шанель» 2019 року – це зовсім різні речі, звертає увагу автор.

«І не я перший ці п’ять трансформацій придумав. Той шлях, який бренд пройшов впродовж цього часу, всі деталі – це моя фантазія, але вони досить точно описують, як змінюється наш світ з середини 60-х через призму моди. Ми всі належимо до фешн індустрії, ми всі носимо одяг, є споживачами тої продукції, яку робить цей фешн світ. Через ці п’ять трансформацій ви можете побачити, як би змінилася Коко, якщо дожила б до наших днів. Я спробував це зробити максимально достовірно, спираючись на документальні джерела. Я чудово знаю, як ставилася до фемінізму, використання хутра і дешевої праці сама Коко, і як ставиться зараз бренд «Шанель». Все це я спробував викласти у цій книзі», – каже Дорж Бату і додає, що ця книга про те, як люди змінюють часи, а не як часи змінюють людей.

Справжня цінність цих книжок – це відібраний час від сім’ї

Образ Коко набагато складніший за Моцарта, звертає увагу письменник. Вони схожі тим, що обидва, без сумніву, талановиті і залишили свій слід в історії, спадок.

«Вони дуже різні тим, що Моцарт все життя робив те, що він хотів і ніколи – ту роботу, яка йому не подобалася. Він свідомо відмовлявся від заманливих пропозицій багатіїв, які хотіли, аби він вчив їх дітей і готові були платити йому великі гроші. Саме так виживав Сальєрі, у якого було дуже багато заможних клієнтів, чиїх дітей він вчив. Але Сальєрі не залишив по собі такого спадку як Моцарт, тому що Моцарт не хотів на це розпорошуватися. Він не мав за мету заробляти гроші, він хотів слави, щоб його всі любили, бути відомими і дати музику простим людям, а не аристократам», – каже автор.

Шанель на противагу Моцартові, завжди намагалася здаватися тою, ким не є і вигадувала різноманітні історії свого життя і, ймовірно, навіть знищила будь-які докумнети, які могли розповісти правду.

«Вона дуже соромилася свого походження. Габріель була з простих, але намагалася обертатися у вищих колах, і ненавиділа ці вищі кола, тому що вони нагадували про її походження. Саме тому вона ніколи не розповідала про своє дитинство, дуже не любила цю тему і різко обривала всі спроби дізнатися про нього.. В одній версії її мама помирає при пологах, в іншій – від туберкульозу. Документів не лишилося, ймовірно, вони були знищені за наказом самої Шанель, аби ніхто не дізнався про її дитинство. Своїм біографам потім вона розповідала такі фантастичні історії, Граф Монте Крісто би позаздрив. Тому в роботі над книгою було з цим складно: яку біографію взяти за основу?»

Якщо говорити про цінність часу, цієї метафізичної та умовної величини, як вважає сам автор, то він має свою цінність особисто для Доржа Бату:

«Справжня вартість цих двох книжок – це відібраний час від дітей, сім’ї, це недогуляна Галя, недовчені уроки з Христиною, математика, до речі, це нездійснені подорожі – ось справжня ціна цих книжок», – каже письменник.     

Я працюю заради читачів, а не слави. У цьому принципова різниця

Дорж Бату не любить, коли його порівнюють з Вольфгангом:

«Я, може, і хотів би бути таким придурком, як він, але в мене погано виходить. Якщо відповідати на питання, чи хочу я слави, як він, то це і так, і ні. З одної сторони, коли ти сидиш на Книжковому Арсеналі три години, і в тебе нема попереду потягу – це дуже класно спілкуватися з читачами, бо кожен розповідає якусь свою історію. Ти дізнаєшся про них, вони – про тебе, я підписую книжки, і мені це страшенно подобається. Саме тому «контора працює до останнього клієнта». Я завжди підписую всі книжки, де б я не був, і які б обставини не були, але на Арсеналі, коли в мене був ввечері потяг, а я всім пообіцяв, що підпишу, то я потім налякався, бо я точно не пам’ятав, коли цей потяг. І я був не впевнений, чи підпишу всі книжки. Було під триста людей, що дуже тяжко зібрати під час воєнного стану у Києві, як мені сказали. Тому аж такої слави не треба, щоб аж занадто. Я працюю не заради слави, а щоби ці історії комусь допомагали», – каже Дорж Бату.

Автор розповідає про історії читачів, коли «Моцарт» був першою книжкою, прочитаною за часів повномасштабної війни, або що «Франческа» розважала всіх в бомбосховищі, або як хтось читав його книжки на фронті.

«Такий смішний випадок був, прийшов хлопець з Нацгвардії і каже: «А можна я скористаюся службовим становищем і підпишу без черги?». Черга перед ним, як Йордан перед Мойсеєм розступилася, і він пройшов. А потім чую над вухом: «А ми з СБУ», я побачив посвідчення, і такий так-так, звичайно. Їм теж довелося позачергово підписати. Я заборонив подавати свої книги на конкурси чи стипендії, тому мої книжки не займають місця, не мають дипломів та відзнак. Мені не потрібні ці титули, навіть якщо вони допомагають просувати книжки, мені достатньо того, що їх читають.  Я пишу для читачів», – пояснює письменник.

У першому варіанті «Моцарта 2.0» він прокинувся у Львові, а не в Нью-Йорку

Дорж Бату деякий час мешкав у Львові, а тому першою ідеєю для попереднього роману було перенести Моцарта у Львів.

«Я відмовився від цієї ідеї, тому що я на той момент вже не жив у Львові, і сучасні читачі, якби прочитали, то б сказали, що я не знаю, про що пишу. Але так чи інакше тема Львова з’явиться, тому що в мене з ним пов’язано багато історій, ілюзій та згадок», – розповів письменник редакції Tvoemisto.tv.

На титульній сторінці «Коко 2.0» написано «Присвячую Ярині Жук, людині довгої волі». Ярина – відома американська дизайнерка, яка опікується двома брендами і дизайнує для Target, а також є дружиною Доржа Бату. Дружина не є дуже великою прихильницею Коко, хоча знає про неї майже все. Саме Ярина консультувала автора по Коко і загалом фешн бізнесу.

Щодо власних бажань подорожі у часі Дорж Бату відповідає, що тільки у майбутнє, адже в минулому він вже був. Тому ані минуле, ані якісь паралельні реальності його не принаджують.

«В мене колись був сон: я ніби прокидаюся, але не в США, а десь в Улан-Уде, живу в тій квартирі, в якій я жив до того, як виїхав. Там мої батьки. І я дивлюся в дзеркало, такий опухлий, зарослий, з великим черевом. Я починаю питати, куди я потрапив і пояснюю, що мені треба додому – в Штати, мені треба в NASA, я тоді ще там працював, в мене там сім’я, діти. А мені кажуть: «Яка сім’я? Які Штати? Ти працюєш пропагандоном на якомусь регіональному телеканалі. Ти взагалі самотній алкоголік». Тут я прокинувся, і страшнішого сна більше ніколи не мав. Це було жахливо, тому я не хочу ні в минулі, ні в паралельні якісь реальності мандрувати», – розповідає Дорж Бату.

Катерина Бортняк

Фото із Фейсбук-сторінки Доржа Бату

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.