Згуртувались і не припиняли навчання. Історії учителів, які втекли до Львова через війну

1293 0
Ми публікуємо цей матеріал у День гідності та свободи, як приклад нескорених людей, які зробили свій свідомий вибір.

Тvoemisto.tv поговорило з учителями, які через війну переїхали до Львова і тепер працюють у тутешніх школах. Двоє з них викладають у місті Лева офлайн, а з учнями рідних шкіл займаються онлайн. У кожного з них своя унікальна історія.

Офлайн вчу дітей у Львові, онлайн на Херсонщині

Вчителька української мови і літератури Людмила Клочкова переїхала до Львова разом із чоловіком, учителем географії. Людмила та Михайло багато років пропрацювали в ліцеї села Томина Балка на Херсонщині. 1 вересня отримали роботу у львівській школі №65. Працюють тут за сумісництвом, основна робота залишається в Херсонській області. Зі «своїми» займаються дистанційно в пообідній час.

Російські війська зайшли в Томину Балку 5 березня. Директорка школи, в якій працювало подружжя, виявилася колаборанткою. В приміщенні ліцею росіяни відкрили свою школу. Директорку підтримало лише троє людей, решта, навіть ті, що залишилися, відмовилися співпрацювати. Зі школи директорка винесла всі українські підручники і завезла російські. Туди приїздили жінки, які називали себе «Союз матерей россии», та переконували, що Херсон тепер росія.

Натомість інші вчителі згуртувалися і не припиняли навчальний процес онлайн.

«Ми самі відродили ліцей. Зібрали близько 75 відсотків своїх дітей. До нас долучилися учні з інших сіл, шкіл, районів, а також ті, що виїхали за кордон. Майже місяць всіх організовували, шукали вчителів, яких бракувало, і таки відновили навчання. Зараз у нас вчаться діти з другого до 11 класу, в перший не набрали», – каже вчителька. Натомість російська школа проіснувала недовго – лише три дні. Події почали розгортатися так, що про навчання вже й не мовилося. Директорка із села втекла. 

«Ми не знаємо, де вся наша українська література. Не знаємо, що з будівлею школи. Місцеві кажуть, що ключі від неї забрав учитель фізики, запевнив, що вона українська і що ключі нікому не віддасть».

У Львові подружжя швидко знайшло роботу. Надіслало резюме в управління освіти Львова і того ж дня отримало скерування. 

«Нас прийняли як рідних. Школа велика, вчителів близько 140, тоді як у нашій школі було лише 23. Вдалося швидко погодити години, кількість уроків. Нам запропонували навіть більше, ніж ми очікували», – веде далі Людмила Клочкова, в якої 34 роки педагогічного стажу.

Учителька каже, що вже звикла працювати у двох школах, проте дуже хвилюється за дітей із Херсонщини, особливо коли хтось із них не заходить на онлайн-урок: «Бачу, що війна змінила цих дітей зробила їх дорослими».

Жінка розповідає, що в їхній школі навчальні предмети викладали тільки українською. А більшість жителів спілкувалися не так російською, як суржиком. Її сім’я україномовна, тож про любов до рідної мови вчителька прищеплювала своїм учням на майже кожному уроці.

«Я завжди кажу їм, що українську треба не лише вчити, а й любити, бо це наше, рідне!» – наголошує вона.

Село, де жило і працювало подружжя, від окупантів уже звільнили. Тепер там тривають фільтраційні заходи.

«Знаємо, що в наше село зайшли українські воїни, та оскільки наша територія входить у 15-кілометрову зону, всіх попередили про можливі обстріли. Їхати туди не на часі. Хоч у Львові дуже добре, наш дім на Херсонщині, тому коли там стане спокійніше, плануємо повернутися», – додає співрозмовниця.

Чому ми сюди приїхали

Дистанційно в школі міста Токмак, що в Запорізькій області, та в звичному режимі – офлайн – у львівському ліцеї «Оріяна» працює 40-річна вчителька англійської мови Ганна Скидан.

До Львова разом із чоловіком та двома синами вона прибула 30 березня. Її мама родом із Львівщини, тож до міста Лева її родина приїжджала часто – інколи по два-три рази на рік. А два роки тому вчителька побувала тут зі своїми дев’ятикласниками. Ця поїздка була замість випускного. 

Місто, де жила Ганна Скидан, за 20 кілометрів від лінії фронту, досі під окупацією. Ключі від школи у завгоспа забрали рашисти, але будівля стоїть пусткою. Частина педагогічного колективу, як і учнів, рятуючись втечею, опинилася в різних містах і країнах світу. Незважаючи на це, з 1 вересня школярі розпочали навчання. Вчителі зорганізувалися і проводять уроки онлайн. Долучаються й діти з інших шкіл, з-за кордону, частина тих, що залишилися в місті. Роблять це, звісно, потайки від росіян, бо за це можуть покарати. Оскільки територія окупована, зарплату вчителям не дають, проте вони все одно працюють.

Коли почалася війна, родина Скиданів вирішила, що поїде саме до Львова. Зупинилися в тітки на Сихові. Дітей одразу ж оформили в найближчий навчальний заклад  – ліцей «Оріяна». Старший син вчиться в 11 класі і не планує виїжджати зі Львова, а молодший, семикласник, все ж таки має надію повернутися додому. Чоловік пішов служити в українське військо, жінка спочатку волонтерила при львівському центрі «Турбота в дії», а згодом стала шукати роботу за фахом.

На початку жовтня на фейсбук-сторінці ліцею побачила оголошення про те, що шукають учителя англійської мови на пів ставки, і вже 10 жовтня розпочала свій перший робочий день.

Поєднувати викладання у двох школах їй наразі вдається. У львівському ліцеї англійську викладає в других, четвертих і п’ятих класах, а в токмацькій школі – в першому, п’ятому, дев’ятому та 11-ому.

Учителька розповідає, що львівські учні досить часто питають, звідки вона, чому переїхала, чи бачила справжню війну, як летять ракети, стріляють, вбивають. Ставлять і болючіші запитання:

«Нещодавно на одному з уроків учень запитав мене, чого ми сюди приїхали, чому приїжджають люди, які кажуть, що їм «всє должни». Довелося пояснювати на прикладі моєї сім'ї: ми вимушено переїхали, мої діти вчаться у львівській школі, чоловік захищає Україну від загарбників, а я нічого ні від кого не вимагаю, а, навпаки, знайшла роботу за фахом і працюю. Після цього питань уже не виникало».

У жінки, до речі, чудова українська. Каже, це логічно, бо то її рідна мова. Якщо до 2014 року в Токмаку розмовляли лише російською, навіть були певні години її викладання, то після цього українську можна було почули набагато частіше.

«Уроки в школах учителі проводили тільки українською, але на перервах було чути здебільшого суржик», – стверджує вона.

Добре, коли є гордість, що ти українець

Утекли від війни до Львова і 59-річний учитель математики Валентин Нечепельський та його дружина – вчителька біології. До того подружжя жило і працювало в смт Нова Маячка Херсонської області. Математику в місцевій школі Валентин викладав із 2004 року, у львівській – з нового навчального року. Тепер він працює в середній школі №7, а дружина – в ліцеї «Європейський».

Учитель розповідає, що ще перед війною домовився з дружиною, що якщо прийдуть росіяни, вони одразу ж поїдуть геть. І коли 24 лютого почалися вибухи і пішли танки, подружжя за 10 хвилин зібрало речі, сіло в машину з тещею, братом і племінником та вирішило перетнути лінію фронту.

«Ми їхали за російською колоною. Згодом вони повернули на Нову Каховку, а ми – на Антонівський міст. Назустріч рухалося дуже багато автомобілів, тільки ми їхали в протилежний бік. Тоді й зрозуміли, що зайшли російські війська», – згадує він.

Виїхавши на Антонівський міст, побачили, як швидко по канатах спускаються російські десантники, як біля поста ДАІ рашисти палили документи, а неподалік якийсь водій стояв навколішки і просив пропустити машину.

Попереду їхнього автомобіля їхало ще два. Аж раптом їх зупинили, але десантники несподівано почали відходити.

«Рашисти на щось відволіклися. Перші дві машини запустили двигуни і рвонули, ми за ними. Хоч і їхали дуже швидко, в дзеркало заднього виду я бачив, як автоматники цілилися в нас. Газував щосили, ще й вертоліт нас переслідував. Але довго вони нас не наздоганяли… Ми дивом урятувалися», – веде далі Валентин Нечепельський.

І коли за кілька годин він зателефонував знайомому, аби попередити, що на мосту небезпечно, той сказав, що там уже точаться важкі бої. Виявилося, що в той час, коли вони бачили рашистів, ті збирали людей і формували з них живий щит.

Приїхавши вночі до Львова, родина одразу ж звернулася в пункт для переселенців. Спочатку їх поселили у школі, відтак вони винайняли квартиру.

У Львові вчитель математики телефонував у різні школи, питав, чи нема вакансії. Роботу йому запропонували в школі №7.

Чоловік признається, що в школі Нової Маячки серед учителів були колаборанти, які допомогли відкрити російську школу. Директорку не запросили, бо вона за Україну. Однак школа ця працювала «аж» 10 днів. А коли Херсонщину почали звільняти ЗСУ, окупанти евакуювали вчителів у Крим, багатьох вивезли в росію.

«У Львові нас дуже добре прийняли, зрозуміли. Ніхто не сказав жодного поганого слова. Ми на своїй землі, ми один народ. Я і моя дружина відчуваємо, що чим довше перебуваємо тут, тим більше вростаємо коренями в цю землю. Але все впирається в житло… Як житимемо далі, де, ще не знаємо», – пояснює він.

Тож навіть коли ситуація в Новій Маячці покращиться, коли всіх рашистів виженуть, чи повернуться туди Нечепельські, невідомо.

«Мені подобається патріотизм львівських школярів, який проявляється у думках, словах, поведінці, ставленні до інших. Діти у Львові змалечку ставляться до рідної мови з великою повагою і любов’ю, плекають її. І навіть коли на уроці в мене проскакують російські слова, вони відразу ж виправляють. Добре, коли є гордість, що ти українець і розмовляєш рідною мовою!» – наголошує він.

Ольга Шведа

Фото з архіву Людмили Клочкової, Ганни Скидан та Валентина Нечепельського 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!