«Ми не можемо їм сказати, що вони нікому не потрібні»
«Спершу вона сторонилася інших, сиділа сама, приглядалася до всіх, – згадують у центрі. – А тепер уже в доміно грає».
«У нас такого не було. Ми знали, що десь таке буває, але навіть не мріяли, що це стане частиною нашого життя», – розповідає мама дівчини пані Галина, яка теж долучається до виготовлення намиста, вервичок та інших прикрас.
Утікаючи від повномасштабної війни, мама і донька приїхали зі Слов’янська, що в Краматорському районі Донецької області, на Львівщину, змінили кілька місць проживання і зрештою спеціально поселилися поблизу центру для молоді, аби відвідувати його щодня.
Тема сталості соціальних послуг доволі нова для України. Ще донедавна була дуже поширена практика «обдаровування» раз на рік, на свята, соціально вразливих категорій населення, а тепер це моветон.
Зараз у пріоритеті більшості громадських організацій та ініціатив постійний супровід цих людей; системна і стабільна робота з надання їм психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних, консультаційних та інших послуг, а на виході – адаптація та інтеграція їх у соціум.
Саме цим і займаються спеціалісти центрів для молоді з інвалідністю благодійних фондів «Карітасу» Стрийської єпархії та «Карітасу» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ми поговорили з координаторками цих проєктів Оксаною Ільків та Людмилою Смолень про їхніх підопічних, робочі виклики та потреби, а також про готовність соціуму прийняти до себе людей з інвалідністю.
«Усі досі з нами»
Центр у Стрию працює вже 13 років, дрогобицький ще довше – 15. Кістяк колективу підопічних кожного з них формують люди, які відвідують заняття та активності понад 10 років. Це молодь з легкими та середніми формами ментальних порушень, ДЦП, синдромом Дауна, аутизмом тощо.
«Якщо тим, що давно з нами, сказати: «Ну, з вами ми вже зробили все, що могли, тепер будете вдома, а ми інших візьмемо», то для них це буде дуже велика травма, найбільша в їхньому житті зрада. Людину з ментальними порушеннями такий великий стрес може привести до смерті. Я не перебільшую», – каже Людмила.
Вік підопічних в обох центрах від 18 до 40 з лишком років. Найстаршому в стрийському – 45 років, у дрогобицькому – 50.
«При зарахуванні охочих потрапити до центру керуємося низкою критеріїв, за якими визначаємо, чи може людина, яка до нас звернулася, бути нашим бенефіціаром, – зазначає Оксана Ільків зі Стрия. – Є певні особливості та різні нюанси. Наприклад, підліток чи дорослий з інвалідністю має бути здатним перебувати в колективі і сам цього хотіти. Тут має бути індивідуальний підхід. Є люди з аутизмом, які добре почуваються в колективі, а є й такі, що не можуть перебувати в приміщенні, де багато людей, потребують індивідуального супроводу, тому ми не можемо долучити їх до занять».
«Наші підопічні – це та молодь, яка активна і хоче бути залучена, – уточнює Людмила Смолень із Дрогобича. – Вісім осіб, з якими ми починали, досі з нами. Більшість із них з синдромом Дауна. Вони найкраще навчаються, мають у тому велику потребу».
Дрогобицький центр відвідує всього 21 молода людина, до того, що в Стрию, приходять від 20-ти до 30-ти. Серед них і внутрішньо переміщені особи.
«Дивовижні долоні»
Саме таку назву має центр для молоді з інвалідністю у Дрогобичі. І вона невипадкова.
«Майже всі наші «друзі» – так ми називаємо своїх підопічних – вміють щось гарно робити руками, – пояснює Людмила. – Багато хто працює з бісером та з полотном і нитками, тобто вишиває. 11 осіб у нас малюють картини, виготовляють листівки, коралі, брошки і таке інше. На рівень вийшли такий, що в Києві можемо робити фурор».
В обох центрах для виготовлення виробів відведені по півтори-дві години щодня. В Дрогобичі майстерки час від часу проводять волонтери або студенти Дрогобицького державного педагогічного університету та Дрогобицької духовної семінарії.
Також соціальні працівники цих центрів проводять заняття з набуття соціально-побутових навичок: практичні й теоретичні практикуми із самообслуговування, гігієни, прибирання, готування тощо. Психологи організовують групові заняття з психоемоційної підтримки, а за запитом та за необхідності – індивідуальні. І не лише з молоддю, але й з її батьками.
«У нас є групові зустрічі для батьків у форматі групи підтримки та дружнього кавування, – уточнює Оксана зі Стрия. – Батьків також активно залучаємо до спільної праці та дозвілля. Інколи це творить дива у зміні ставлення до дітей: вони є прийнятими і любленими в своїх родинах».
«Готові до соціуму»
«Наші «друзі» вже готові до соціуму, але він до них подекуди ще не готовий», – зітхає Людмила Смолень із Дрогобича.
Обидва центри практикують заходи інтеграції, під час яких молодь з інвалідністю має можливість бувати в громаді, відвідувати заклади харчування, кінотеатри, концерти тощо. Інколи вихованців центру кудись запрошують, інколи вони самі ініціюють такі події.
Координатори захоплено розповідають про підопічних, які вміють розпоряджатися грішми, самостійно їздити в маршрутках, купувати продукти, допомагати батькам у господарстві, готувати різні страви та накривати столи.
«Раніше, коли ми вчилися їздити в маршрутках чи приходили на якийсь захід, деякі люди, що сиділи поряд, вставали і йшли геть, – каже Людмила. – Були різні негарні випадки. Зараз уже такого нема, люди нас знають, звертають увагу і, навпаки, припрошують сідати. Ми з батьками говоримо про те, що не варто виділяти нашу молодь, вона має бути гарно зодягнута, доглянута».
«Тепер соціум дуже змінився у ставленні до наших підопічних, – стверджує Оксана Ільків зі Стрия. – Як заходимо в супермаркет, то нам стараються допомогти спакувати покупки, щось підказати, а колись сахалися, обходили стороною. В піцерії чи кафе нас колись саджали за окремі столи, відгороджували від інших відвідувачів, а тепер «сідайте, де хочете».
Людмила Смолень переконана, що це наслідок виховання їхніх підопічних: «Спочатку різне було: десь хтось не так подивився, і вже ледь не билися. Зараз такого нема, всі знають, що то не є людська поведінка. Ми культурно й виховано поводимося. Багато «друзів» раді поспілкуватися, дають інтерв'ю».
Із вихованцями в центрах працюють, розмовляють, поводяться як із дорослими, як дітей чи неповноцінних їх ніхто не сприймає.
«Обмежених у нас тут немає. Коли розмовляєш із ними нарівні, вони змінюють і ставлення до самих себе, – пояснює координаторка. – Кожна людина мусить себе поважати за щось, тоді й інші це робитимуть».
«Підеш на роботу – заберуть пенсію»
У контексті соціалізації молоді з інвалідністю зараз у світі неодмінно обговорюють перспективи її працевлаштування. У великих містах України – Києві, Львові та інших вже є успішні, нехай і поодинокі приклади. Люди з ментальними порушеннями погодинно працюють у супермаркетах, пекарнях та кав’ярнях.
«У нас це неможливо – місто надто маленьке. Тут загалом є проблеми з працевлаштуванням, тож про роботу для людей з інвалідністю першої групи взагалі не мовиться, – веде далі Людмила Смолень із Дрогобича. – Це у Німеччині «Mercedes» замовляє таким центрам, як наш, комплектування аптечок, а для нас це фантастика».
І додає, що «друзі» її центру з радістю уже б працювали, оскільки звикли до робочого темпу – по півтори години зосереджено вишивають бісером.
«Вони знають, що їхні вироби продаються на ярмарках. І що за ці вторговані гроші ми потім їдемо до табору чи на екскурсію, йдемо в кіно, театр чи ресторан. Ми завжди наголошуємо, що то їхні гроші, вони їх заробили, що то їхня можливість влаштувати собі свято», – каже координаторка.
Оксана Ільків зі Стрия уточнює, що з працевлаштуванням людей з інвалідністю в Україні важко, оскільки в штаті підприємства має бути особа, яка здійснюватиме супровід такого працівника під час робочого процесу, а це додаткові витрати для роботодавця.
Людмила Смолень називає ще одну важливу перепону: в багатьох країнах людина з інвалідністю може отримувати і зарплату, і пенсію з інвалідності, а в Україні це неможливо:
«У нас підеш на роботу і залишишся без пенсії. Батьки боятимуться, що пенсію заберуть, і тоді вони взагалі без грошей залишаться. Бо сьогодні є робота, а завтра нема».
«Є ще такий момент: вони кажуть, що хочуть працювати, але не кожен до кінця розуміє, про що мовиться, – додає Оксана Ільків. – Насправді серед молоді з інвалідністю бодай по кілька годин на день можуть працювати одиниці. Тут потрібен індивідуальний підхід».
«Нам би будинок…»
Людмила і Оксана мріють, що колись їм вдасться створити справді комфортні умови в своїх центрах для працетерапії молоді.
«У нас зараз 14 хлопців, і ми бачили, як у них горять очі, коли вони займаються чоловічою роботою. Наприклад, разом із нашим водієм скручували стільці та столи, – розповідає координаторка зі Стрия. – Нам би окрему майстерню, де вони могли б усі разом за наставництва якогось фахівця виготовляти вироби з деревини. Робили б якісь речі, меблі, реалізовували їх і отримували певну плату за свою працю».
Людмила з Дрогобича теж признається, що центр тулиться в двох кімнатах: «Більшість занять тривають просто за столами. Провели кулінарну майстерку, приготували страви, поїли, ще їжею пахне, а ми тут же починаємо працювати. Це нецивілізовано, ніхто в світі так не робить, має бути окрема кухня і окремі робочі кімнати. Дві кімнати – це надзвичайно мало для нас. «Друзі» теж одне одному заважають, коли всі вкупі, відволікаються, нервуються. В ідеалі їх інколи треба ділити на групи. Якби було приміщення, то складніших можна було б посадити малювати чи ввімкнути їм спокійну музику, а решта нехай вишиває в іншій кімнаті».
Координаторка захоплено розповідає, що побувала у Польщі в такому ж центрі, який працює в будинку з окремою кухнею та їдальнею, із 10 майстернями, спортивним та актовим залами. Його вихованці займаються на спортивному майданчику на вулиці, доглядають город і сад, збирають врожай і продають його.
«Я б охоче і в нас таке зробила, навіть у своєму немолодому віці на це пішла, організувала. Нам би будинок з прилеглою територією... В Польщі такий центр відвідують 50 осіб, але це можна й на 100 масштабувати, – вважає Людмила. – На якісь потреби ми спонсорів можемо й самі знайти, а от питання будинку треба вирішувати на рівні директора, місцевої влади, донорів і меценатів».
«Навантаження буде надмірним»
За європейськими стандартами на одного соціального працівника мусить бути п'ятеро вихованців. На жаль, кожен центр має змогу найняти лише двох соцпрацівників – психолога і координатора.
«Якщо брати ще молодь в роботу, то навантаження буде надмірним, і ми просто не зможемо давати їм те, чого вони потребують. Нам би ще соцпрацівника, психолога, логопеда й реабілітолога, але знову ж таки все впирається у приміщення та фінансування», – пояснює Людмила з Дрогобича.
Питання відсутності персоналу почасти вдається компенсувати залученням волонтерів, але це несистемно і ситуативно.
«Для наших підопічних стабільність і передбачуваність дуже важлива, не можна виходити з режиму та графіка. Якщо зараз їх залишити, не працювати з ними, то в їхніх уміннях одразу відбудеться регрес, – наголошує координаторка. – Чекаємо на продовження фінансування від донора і пів року всі працюватимемо в звичному режимі на половину ставки. Ми ж «друзям» нашим не можемо сказати, що вони нікому не потрібні…»
Ольга Ситнік
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.