28 березня стало відомо, що на війні загинув Євген Гулевич, львівський культуролог, перекладач, молодший сержант 46-ої окремої десантно-штурмової бригади. Це сталося в останній день минулого року поблизу Бахмута, але до цього тижня його вважали зниклим безвісти. 8 грудня Євген, який тоді відновлювався після другого поранення, був гостем «Акцентів Твого міста». Tvoemisto.tv публікує тези цієї розмови на спогад про нього.

Про гуманітаріїв та начальників на війні

Не розумію, чому гуманітаріїв вважають такими, що не можуть воювати. Це залежить не від того, до якого кола ти належиш, а від того, який у тебе характер. Ти можеш бути слюсарем, перекладачем чи тим і тим одночасно. Хоча люди, які знають інфраструктурні речі, тут дуже затребувані. 

Я як перекладач до війни вмів, умовно кажучи, тільки на клавіатурі клацати, у мене навіть частково віднявся скіл писання від руки. Але університетський, післяуніверситетський, перекладацький чи редакторський багаж мені не надто заважає. У нашій роті склалася дуже різна компанія, багато людей різних спеціальностей, дуже багато з них уміють робити щось руками. Є ті, які вміють працювати, як-от полагодити машину, і вони дуже цінні. Але досить багато й таких, що працювали до війни високими начальниками в бурових, нафтогазових, ще якихось дирекціях, а тепер вони десантники, і то непогані.

Про войовничість і мотивацію

Я бачив досить багато людей, які виглядають дуже войовничо. Але після перших прильотів трошки «здуваються». Хто як себе стягує на цій війні, хто що може, залежить від характеру, а не від належності до певного кола, до екзистенції.

Різні речі мотивують людей по-різному. Я прийшов, бо мені здалося неправильним, що гинуть мирні, цивільні люди, коли я можу щось зробити. Багато з тих, що цим мотивувалися, мають більшу стійкість. А от у багатьох людей, кого забирали військкомати, внутрішня мотивація була трошки інша, і їм було важче, якими б великими, дебелими чи войовничими вони не були.

Про ставлення до війська до війни і тепер

Моя довоєнна візія війська була геть негативна. Мені здавалося, що в усіх організаційних та історичних тяглостях воно було пострадянським, досить розваленим. І таке сприйняття війська в суспільстві було досить міцним. Я не бачив якоїсь приваби бути військовим до війни. Але, очевидно, війна змінить це кардинально, бо вона дуже сильно змінює це військо в кращий бік, і ми це показуємо. Його найвища мета – захищати країну. В цьому плані є якісний стрибок. 

Про зброю та прив’язування до матеріального

До першого поранення я був кулеметником. У мене був німецький кулемет MG3 калібру 7,62 міліметра. Він хороший в обслуговуванні, в роботі. При всій специфіці роботи кулеметника він кращий, аніж пострадянські аналоги. Але я не прив’язуюся до зброї, ні. Мені до неї якось ні холодно, ні жарко. Перебуваючи на війні, безглуздо прив’язуватися до речей: зброї, спорядження, чи ще чогось необхідного. В тебе, звісно, є щось зручніше, корисніше, з чим тобі добре. Та, як показало моє перше поранення, у цей момент ти намагаєшся дати раду з тим, чи будеш жити далі, чи ні. І ось цей момент матеріального добре показує, що все досить летке, минуще. 

Про те, що відчувають люди під вогнем і про поранення

Бувають різні люди, різної зарядженості й куражу, з якими вони вриваються в бій. Я не можу узагальнювати на рівні бригади, роти, навіть на рівні нашого невеликого колективу. Рота – це те, що я беру собі до пам’яті, до уяви своїх меж, і це досить динамічно. Від липня я перебував у якихось більших діях і зауважив, що є дуже велика ротація людей. Було багато поранень, так званих «трьохсотих» – це така пострадянська номенклатура. І коли дуже багато людей змінюється, тобі важко казати за всіх. Командири вищого рівня могли б краще зробити це. 

 

Перше поранення, здається, було в липні. Це досить дивне явище. Можеш уявляти, як воно буде, але уявлення дуже відрізняється від тих відчуттів, які ти отримуєш, коли переживаєш це наживо. Мені здається, що багато з тих, що зараз на війні, на цьому моменті зарубуються. Не стягують або стягують. Цей момент, ця ситуація змушує дуже швидко вирішувати – так або ні. Багато людей можуть мати травматичний досвід, якщо перебувають у колективі, який їм не сприяє. Але, як правило, це командна робота. І якщо не підбивають усіх разом, то ти маєш змогу допомогти товаришу, коли він якось ввійшов у ступор. Допомогти людині вийти з цього можна по-різному. Але рух – це життя на війні. Під час штурмів точно треба рухатися вперед, бо тоді існує більша ймовірність того, що ти не перестанеш рухатися остаточно.

Першого разу мені прилетіло в скроню, другого – в ногу. Але за якоюсь номенклатурою, яку я не читав і не до кінця знаю, бо є різниця між професійними військовими та мобілізованими, до яких я належу, мені, по суті, прилітало в м’ясо, тобто в м’язи. Тому такі поранення вважають досить легкими, просто після них відновлюєшся швидше. 

Є речі, пов’язані з контузіями. Мені пробивало барабанну перетинку. Вона – це щось фантастичне: сама заростає, якщо дати їй спокій. Але буває таке, що завеликі дірки, і тоді треба допомагати. Певний час я не чув на одне вухо, та й зараз у студії чую, як «шумить море» в моєму лівому вусі. Мабуть, це надовго. Бо, як я зрозумів зі слів військових та цивільних ЛОРів, це щось не до кінця зрозуміле. Від голови до вуха шуміти може дуже різне. Контузію вважають дуже дивною щодо діагнозу й лікування, бо це не надто видимий фактор. Якщо у тебе прилетіли осколки, ти бачиш, де тече кров, де розсічена нога, і це можна якось «ремонтувати», замотувати, через певний період зашивати, то при контузії, якщо в людини не пробиті вуха і змінюється тиск, це вже потребує складніших речей. Та й стається вона дуже легко, бо це струс мозку від того, що вибухова хвиля вдарила тобі в голову або осколок кудись «віддзвенів». 

Коли тобі прилітає міна, розривається поряд з тобою, а ти десь пригинаєшся, коли тобі розриває машину або десь поранений товариш, з яким треба якось дати раду, це межовість у реальності. Це, як правило, пов’язане з прильотами. Коли по тобі гатить танчик, це досить страшно. Це щось, що існує підсвідомо, поза нашою волею, контролем, бо наше тіло напружується. І це різниця між напруженим тілом і нашим способом якось контрольовано реагувати, що треба робити в той чи той момент, коли ти розумієш, що тебе зараз можуть убити. 

Про те, чи є звикання до смерті

Я би тут не виходив за межі якогось персонального досвіду, хто як ставиться до смерті. Якщо людина ставиться до неї безбоязно в цивільному житті, то, очевидно, що й на війні не буде дуже на цьому зациклена, їй буде легше згодом Але якщо людина мала інше виховання, освіту, якщо все її запліччя проти того, щоби відсторонити її від смерті, яка є досить звичним явищем у нашій культурі, то людина якось мусить із цим давати собі раду. Не вибігати, не страхатися, як чогось неминучого. Хоча смерть неминуча. Важко говорити за інших людей, бо в кожного може бути своя реакція. Чого б я мав на цю реакцію, на цей попередній досвід, історію нарікати? Можуть бути ситуації, нарікання, коли люди перестають працювати колективно. Але вони виправляються під час спільної роботи, допомагають одні одним. Як правило, всі наші бійці мотивовані до дій, і для того є підстави. 

Про те, чи будуть проблеми в суспільстві через людей з ПТСР

Я оптиміст, тож мені здається, що пересад, коли це виливатиметься в якісь суспільні дії, буде небагато. Бо наша спільна справа, яку ми робимо, домінує над усім цим можливим травматизмом. Мабуть, будуть травми у багатьох, я ж поки що спокійний, але цілком може бути, що це десь якось вилазитиме. Зрештою, ми люди, у нас завжди щось вилазить. Але якщо країна буде рухатися нормально, якщо суспільному імпульсу справедливості, який дає ця війна, не будуть шкодити якісь руйнівні, корупційні чи інші справи, то я не бачу підстав, чому це має бути проблемою для суспільства.

Про досвід

Я брав участь в одній події, перформансі-виставі. Хлопчик-звукорежисер добре не спрацював, і мене це трошки внутрішньо роздратувало, і я порефлексував над тим. Мене напружує, коли люди не виконують речей якісно, не працюють в команді. В мене після досвіду війни більш разюча реакція на таке. З цього боку мені легше перебувати, я маю досвід межовості, мені її легше буде пред’являти. Я не робитиму зайвої інтерпретаційної роботи: що мала людина на увазі, може, в неї ті чи ті обставини, якщо вона не робить того, що має зробити. У Львові часто було таке, що люди забагато говорили і замало робили, принаймні до війни.

Є певний момент між самим пораненням та евакуацією. Тоді дуже високим був адреналін, хоча, можливо, мене не так сильно пошкодило, як інших хлопців чи дівчат. Те, що змінилося на моїх очах від мого першого липневого штурму до останніх, це евакуація. У нас вона відбувається просто фантастично, все працює на те, щоби зберегти солдата. Звісно, кажу за свій рід військ, свої обставини, можливо, десь це інакше відбувається, в іншому ритмі, темпі, за іншими правилами. Але в моєму випадку все відбулося з увагою до людського життя, гідною подиву. Другого разу було ще краще. Тобто наші військові медики чи логістика, штаби, які це все продумують, справді працюють на щось дуже добре. І я сподіваюся, що медицина після цього збагатиться. 

Командир, ротний подав мене на молодшого сержанта, радше навіть на командира відділення, бо є цінність у людях, які перебувають на фронті довше, аніж ті, що прийшли недавно. Просто коли досвіду більше, ти трошки краще або дуже добре знаєш певні речі, які варто зробити чи не робити: чи підніматися над окопом одразу після вибуху, чи не підніматися, чи стояти скупчено і дивитися, як якась техніка їде, чи не робити цього. Тобто є купа нюансів, які ти з’ясовуєш тільки тому, що перебуваєш у бойових діях довше. 

Для мене це і про відповідальність за солдатів, якими опікуєшся. Я перестав бути кулеметником, став більше прив’язаний до внутрішнього, підроздільного зв’язку. Cам дивуюся, хоча, мабуть, так буває час від часу з людьми, що вони кимось стають. Але мій левел дуже низовий, тому я не маю дуже великих розумінь, чим це кардинально відрізняється, окрім трошки більшого досвіду. 

Я не в тому роді військ, якийсь може стикатися з противником надовго і наживо. Але, судячи з тих окопів, які ми захоплювали, вони заповнені різним, принаймні на нашому напрямку. Я розумію, що наш Херсонський напрямок був краще підготовлений супротивником. Вони мали дуже багато часу підготуватися, пристрілятися, зрозуміти можливості, розрахувати, де наше військо нападатиме. В них було набагато більше артилерії, набагато більше ресурсів на той час. 

Про ціну війни

Журналіст, який перебуває серед новин, добачає моменти несправедливості від політиків, якихось організацій, в нього на це, як кажуть, набите око. А я перебуваю серед низових рівнів солдатства. Вони помічають всі речі, пов’язані зі спільністю. Та ж спільність допомоги, тобто все волонтерство шалено видиме і знаходить відгук. Всі ці трагічні речі, які відбуваються, смерті мирних людей, смерті солдатів, уся ця маса несправедливості щодо нас змушує нас гуртуватися. Я на своєму рівні відчуваю цю згуртованість як позитив, який не дасть повоєнних перекосів.

Кожен, хто перебуває на війні, дуже відчуває оцю підтримку, яка є цілком гармонійною, належною, чіткою з боку суспільства. Те, що відбувається в нашому суспільстві, мене особисто вражає. А потім буде factum verum, як казав Джамбатіста Віко – істина в тому, що буде здійснено. 

У багатьох людей, які були внутрішньо прив’язані до російської культури, зараз відбувається розрив із нею на всіх рівнях – великих і малих, родинних, смислових, культурних. Це глобальний відрив одного материка від іншого, він потім не дасть, чим це можна склеїти. Можуть бути проблеми в людей, котрі внутрішньо залежні від російських посилів, російської культури, яка вже однозначно є ворогом для більшості суспільства. А якщо це не є для когось ворогом, можуть бути проблеми. Але це ніяк не зашкодить нашій згуртованості: вона вже відбулася, вже є. Ми вже перемогли самим фактом склеювання нашого суспільства в щось більше. Хоча воно, звісно, переживає це трагічне, пов’язане зі смертю, руйнуванням, нищенням. 

Про те, чим хотів займатися після війни

Сподіваємося на те, що ця війна закінчиться. Уповаємо на це. Скоріше б уже. Мені дуже цікаво, як усе буде після війни. Моя особиста найбільша мотивація – вижити в цій війні, щоби побачити, як цікаво, динамічно й активно все буде далі, куди воно все рухатиметься. Мені цікаво, як буде розвиватися це спільне життя. Сподіваюся повернутися до своїх культурологічних справ. Культурологія в нашому контексті – розмите поняття, можуть бути дуже різні речі у Львові, в Калуші чи деінде, пов’язані з тим, що я робив до війни. 

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.