Як починалося шоу «Наші без раші»; коли і чому в Україні почав розвиватися стендап; яким є український формат гумору; як перейти від жартів до кіно і над чим працює з Ахтемом Сеїтаблаєвим, Tvoemisto.tv розповів львів’янин, лідер колективу Kolegi Studio, скетч-шоу «Наші без раші», волонтер, який купив майже 200 «бандеромобілів», що стали вже його візиткою, Роман Гапачило.

Kolegi Studio заснували в 2014 році, коли відбувалися переломні, буремні події, а в 2018 році вийшло ваше скетч-шоу «Наші без раші», яке стало популярним у всій Україні. Я думаю про цю назву. Чи буде вона актуальною після війни? 

Думаю, може, й ні. Я дуже довго думав про те, що ми вже зараз стаємо без раші. Треба назвати просто «Наші», якщо в майбутньому будемо робити щось на кшталт скетчів.

Буде так, як у фільмі Невзорова. Був такий фільм колишнього російського громадянина, тепер уже українського (я вже трошки заплутався), у якому він намагався виправдати дії Горбачова щодо Вільнюса, де розганяли людей, і вони загинули під телецентром. 

Дивно, але в 2019 році я подивився опитування, і 74% українців прихильно ставилися до росії, до росіян. Тобто на той час «Наші без раші» звучало якось провокаційно. 

Ми були нішевою штукою, показували: «Бачите, це вороги, це не наші люди, ми маємо бути без них». І фактично всі нам пишуть: «Ви «Сімпсони», ви бачили майбутнє, відбувається так, як ви казали: окоп біля росії, те, інше». Я відповідаю: «Ні, друзі, різниця в тому, що у нас війна почалася в 2014 році, а у вас – в 2022-ому. Ось і вся різниця між нами». Тобто щойно ти приїхав на передову, як одразу розумів, що велика війна буде. Всі професійні  військові до неї готувалися. Навіть зараз ми співпрацюємо з «Азовом». Вони у Маріуполі мали план утримання кожного будинку, хто що має робити. Фактично вони готувалися до цього, знали, що буде. А українці, які проживали в Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, думали собі: «Ну, це такий конфлікт десь там, на сході. Щось там у нас віджали, якусь землю. Ну, Крим забрали, але нічого страшного не відбувається, то й росіяни не такі погані». Як ми подали цю проблему, так, мабуть, світ її і сприйняв. І маємо результат: якщо не даєш по зубах злу з першого дня, то потім зло розуміє, що воно може бути безкарним, і робить, що хоче. Думаю, «Наші з раші» були таким цікавим моментом, який показував: «Ось це – ворог, ми маємо про нього пам’ятати». І фактично зараз ворог став елементом, який об’єднав Україну. Ми об’єдналися не задля чогось, а проти когось, що, в принципі, теж добре. 

Коли я був дитиною, то почув пісню, яку, здається, співав Андрій Панчишин, уже небіжчик, на жаль. Мені дуже запам’ятався приспів: «Гудбай, раша, ти тепер не наша. Гудбай, раша, гудбай». Чи це він співав чи ні, не пам’ятаєте? 

Здається, цю пісню я знаю, а хто конкретно виконавець, не можу сказати. 

І в мене така ж історія. Але ця пісня випередила свій час. Якщо то був Андрій Панчишин, то це більше символічно. Це людина, про яку забули, але він був дуже крутий, популярний. Здається, зайняв друге місце на першій «Червоній руті». 

Саму назву – «Наші без раші» ми придумали, перебуваючи в Києві. Тоді ми знімали пілотний проєкт із колективом «Дизель-шоу». У них фактично був російськомовний контент, тож вони запросили мене створити україномовний продукт: найняти україномовних артистів, зробити окреме шоу, яке продюсують і фінансують. 

Їм було просто цікаво попрацювати з іншою аудиторією? 

Так, вони розуміють, що є інша аудиторія. Вони пропонували нам якийсь «Камеді-клюб», щось таке, якусь шароварщину, яку я не міг сприймати. Я заперечив: «Ні, хлопці, якщо я редактор і керую цим процесом, то назвімо так, як я собі думаю». І наш Ілля Клим, колега, з яким ми знімаємося, каже: «Ромку, а давай назвемо «Наші без раші»? Кажу: «Це прекрасна назва! Так воно і має бути». І ось уже день зйомок, усюди написи «Камеді-клюб», ведучий Остапчук був у нас за конферансьє, ми знімали «пілот» на Film.ua. Приходимо і кажемо: «Хлопці, ні, це не буде «Камеді-клюб», забирайте це і пишіть тут «Наші без раші». Вони обурюються: «Та як! Весь дизайн зроблений під «Камеді-клюб». Але що це таке? Це проросійська історія, воно не має працювати. І фактично ми придумали цю історію – «Наші без раші», зняли «пілот» для каналу ICTV. Ми не домовилися з ними, він так і не вийшов. Таке буває: ти знімаєш «пілот», витратив гроші, не домовився у фіналі про ціну чи як там мало бути. Не знаю, там уже переговори вели хлопці з «Дизеля». Тож ми цей проєкт не запустили, повернулися до Львова... 

Тобто не пішло воно все-таки?

Ні, не спрацювало. Коли колектив не спрацьований, людей зібрали зі всієї України, бо вони просто говорять українською... А має бути душа, має бути «хімія» в колективі, він має розуміти, що робить.

Та навіть із тією ж нішею. Як згадаю, що на початку 1990-их в Україні без кінця крутили якісь «Маски-шоу», де був якийсь кум-українець Микола, пляшка, самогонка… 

Це проблема українського гумору. Є багато альтернативних колективів, які показували інші історії про українців. Не шароварщину, не «Микола, сало, буряки і картопля», а інтелектуальних особистостей. Я сам працюю в ІТ- компанії, віцепрезидентом у talent management, і бачу, як українці можуть конкурувати з тими ж європейцями та американцями на певних позиціях. Мав досвід особисто працювати в Китаї, керувати там командою, приїжджав і робив зміни, будучи українцем. Бачив багато успішних українців у менеджменті, спорті, бізнесі, які можуть робити велику різницю – big difference. І мені здається, що «Наші без раші» якраз про те, щоби показати, що це країна майбутнього з доволі сильною економікою. І ось так, у фентезі, подати глядачу. А повірить він чи не повірить, залежить від того, як ми відпрацюємо. Нашим завданням було, щоби повірили. Ми витратили досить багато коштів на  костюми, картинку, щоб люди повірили в ту історію, що це можливо. Бо якби зняли це дешево, люди не повірили б: «Ааа! Це казка, ніколи з Україною такого не буде!» А коли ти ставиш «правильне» світло, надягаєш костюми і кажеш: «А повір, що це можливо!», тоді воно працює. 

Чому ви так довго залишалися нішевою командою? Чи вас самих не дратувало, що так багато людей захоплюються російським гумором? Взагалі, чи можна сказати, що існує якийсь російський гумор і його вплив на Україну? 

Думаю, що так. Треба розуміти, які є гумористичні течії. Американська йде зі стендапу, російська – з КВНу. Це різні форми: стендап – індивідуальний виступ, КВН – груповий. Відповідно більшість гумору в Україні – це «95 квартал»,  «Дизель-шоу», я в тому числі, ми – команда «Набла» зі Львова, віцечемпіони України з КВН, у Росії виступали російською, в Сочі були… Різні маємо на душі гріхи, з якими треба до церкви ходити і багато разів пояснювати ксьондзу. Мені здається, що тільки зараз, у воєнний час, стендап почав дуже сильно розвиватися. Це фактично форма, де люди просто беруть мікрофон і показують насущні проблеми. З точки зору скетчкому – це теж американська штука. Ми переглянули багато речей. Я в захваті від Little britain, з яких росіяни зробили «Нашу рашу», просто скопіювали їхню концепцію, у других це – «Ето большая росія», а в перших – «Це наша маленька Британія». 

Скопійоване буквально все, але питання в тому, що вони завжди додають щось своє, реп стає кальянним, Late night show – Ургантом. 

Це теж повністю американський формат, який вони взяли і просто реалізували з хорошим харизматичним актором. Чому в нас це все так довго було? Бо там, де «вирощували» коміки, це було з російського боку, це той же КВН. А потім уже з’явилася своя «Ліга сміху», стендап. Мені здається, що зараз дуже багато українських коміків виходитиме зі стендапу, і вони будуть популярні на всю країну. 

Але ж усі вони вийшли з КВНу?  

Так. Але стендапери – ні. Є такі, що ніколи в ньому не були.

А ви були?

Так, я 10 років відіграв у КВН, у команді «Набла» (Львів), віцечемпіонкою Вищої української ліги. Ми грали в прем’єр-лізі у Москві, пройшли весь цей шлях, регіональну лігу в Дніпрі, були чемпіонами Слобожанської ліги в Харкові. З Масляковим отак, як і з вами, спілкувався. Ми витрачали величезні гроші, мерія міста і губернатор нас підтримували. На той час, у 2007 – 2008 роках, ми були на «Інтері», мали два ефіри на тиждень. Тоді це було дуже круто. 

Тобто, в принципі, у якийсь момент ви могли б заробляти більше, мати кращу кар’єру, якби обрали російську мову у виступах?

Тоді – так. Тоді, будучи КВНщиком, ти міг приєднатися до «Кварталу» чи до «Дизеля» і заробляти гроші. Але ідея «Наших без раші» була в тому, щоб це було нішевим. Я ніколи не ставив перед собою завдання вийшли в масмаркет. Бо масмаркет – це коли ти пишеш гумор, який подобається людям, а не той, який подобається тобі. 

Тобто ти не смієшся навіть?

Та це bullshit. Але це люди будуть «хавати», їм це буде «заходити». Жінка прийшла додому п’яна і побачила чоловіка з коханкою. «Вав! Це ж зараз буде розрив. Давайте писати!» – ось так робиться масмаркет. Я був у схожому шоу «Вар’яти», який україномовний, але масмаркет. Тобто ти розумієш, що це буде подобатися великій аудиторії, що це великий віковий прошарок – від 20 до 45 років, що це будуть дивитися і купувати квитки. Тож давайте робити такий гумор! А ідея шоу «Наші без раші» полягала в тому, щоби зробити щось дуже маленьке, компактне. Ми починали робити це в нас, у «Копальні кави». Скільки там людей сяде? 100-110. Мені подобалося, коли квитки продавалися за 15 хвилин, я був дуже задоволений, це мене надихало, я таке любив. Нішеве, закрите кабаре, із доступом важко. Люди приїжджали з Полтави, Запоріжжя, щоби купити квиток і прийти на кабаре-вечір у Львові.

Кабаре – це третій піджанр, з якого теж багато що виросло. Це виступ в театрі, те ж Late night show, більш британське, яке так само розвинулося в Штатах. Але чи завжди успіх має бути масмаркетом, а значить мати нижчу якість? Є «Монті Пайтон» – трупа, у якій спочатку не було коміків. Вони робили дитяче шоу, як я пам’ятаю.

Я хотів би вийти з нашим колективом, який дуже малий. Коли ми знімаємо «Наші без раші», то до цієї роботи залучені 25 людей. Але у нас реально три актори, чотири автори, а весь колектив – п’ятеро людей. І коли ми робимо якийсь проєкт, як-от тепер готуємо в Жовтневому палаці у Києві концерт на 7 квітня, то колектив збільшується до 15-20 людей: бенд, адміністратори, менеджери, реквізитори, костюмери. До того ж у нас дуже багато різних образів, треба бороди змінювати, клеїти їх – це все театр. Я завжди хотів зробити гумористичний театр, а не щоб гумор був у форматі естради і шоу, щоб це була більш театральна історія. 

Ми починали зі згадки про Андрія Панчишина, одного з акторів театру «Не журись». Це теж була дуже крута львівська традиція. Це як у 1990-их радіо «Львівська хвиля» чи «Люкс ФМ» могли вночі крутити концерти, а потім прийшла «русская волна» і все поховала. 

Тому що масмаркет – це більша аудиторія і комерція. От, наприклад, ми подавалися зі своїм шоу «Наші без раші» на «Суспільне», на тендер, і щойно програли його. Там зайшли якісь американські чи європейські гроші. Не знаю, кому програли. Колективу, який зробить дешевше, краще? Потрапили на ICTV, нас прокрутили, і рейтинги не такі, як би хотілося: «Треба 12, а у вас 8, вибачайте». Тобто якщо ти вибрав нішу, то вийти на масмаркеті з тим контентом не вдасться, маєш його переробити. Думаю, ми мусимо дотримуватися нашої стратегії надалі. Зараз пишемо повнометражний фільм із Ахтемом Сеїтаблаєвим, хлопці тільки поїхали зі Львова. Це вже четвертий підхід до сценарію, і мені він подобається все більше. Це може бути одна з найкращих комедій незалежної України.

А яка зараз найкраща? 

З того, що я подивився, мабуть, «Мої думки тихі». Мені дуже сподобався серіал «Спіймати Кайдаша». Вважаю, що це дуже хороша картина. 

Але чи він гумористичний? Ну, частково...

Сатиричний точно. А «Мої думки тихі» – простий, зрозумілий. 

Я зараз скажу дивну річ, але мені, як це не дивно, сподобався «DZIDZIO Контрабас».

Але ж він – масмаркет.

Звичайно, але він наш. Я його ідентифікував як «окей, може бути».

Наша ідея зняти цей фільм зараз. Під час війни Держкіно не виділяє кошти. Я спілкуюся з львівськими меценатами, яких знаю особисто, підходжу і кажу: «Хлопці, один мільйон гривень із кожного».

Що то є для львівської ІТ-галузі? Окей.

Гроші треба вміти рахувати. Для будь-якої галузі чи людини мільйон гривень є мільйоном гривень. Гроші в ІТ легко не падають, повірте мені. Там величезна конкуренція, у якій треба перемогти, величезні челенджі… 

Думаю, наше завдання бути такою комедійною командою, яка може робити проєкти. От випустили ми «Наші без раші», він зайняв свою нішу, зробив свою роботу. Тепер, під час війни, ми знімаємо «Контрнаступ» – скетчі про військових для того, щоби просто генерувати донати. В москалів «розривається» все, в мене стільки москалів у коментарях не було ніколи в житті. Видно, що там працюють ботоферми, бо вони приходять і дають один наратив. Наприклад, перший був «такіє же клоуни, как і ваш прєзідєнт». Там теж наратив був такий самий – «клоуни, как і ваш прєзідент». І все, коменти щохвилини. Хоч вони цим і піднімають нам перегляди, бо ж «а, багато коментів», і воно поширюється. Другий наратив: «А почєму самі нє воюєтє?» І українською те саме пишуть. Видно, що люди перекладають із російської: «Ага, сідітє в тилу, понятно, козачки, воювати не хочете йти». І сипляться коменти, щоб якось збурити суспільство. І ти розумієш, що зараз це теж потрібно, це наша зброя, якою ми можемо говорити, яка допомагає збирати кошти. Ми чотирма скетчами згенерували мільйон гривень донатами, витративши один день на зйомки, і можемо купувати «бандеромобілі».

Кожен період має своє завдання, і ми мусимо бути командою, яка відповідає на виклики, що постають у державі. Для мене зняти фільм є головною метою в цьому році. В нас це кіно називається «Пропала грамота 2». Мені подобається, куди рухається наш Ахтем. Бо ми такі гумористи, написали сценарій. А він каже: «Пацани, смішно. Я в гумор не лізу. Просто все смішно. Драми додайте, конфлікту. Не може бути просто комедія, де кожної секунди смішно. Наші герої мають розвиватися, переживати, з ними має щось траплятися». Ми написали версію, а він нам у zoom call дає зворотний зв’язок.

Це якраз недолік КВНу, бо там це набір ґеґів, які, в принципі, не розвиваються (ґеґ – комедійний прийом, в основі якого є очевидна безглуздість – Ред.).

Так. Ахтем ніколи не знімав комедій. Він каже: «Я мрію її зняти і думаю, що можу це зробити з вами, бо мені подобається те, що ви робите. Давайте робити!» От ми сіли і повністю переписали драматичний кусок: у нашому фільмі з’явилося велике зло, яке має бути переможене... 

А на коли приблизно це все готується?

Якщо все вдасться так, як ми запланували, то сценарій маємо завершити до кінця лютого. Йому вже рік. Першу версію я написав ще до війни, а здав 3 лютого. Потім ми переробили його на воєнний. Зараз існує четверта версія, і думаю, що не остання. Але ідея така: я хочу зафіксувати все, що Ахтем і ми хочемо зняти. Далі, з березня по травень, буде підготовка, у червні – зйомка, у жовтні – вихід. 

Дуже круто. Хочу побажати вам успіху як людина, яка була до певної міри причетна до телевиробництва. Люди знають, що комедійні шоу – це найскладніше. Ти не можеш просто дати гроші і мати стовідсотковий старт. Кілька років тому була кумедна історія: хтось надивився «Шоу Елен Дедженерес» і вирішив купити цей формат. Це відразу викликало в мене сміх: що ви хочете купити? Дозвіл мати в студії такі самі крісла? Але вони   думали, що можуть посадити Олю Фреймут, і вона буде працювати як Елен Дедженерес (Сміється). Кумедні люди, вони реально запустили це, потім обламалися, подивилися, що це не йде, і аж тоді закрили шоу. Але заплатили за ліцензію, формат... Продюсери деколи думають, що можна щось купити за гроші. Але не креативність, ідеї, які є в людей, і ту свободу, без якої вони не народжуються. 

Якщо говорити про стендап, то в мене є певна претензія. У нас є такий момент: люди були в чомусь російському по вуха, сиділи, їм було тепло і мило. Аж тут війна, бомблять, ракети летять. Всі розуміють, що так не годиться, що все російське треба відкидати. Візьмімо американське! Воно приходить на порожнє місце, це те, що легше приживається. Наприклад, пам’ятаю, як у Києві діти зі сходу з великим ентузіазмом переймали традиції Гелловіну. Їм це набагато простіше, аніж колядки, бо є якийсь масмаркет, фільми. А тут є батьки, які ніяк не зрозуміють, чому важливо вивчити коляду, самі її не знають. Так і зі стендапом: він заходить, увесь американізований, в ньому треба багато матюкатися. В Києві ще до війни був популярний підпільний стендап. Але мені більше імпонує, що в поляків є Куба Воєвудський (комік, радіоведучий, відомий, зокрема, тим, що 12 червня 2012 року в ранковому ефірі Eska Rock дозволив собі непристойні жарти й образливі висловлювання на адресу українок – Ред.). Це щось таке польське, кабарет, щось таке, що тримає певну традицію. Вони не будуть сліпо копіювати Фелона, Кіммела, їм цього не треба. 

Це вже історично, вони мають від чого відштовхнутися.

А хіба нам нема від чого? Бодай на рівні Львова. 

На рівні Львова нам є від чого відштовхуватися. Фактично гумор-кабаре «Вечір колєг» – це і є польський кабарет. Я передивлявся всі ті польські версії кабарету, які були у Львові в 1930-их роках. Там стендап побудований на мотузці. Завжди було фортепіано, поєднане з форматом монологів, інколи навіть ігрових. Гумор-кабаре «Вечір колєг» було продовженням цього. Але це польська історія. Тобто ми не беремо українську історію, а продовжуємо польську. В поляків зараз є кабарет, який чимось подібний до «95 кварталу», збирає дуже багато людей, уже давно не нішевий. Якщо розібратися, то, можливо, Глазовий, гумореска і є тим українським, якого ні в кого не було. 

А воно може бути ще цікавим, популярним?

Не знаю. Впевнений, що якби Глазовий щось творив зараз, він би це робив у тіктоці. Він би не писав гуморески. Це наше, те, що відрізняється від російського КВНу, американського стендапу чи польського кабарету. Але чи зараз можна знайти когось, хто зможе це відродити, зробити масовим? Мабуть, ні. Треба, як казав Шевченко, свого не цуратися і чужого научатися. Можливий формат, де є гумореска, стендап, ігрова форма, де можна дати ті меседжі, які треба. Гумор – це дуже сильно, це найлегший вірусний контент. От ти хочеш рекламувати якийсь продукт. І якщо ти зробиш це гумористично правильно, то це стане вірусним. Це найдешевший формат, щоби про нього дізналося щонайбільше людей. Гумор може бути дуже сильною зброєю, давати ті меседжі, наратив, які потрібні для певної аудиторії. У «Наші без раші» я завжди читаю всі коментарі, навіть ті, що російською, лайкаю і дякую. Ці люди знову приходять і пишуть: «Вибачте, що російською», а потім – гоп, і вже пишуть українською. Тобто «Наші без раші» виконують певне своє завдання. Мені здається, що нам треба не забувати про своє, про гуморески, брати все найкраще, що є на ринку, навіть ігрові КВНи. Бо, на мою думку, це адекватний формат, який може працювати. Все можна об’єднати у щось своє, і потім воно може вирости. «Наші без раші» – це скетчком, таких форматів мільйон. Коли ми починали, то брали один із американських, навіть розкадровували так, як вони, щоби максимально правильно виставити «вісімки», як довго тримати план зблизька, коли перейти на загальний. Все розписували і знімали перші скетчі. А далі вони або «вистрілюють», або ні. 

Читайте також: Деколонізація та реконструкція росії: від теорії до дій

Якщо вже зайшла мова про «язик». Нещодавно стендапер із Сум Фелікс Редька виступав у Львові. І виступ цей перетворився на скандал через жарт про мову. Скільки на східняків ще має впасти бомб, щоби вони нарешті перейшли на українську? Він не сподобався аудиторії, йому відповідали, відбулася дискусія. Цю історію оцінюють по-різному: хтось підтримав Редьку і звинуватив глядачів, що вони нетолерантні, взагалі ідіоти, рагулі. Хтось, навпаки, казав, що цей Редька донедавна був російськомовним і залишився «ватнуватим», що таки він винуватий і так далі. А що ви побачили в цій історії? 

Моя дружина з Житомира. Вона живе тут і каже: «Я ненавиджу львів’ян, вони не розуміють контексту. Наші люди думають, що якщо ти народився тут, то всі мають так любити Україну, як ти». 

Скажімо так, тут легше. 

Тут набагато легше. В мене на роботі є такий Роман Резніков, він із Донецька. В 2014 році тікав від війни, переїхав до Києва, потім до Львова. Він і досі спілкується російською, хоча інколи старається перейти на українську. Він патріот України, я особисто це бачу. Просто контекст, у якому він зростав, інший, аніж той, у якому зростав я. Він донатить, робить проєкти, їздить по різних конференціях, показує проблему війни. Робить це з 2014 року, коли війна застала його в Донецьку. Важливо розуміти, що любити Україну зі Львова дуже просто, мовляв, я ще із садочка знаю всі українські пісні, хто наші лідери, УПА, Бандера. До них це приходило дуже довго, тому, думаю, ми все-таки маємо зважати на контекст. Казати, що хтось ще вчора був російськомовним, це... Той же Антон Тимошенко. Я дуже поважаю цього стендапера, вважаю його одним із найкращих в Україні. 

Я пам’ятаю, як йому важко давалася українська.

Він тепер гарно говорить українською, його стендапи тепер усі українською. Чому не перейшов швидше? Питання до нього. Давайте сприймати реальність: тим людям треба було, щоби війна почалася, щоб зрозуміти, що треба говорити українською. Ти їм даєш «Наші без раші» і кажеш: «Рєбята, зупиніться!» Чесно, коли війна почалася, я подумав: «Усе, тепер ми точно станемо Україною». Тоді я був дуже спокійний, поїхав на роботу, почав евакуйовувати людей зі сходу і думати, що зараз появиться Україна. І, знаєш, це факт. Ми можемо зараз казати щось про цього Редьку, ми разом вийшли в одному ютуб-проєкті, «Телебачення Торонто» зробило і про Редьку, і про нас. У коментах всі його... А я його ніколи не бачив до цього моменту, ніколи про нього не чув. 

Усі підтримують його? 

Ні, навпаки, хейтять. Не можу сказати, що підтримую його чи не підтримую. Скажу більше, контекст, у якому зростають люди, важливий. Любити Україну зі Львова набагато простіше, аніж любити її з Донецька. 

Читайте також: «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук

Хоча це справді так, але казати, що у львів’ян все завжди було добре – дуже велике перебільшення. Коли Україна жила досить спокійним життям майже до 2014 року, тут ніколи не було дуже спокійно, бо люди завжди за щось борсалися і так далі. Цей момент теж треба розуміти. Добре сказав один чоловік із Сум: «Ви знаєте, треба розуміти, що таке бути україномовним у Сумах. Що таке виборювати право на українську мову своєї дитини в садочку, школі і так далі». Інша річ, що львів’янам справді легше, але це завжди питання складного вибору там. Для мене ця історія хороша тим, що ти бачиш: ось це – живий стендап, справжня жива реакція. Я поважаю цього Редьку просто за те, що він не побоявся дискутувати і казав те, що вважає за потрібне. Такі речі дозволяють нам краще розуміти, чим ми відрізняємося і де хочемо бути однакові. Це краще, аніж робити вигляд, що Україна вся однакова. В цьому теж сила стендапу, сила гумору – називати речі своїми іменами і не боятися.

Так воно і є. Коли я вперше це побачив, подумав: «Окей, він має сталеві...» Пішов на прорив із людьми, які купили квитки, він їм пояснює: «Колеги, це не просто… Дозвольте мені». І читає реп російською, який він слухав. Так само можу сказати і я, що виріс на Патона. В 1990-их мені теж не було просто. Коли я прийшов вчитися в університет Франка, не міг вимовити слова «привіт», для мене воно було дивне. 

Прівєт?

Прівєт. На Патона слова «привіт» не існувало. Люди зі мною вітаються: «Привіт! Вітаю!» А я такий: «Привіт». Ось такі речі, хоча це одне місто, інший район, в якому ти проживаєш, де слова «привіт» не існувало. Тебе кидають в інше середовище, де це нормально, і ти як губка вбираєш це все і змінюєшся. От мені здається, що просто цей environment туди не потрапляв. Або людину вирвати з того environment, або прийти і дати той environment цьому середовищу. Це наше завдання. Дуже шкодую, бо була можливість зробити концерт «Наші без раші» в Маріуполі, вже майже була визначена дата, але не склалися певні речі. Тих людей, для яких це був би ковток повітря, може, було б небагато, але вони це здобули б, зміцніли і далі відстоювали свою позицію. 

Я дуже хотів би вірити, що більшість цих людей зараз живі, не в Маріуполі, можливо, у Києві, Львові, хтось навіть за кордоном. Але вони всі ще зможуть колись зібратися на цей концерт. 

Надіюся. Тепер «Наші з раші» знімають коштом людей. Є такі донати: «Ми прочитаємо ваше ім’я зі сцени в Луганську, в Народному театрі, в Севастополі». Люди донатили дуже багато, у мене є ці списки, і колись, надіюся, ми в цих театрах зробимо концерти, і я зачитаю імена людей, які донатили на шоу «Наші без раші». 

Непоганий буде концерт, три години будете читати цей список (Сміється).

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна