«Я втратила ногу, але є й хороша новина»
У цивільному житті ви працювали в ІТ-сфері, але вирішили все змінити і почати керувати безпілотниками. Як довго йшли до такого рішення?
Більш ніж рік тому всі свої робочі чатики в ІТ-компанії я замінила на невідомість. Займалася здебільшого лінкбілдингом, зовнішньою SEO, просуванням сайтів у пошуковій системі.
Піти служити й бути корисною війську – не раптове рішення, я цього хотіла з 2014 року. Спочатку волонтерила, потім у Польщі вчилася на магістратурі, але довго бути там не змогла і повернулася. Від початку повномасштабної війни думки про армію знову з’явилися, а оскільки я нічого не знала й не вміла, навіть тримати в руках зброю, довелося вчитися.
На курси почала ходити приблизно з вересня 2022 року, пройшла вишкіл від громадської організації Alpha Self Defense, де проводять навчання за стандартами НАТО: тактико-спеціальна підготовка, CQB (ближній бій), розмінування, тактична медицина та штурмовий альпінізм. Паралельно шукала, куди піти служити, кидала резюме безпосередньо в підрозділи, на платформу з працевлаштування та рекрутингову агенцію Lobby X. Відповіді від підрозділів не було, і я знаю чому: до жінок упереджене ставлення, нас ніхто не хотів брати, навіть якщо ти готова. Мене таке не влаштовувало.
Керувати безпілотниками вчилася безпосередньо в батальйоні – першій ударній роті «Щедрик» 411-го окремого батальйону БпАК «Яструби».
Читайте також: «Не надівайте на мене ваші рожеві окуляри!» Як допомогти ветеранам адаптуватися
Про те, що планую мобілізуватися, знала одна подруга і ще кілька військових, з якими спілкувалася. Всі інші дізналися в останній момент. Не хотіла нікому казати, бо почали б відмовляти.
Батькові про свій вибір розказала тоді, коли вже мала військовий квиток, фактично за день до поїздки. Спитала, чи може він забрати мою кішку до себе, а він лише перепитав, чи залишаю її назавжди, чи планую потім забрати. В нас свої жарти… Звісно, коли батько все зрозумів, то намагався вмовляти мене не їхати, проте я стільки разів це чула, що вже не сприймала серйозно. Фактично не було жодної людини, яка б мене у всьому підтримала. І я розумію, бо переживали.
Коли ви мобілізувалися і які завдання виконували? Чи було важко?
На початку лютого 2023 року мене взяли у підрозділ, а мобілізувалася я в квітні того самого року. «Літала» вночі на Мavic 3Т, здійснювала розвідувальну роботу, супровід, пошук і виявлення цілей. Потім працювала в ударній роті, виконувала завдання на «ефпевешках», «камікадзе».
У складі 411-го батальйону БпАК «Яструби» займалася повітряною розвідкою для виявлення ворожих цілей та їх ураження. Працювали в межах Лимана, Соледара, на Куп’янському напрямку. Згодом нас перекинули на Авдіївський напрямок, який поступово став Покровським.
Наша основна мета – знищити ворога, який прийшов на нашу землю, і робити все, щоби він не міг просуватися далі.
Що найбільше вражало під час бойової роботи?
У війську все набагато простіше, ніж у цивільному житті. В колі побратимів ти просто виконуєш свою роботу, є взаєморозуміння, простіше спілкування, не потрібно надягати якусь соціальну маску. Там я на своєму місці, бо на позиціях займалася тим, що полюбила і добре вмію. Звісно, бували моменти, коли втомлювалася, довго працюючи без вихідних у режимі нон-стоп, але навіть у такій ситуації розуміла, навіщо це все. Не було жодного дня, щоб я пожалкувала про те, що пішла воювати.
Розкажіть, як і коли ви були поранена?
6 вересня цього року при заїзді на позицію на Вугледарському напрямку машина, якою я кермувала, наїхала на протитанкову міну. У побратима був перелом ноги зі зміщенням, чого він спочатку не помітив, бо на адреналіні почав допомагати мені і вийшов на зв’язок з іншими для евакуації. Я ж була в машині повністю заблокована, бо якраз наїхала тим колесом, що біля мене. Усе зім’ялося під ногами, заблокувало кермо, а двері не відчинялися взагалі. Увесь час я була при тямі, при тому постійно нагадувала побратиму, що в нас повний багажник бойових комплектів, а поруч горіла трава від вибуху. До того ж до нас ще могло щось інше прилетіти.
Вибратися з авто та евакуюватися мені допомогли побратими, які перебували на сусідній точці. Одразу після поранення я почала накладати турнікет, але не тим боком. Допоміг побратим.
Як тільки мене довезли до «стабу» й переклали на ноші, я побачила, що медик щось коле в ногу. Далі нічого не пам’ятаю. Прокинулась уже в Запоріжжі, хоча побратими кажуть, що я ще трохи була при тямі, навіть жартувала, мовляв, шкода штанів. Річ у тім, що мені, як, мабуть, і іншим жінкам у війську, важко підібрати форму, інколи доводиться шити її на замовлення. Ось тому певно й було шкода. Свою форму я тільки розносила, все стало таким зручним (Сміється).
Із Запоріжжя мене доправили до Дніпра, а звідти евакуаційним потягом до Львова. Спочатку я проходила лікування у Львівському військовому госпіталі, згодом мене перевели в Superhumans.
У підсумку я втратила ліву ногу, права була сильно травмована. Загалом пережила 13 операцій. Хороша новина в тому, що у мене тепер є другий день народження – 6 вересня 2024 року. Та й шкарпеток потрібно вдвічі менше (Сміється).
Як гадаєте, що в той жахливий день вам урятувало життя?
Якби не побратим, то все могло б закінчитися набагато гірше. Можливо, мене б уже не було серед живих. Він зробив усе належне, сам маючи зламану ногу.
До речі, я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна в такому вигляді, як є. Відчуття війни в мене присутнє з 2014-го, але в таких масштабах…
Ви довго не хотіли говорити про те, що пережили. Чому?
Справді, після поранення я не хотіла ні з ким ні говорити, ні зустрічатися. Просто не мала на це ресурсу. Поміж постійними перев’язками, крапельницями, через нестабільний сон до мене приходили й телефонували, щоби дізнатись, як я почуваюся, пожаліти. Сил не було ні на що, а від мене ще й вимагали соціальної активності. Я не хотіла витрачати останній ресурс на те, щоб комусь відписувати одне й те саме тисячний раз. Хотіла, щоб мене не чіпали взагалі.
Читайте також: «Ми на війні захищали вас, тепер варто подбати про нас», – ветеран Євген Шваб
Не робіть так ніколи – не чіпайте людину відразу після поранення! Це зайве і це дратує. Краще поцікавтесь, як у неї справи, пізніше, бо виходить так, що спочатку тобою цікавляться всі, а через місяць-два ніхто.
Після поранення ви написали «кличте мене Ада (не Анастасія)». Хочете таким чином кардинально змінити життя?
Мій позивний «Ада», я його обрала сама. Це і пташка (вид горобцеподібних птахів. – Ред.), і прив’язка до аеророзвідки, і мова програмування, і астероїд. Усе це мені близьке, бо, наприклад, із самого дитинства я мрію полетіти в космос, маю кілька татуювань на цю тематику. Плюс прізвисько коротке, милозвучне: пілотеса Ада, солдатка Ада. І тут я раптово потрапляю в лікарню, і мене всі починають називати Настею. Виходить так, що Ада кудись зникла. А я так не хочу! Ось цей різкий перехід від військового життя до цивільного на мене дуже негативно вплинув і раптово знецінив. Ще достеменно не знаю, але цілком можливо, що колись зміню ім’я в паспорті на Ада.
Ви пішли доброволицею, успішно працювали на передовій, пережили серйозне поранення й не занепали духом. Що допомагає вам рухатися далі, не зневірятися?
У війську я була на своєму місці. Те, що «затрьохсотилася», також нормально. Коли йшла, чудово розуміла, що можу стати «трьохсотою» чи «двохсотою». Від цього не застрахований ніхто. Але для себе вирішила, якщо мені пощастить вбити бодай одного окупанта, тоді це того варте.
Нищити ворога, який прийшов на нашу землю, маємо самі для себе і для майбутнього покоління нашої країни. Якщо здамося чи недостатньо працюватимемо, можемо просто зникнути.
Бути згуртованими і працювати на військо треба всім. Також треба бути свідомими, вмикати критичне мислення, не вестися на наративи, навʼязані ворожою ІПСО, й допомагати. Бо хто ж за нас це робитиме?
А як щодо психологічної підготовки до фронту. Вона потрібна?
Звісно. Я готувалася сама. Дуже важливим є самоналаштування. Я до найменших моментів, подробиць прокручувала ситуації, з якими можу стикнутися на передовій. Багато спілкувалася з військовими, питала порад, думок, і це круто допомагало.
Зараз ви у Львові. Як стали пацієнткою Superhumans Center?
Я потрапила сюди завдяки дружині мого побратима. Вона зробила допис у соцмережі, що мріє, щоб у мене були якісні протези. Після цього мені запропонували приїхати сюди. Наразі на мене чекає операція на правій нозі, яка вціліла, а далі побачимо. Кістки в нозі склали, але всередині є пластини, які все тримають. Крім того, мені кілька разів робили пересадку шкіри, зокрема нарощували її на п’яті.
Коли кукса на лівій нозі загоїться, можна буде говорити про протезування. Поки що це неможливо, бо через праву ногу не можу навіть опускатися вертикально, не те що ставати на неї. Лиш інколи займаюся лежачи, щоб тримати м’язи в тонусі.
На протезах я не дуже розуміюся, маю лиш одне бажання – щоби протез був максимально універсальним, щоб не довелося змінювати стопи під різну діяльність, а активно пересуватися.
Ми часто чуємо від військових, що людей на передовій не вистачає. Як гадаєте, чому люди бояться йти служити?
Люди бояться радше невідомості. Підозрюю, що наша система мобілізації побудована неправильно. Можливо, потрібна інша тактика, більше медійної підтримки.
А щоб не було невідомості, люди повинні самі йти у військо, вступати до лав ЗСУ, обираючи підрозділ, враховуючи свої побажання, навички та рівень підготовки. Багато хто досі не розуміє, що в армії служать не лише піхотинці, штурмовики, що є багато інших необхідних вакантних тилових посад.
Що краще й ефективніше – концепт лагідної мобілізації чи рейди і примусові заходи?
Як показує практика, якраз рейди в нас не працюють, ще й збурюють народ. Але й лагідної мобілізації також не можемо собі дозволити.
Те, що людей на фронті не вистачає, факт. Натомість ворог переважає і в кількості, і в якості. Ніхто не народжений для війни, але за потреби маємо всі встати й піти. Кожен має працювати на спільну мету і перемогу. Інакше як тоді у випадку програшу аргументувати, чому не став на захист своєї країни, чому не зробив усе можливе задля перемоги?
Чи достатньою опікується держава ветеранами, можливо, чогось не вистачає?
Оскільки я багато часу проводжу на лікуванні й реабілітації, мене це не дуже зачепило, але пізніше я з цим також стикнуся. Зі своїм батальйоном у мене проблем нема: надсилаю документи про своє перебування в лікарні, там усе погоджують і передають туди, куди треба. Але від інших чую багато різного. Дехто переживає, що видали не ту довідку, дехто, що не встигне подати.
Можливо, коли вийду із Superhumans і доведеться проходити МСЕК, стикнуся з якимись проблемами.
Якби ви мали змогу, чи повернулися б у військо?
Так, повернулася б залюбки на бойову посаду. Як буде далі, невідомо, але планую. Наразі точно не хочу займатися якоюсь цивільною справою, повертатись у ІТ також не можу. Не уявляю, як хлопців обстрілюватимуть, калічитимуть на війні, як вони гинутимуть, а в мене падатимуть чи ростимуть сайти...
Хочу воювати, боротися до кінця. Якщо не на бойовій посаді, то просто займатися роботою для підтримки війська.
Часто можна чути про мирні переговори, заморожування конфлікту. Що про це думаєте?
А що нам із цього? За час умовного перемир’я ворог наростить ще більші потужності, щоб потім напасти з новою силою. росія від нас ніколи не відчепиться. Уже так складалося історично, що ворог брав перепочинок, а потім нападав із новими силами. Більшість чинних військових варіант перемир’я взагалі не влаштовує, враховуючи кількість втрат.
Щораз більше військових кажуть про те, що в Україні має розпочатися мобілізація жінок, інакше ми не витягнемо цю війну. Як ви до цього ставитеся?
Я тільки за те. Тут річ не в ситуації, її загостренні чи в іншому. Вважаю, що жінок вже час сприймати нарівні з чоловіками, не зважати на стать. Тим більше якщо це бажання самої жінки, особистісні можливості. Може, її навички, знання якраз будуть корисними.
Зараз маємо ситуацію, коли командири не підпускають жінок до бойових завдань, дають лише папірці перебирати. Водночас є багато чоловіків, які фізично не хочуть служити чи не можуть, але мусять, бо їх не переводять на тилові посади.
Читайте також: Десять «не» в спілкуванні з військовими. Інтерв'ю з фізіотерапевткою «Гестапо»
Якою ви уявляєте перемогу України? Що для вас буде ознакою перемоги?
Вихід на кордони 1991 року і розпад росії. Не знаю, скільки ще чекати і що для цього має статися, але це повинно відбутися. Зараз це виглядає чимось нереальним, але маємо вірити в дива.
Люди втомилися від війни. Всім нам нав’язували думку, що це ненадовго, а вийшло на роки. Що триваліша війна, то більше українці піддаються російській пропаганді. Зрештою, чимало українців досі не перейшли на українську мову.
Яким ви бачите майбутнє України після перемоги?
До неї ще треба дожити (Сміється). Хочу, щоб Україна стала максимально незалежною, щоб розвивалася, повністю подолала корупцію. Я хочу жити у високорозвиненій країні!
Ольга Шведа
Фото надала Анастасія «Ада» Саксман
Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
_____________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
Війна і наступ Росії
- «Як можна звикнути до війни?!» – співвласник «Кави Мілітарі» у Львові
- росію лякає не Трамп, а дещо інше. До чого готуватись українцям у 2025 році
- «Війна – це завжди нагода». Якою є Україна майбутнього та чого чекати в наступні роки
- «Мама заховала повістку, а тато сказав». Розвідник, який воює та записує війну на вініли
- Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком
- Як росіяни захопили Вугледар і що буде далі
- «Важкий день для Львова». Репортаж з вулиці, де загинуло семеро людей
- «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»
- Повістки, відстрочка, штрафи й ТЦК. Усе про зміни в мобілізації в Україні
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти», – ветеран, що пережив полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни
- Чи можна буде засудити Росію в Гаазі. Політолог-міжнародник про російсько-українську війну