«Настя загинула в тому пікапі, підірвавшись на міні, лишилася тільки Ада», – написала про себе після складного поранення та ампутації ноги пілотеса безпілотників першої ударної роти «Щедрик» 411-го окремого батальйону БпАК «Яструби». Прагнучи потрапити на фронт, вона пройшла навчання на спеціальних курсах і вдало нищила об’єкти противника. Про підготовку, війну, поранення і те, чому кожен із нас має вміти копати, стріляти, надавати першу домедичну допомогу, а також про лікування й реабілітацію у Львові розповіла «Твоєму місту» 32-річна Анастасія «Ада» Саксман.

У цивільному житті ви працювали в ІТ-сфері, але вирішили все змінити і почати керувати безпілотниками. Як довго йшли до такого рішення?

Більш ніж рік тому всі свої робочі чатики в ІТ-компанії я замінила на невідомість. Займалася здебільшого лінкбілдингом, зовнішньою SEO, просуванням сайтів у пошуковій системі.

Піти служити й бути корисною війську – не раптове рішення, я цього хотіла з 2014 року. Спочатку волонтерила, потім у Польщі вчилася на магістратурі, але довго бути там не змогла і повернулася. Від початку повномасштабної війни думки про армію знову з’явилися, а оскільки я нічого не знала й не вміла, навіть тримати в руках зброю, довелося вчитися.

На курси почала ходити приблизно з вересня 2022 року, пройшла вишкіл від громадської організації Alpha Self Defense, де проводять навчання за стандартами НАТО: тактико-спеціальна підготовка, CQB (ближній бій), розмінування, тактична медицина та штурмовий альпінізм. Паралельно шукала, куди піти служити, кидала резюме безпосередньо в підрозділи, на платформу з працевлаштування та рекрутингову агенцію Lobby X. Відповіді від підрозділів не було, і я знаю чому: до жінок упереджене ставлення, нас ніхто не хотів брати, навіть якщо ти готова. Мене таке не влаштовувало.

Керувати безпілотниками вчилася безпосередньо в батальйоні – першій ударній роті «Щедрик» 411-го окремого батальйону БпАК «Яструби».

Читайте також: «Не надівайте на мене ваші рожеві окуляри!» Як допомогти ветеранам адаптуватися

Про те, що планую мобілізуватися, знала одна подруга і ще кілька військових, з якими спілкувалася. Всі інші дізналися в останній момент. Не хотіла нікому казати, бо почали б відмовляти.

Батькові про свій вибір розказала тоді, коли вже мала військовий квиток, фактично за день до поїздки. Спитала, чи може він забрати мою кішку до себе, а він лише перепитав, чи залишаю її назавжди, чи планую потім забрати. В нас свої жарти… Звісно, коли батько все зрозумів, то намагався вмовляти мене не їхати, проте я стільки разів це чула, що вже не сприймала серйозно. Фактично не було жодної людини, яка б мене у всьому підтримала. І я розумію, бо переживали.

Коли ви мобілізувалися і які завдання виконували? Чи було важко?

На початку лютого 2023 року мене взяли у підрозділ, а мобілізувалася я в квітні того самого року. «Літала» вночі на Мavic 3Т, здійснювала розвідувальну роботу, супровід, пошук і виявлення цілей. Потім працювала в ударній роті, виконувала завдання на «ефпевешках», «камікадзе».

У складі 411-го батальйону БпАК «Яструби» займалася повітряною розвідкою для виявлення ворожих цілей та їх ураження. Працювали в межах Лимана, Соледара, на Куп’янському напрямку. Згодом нас перекинули на Авдіївський напрямок, який поступово став Покровським.

Наша основна мета – знищити ворога, який прийшов на нашу землю, і робити все, щоби він не міг просуватися далі.

Що найбільше вражало під час бойової роботи?

У війську все набагато простіше, ніж у цивільному житті. В колі побратимів ти просто виконуєш свою роботу, є взаєморозуміння, простіше спілкування, не потрібно надягати якусь соціальну маску. Там я на своєму місці, бо на позиціях займалася тим, що полюбила і добре вмію. Звісно, бували моменти, коли втомлювалася, довго працюючи без вихідних у режимі нон-стоп, але навіть у такій ситуації розуміла, навіщо це все. Не було жодного дня, щоб я пожалкувала про те, що пішла воювати.

Розкажіть, як і коли ви були поранена?

6 вересня цього року при заїзді на позицію на Вугледарському напрямку машина, якою я кермувала, наїхала на протитанкову міну. У побратима був перелом ноги зі зміщенням, чого він спочатку не помітив, бо на адреналіні почав допомагати мені і вийшов на зв’язок з іншими для евакуації. Я ж була в машині повністю заблокована, бо якраз наїхала тим колесом, що біля мене. Усе зім’ялося під ногами, заблокувало кермо, а двері не відчинялися взагалі. Увесь час я була при тямі, при тому постійно нагадувала побратиму, що в нас повний багажник бойових комплектів, а поруч горіла трава від вибуху. До того ж до нас ще могло щось інше прилетіти.

Вибратися з авто та евакуюватися мені допомогли побратими, які перебували на сусідній точці. Одразу після поранення я почала накладати турнікет, але не тим боком. Допоміг побратим.

Як тільки мене довезли до «стабу» й переклали на ноші, я побачила, що медик щось коле в ногу. Далі нічого не пам’ятаю. Прокинулась уже в Запоріжжі, хоча побратими кажуть, що я ще трохи була при тямі, навіть жартувала, мовляв, шкода штанів. Річ у тім, що мені, як, мабуть, і іншим жінкам у війську, важко підібрати форму, інколи доводиться шити її на замовлення. Ось тому певно й було шкода. Свою форму я тільки розносила, все стало таким зручним (Сміється).

Із Запоріжжя мене доправили до Дніпра, а звідти евакуаційним потягом до Львова. Спочатку я проходила лікування у Львівському військовому госпіталі, згодом мене перевели в Superhumans.

У підсумку я втратила ліву ногу, права була сильно травмована. Загалом пережила 13 операцій. Хороша новина в тому, що у мене тепер є другий день народження – 6 вересня 2024 року. Та й шкарпеток потрібно вдвічі менше (Сміється).

Як гадаєте, що в той жахливий день вам урятувало життя?

Якби не побратим, то все могло б закінчитися набагато гірше. Можливо, мене б уже не було серед живих. Він зробив усе належне, сам маючи зламану ногу.

До речі, я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна в такому вигляді, як є. Відчуття війни в мене присутнє з 2014-го, але в таких масштабах…

Ви довго не хотіли говорити про те, що пережили. Чому?

Справді, після поранення я не хотіла ні з ким ні говорити, ні зустрічатися. Просто не мала на це ресурсу. Поміж постійними перев’язками, крапельницями, через нестабільний сон до мене приходили й телефонували, щоби дізнатись, як я почуваюся, пожаліти. Сил не було ні на що, а від мене ще й вимагали соціальної активності. Я не хотіла витрачати останній ресурс на те, щоб комусь відписувати одне й те саме тисячний раз. Хотіла, щоб мене не чіпали взагалі.

Читайте також: «Ми на війні захищали вас, тепер варто подбати про нас», – ветеран Євген Шваб

Не робіть так ніколи – не чіпайте людину відразу після поранення! Це зайве і це дратує. Краще поцікавтесь, як у неї справи, пізніше, бо виходить так, що спочатку тобою цікавляться всі, а через місяць-два ніхто.

Після поранення ви написали «кличте мене Ада (не Анастасія)». Хочете таким чином кардинально змінити життя?

Мій позивний «Ада», я його обрала сама. Це і пташка (вид горобцеподібних птахів. – Ред.), і прив’язка до аеророзвідки, і мова програмування, і астероїд. Усе це мені близьке, бо, наприклад, із самого дитинства я мрію полетіти в космос, маю кілька татуювань на цю тематику. Плюс прізвисько коротке, милозвучне: пілотеса Ада, солдатка Ада. І тут я раптово потрапляю в лікарню, і мене всі починають називати Настею. Виходить так, що Ада кудись зникла. А я так не хочу! Ось цей різкий перехід від військового життя до цивільного на мене дуже негативно вплинув і раптово знецінив. Ще достеменно не знаю, але цілком можливо, що колись зміню ім’я в паспорті на Ада.

Ви пішли доброволицею, успішно працювали на передовій, пережили серйозне поранення й не занепали духом. Що допомагає вам рухатися далі, не зневірятися?

У війську я була на своєму місці. Те, що «затрьохсотилася», також нормально. Коли йшла, чудово розуміла, що можу стати «трьохсотою» чи «двохсотою». Від цього не застрахований ніхто. Але для себе вирішила, якщо мені пощастить вбити бодай одного окупанта, тоді це того варте.

Нищити ворога, який прийшов на нашу землю, маємо самі для себе і для майбутнього покоління нашої країни. Якщо здамося чи недостатньо працюватимемо, можемо просто зникнути.

Бути згуртованими і працювати на військо треба всім. Також треба бути свідомими, вмикати критичне мислення, не вестися на наративи, навʼязані ворожою ІПСО, й допомагати. Бо хто ж за нас це робитиме?

А як щодо психологічної підготовки до фронту. Вона потрібна?

Звісно. Я готувалася сама. Дуже важливим є самоналаштування. Я до найменших моментів, подробиць  прокручувала ситуації, з якими можу стикнутися на передовій. Багато спілкувалася з військовими, питала порад, думок, і це круто допомагало.

Зараз ви у Львові. Як стали пацієнткою Superhumans Center?

Я потрапила сюди завдяки дружині мого побратима. Вона зробила допис у соцмережі, що мріє, щоб у мене були якісні протези. Після цього мені  запропонували приїхати сюди. Наразі на мене чекає операція на правій нозі, яка вціліла, а далі побачимо. Кістки в нозі склали, але всередині є пластини, які все тримають. Крім того, мені кілька разів робили пересадку шкіри, зокрема  нарощували її на п’яті.

Коли кукса на лівій нозі загоїться, можна буде говорити про протезування. Поки що це неможливо, бо через праву ногу не можу навіть опускатися вертикально, не те що ставати на неї. Лиш інколи займаюся лежачи, щоб тримати м’язи в тонусі.

На протезах я не дуже розуміюся, маю лиш одне бажання – щоби протез був максимально універсальним, щоб не довелося змінювати стопи під різну діяльність, а активно пересуватися.

Ми часто чуємо від військових, що людей на передовій не вистачає. Як гадаєте, чому люди бояться йти служити? 

Люди бояться радше невідомості. Підозрюю, що наша система мобілізації побудована неправильно. Можливо, потрібна інша тактика, більше медійної підтримки.

А щоб не було невідомості, люди повинні самі йти у військо, вступати до лав ЗСУ, обираючи підрозділ, враховуючи свої побажання, навички та рівень підготовки. Багато хто досі не розуміє, що в армії служать не лише піхотинці, штурмовики, що є багато інших необхідних вакантних тилових посад.

Що краще й ефективніше – концепт лагідної мобілізації чи рейди і примусові заходи?

Як показує практика, якраз рейди в нас не працюють, ще й збурюють народ. Але й лагідної мобілізації також не можемо собі дозволити.

Те, що людей на фронті не вистачає, факт. Натомість ворог переважає і в кількості, і в якості. Ніхто не народжений для війни, але за потреби маємо всі встати й піти. Кожен має працювати на спільну мету і перемогу. Інакше як тоді у випадку програшу аргументувати, чому не став на захист своєї країни, чому не зробив усе можливе задля перемоги?

Чи достатньою опікується держава ветеранами, можливо, чогось не вистачає?

Оскільки я багато часу проводжу на лікуванні й реабілітації, мене це не дуже зачепило, але пізніше я з цим також стикнуся. Зі своїм батальйоном у мене проблем нема: надсилаю документи про своє перебування в лікарні, там усе погоджують і передають туди, куди треба. Але від інших чую багато різного. Дехто переживає, що видали не ту довідку, дехто, що не встигне подати.

Можливо, коли вийду із Superhumans і доведеться проходити МСЕК, стикнуся з якимись проблемами.

Якби ви мали змогу, чи повернулися б у військо?

Так, повернулася б залюбки на бойову посаду. Як буде далі, невідомо, але планую. Наразі точно не хочу займатися якоюсь цивільною справою, повертатись у ІТ також не можу. Не уявляю, як хлопців обстрілюватимуть, калічитимуть на війні, як вони гинутимуть, а в мене падатимуть чи ростимуть сайти...

Хочу воювати, боротися до кінця. Якщо не на бойовій посаді, то просто займатися роботою для підтримки війська. 

Часто можна чути  про мирні переговори, заморожування конфлікту. Що про це думаєте?

А що нам із цього? За час умовного перемир’я ворог наростить ще більші потужності, щоб потім напасти з новою силою. росія від нас ніколи не відчепиться. Уже так складалося історично, що ворог брав перепочинок, а потім нападав із новими силами. Більшість чинних військових варіант перемир’я взагалі не влаштовує, враховуючи кількість втрат.

Щораз більше військових кажуть про те, що в Україні має розпочатися мобілізація жінок, інакше ми не витягнемо цю війну. Як ви до цього ставитеся?

Я тільки за те. Тут річ не в ситуації, її загостренні чи в іншому. Вважаю, що жінок вже час сприймати нарівні з чоловіками, не зважати на стать. Тим більше якщо це бажання самої жінки, особистісні можливості. Може, її навички, знання якраз будуть корисними.

Зараз маємо ситуацію, коли командири не підпускають жінок до бойових завдань, дають лише папірці перебирати. Водночас є багато чоловіків, які фізично не хочуть служити чи не можуть, але мусять, бо їх не переводять на тилові посади.

Читайте також: Десять «не» в спілкуванні з військовими. Інтерв'ю з фізіотерапевткою «Гестапо»

Якою ви уявляєте перемогу України? Що для вас буде ознакою перемоги?

Вихід на кордони 1991 року і розпад росії. Не знаю, скільки ще чекати і що для цього має статися, але це повинно відбутися. Зараз це виглядає чимось нереальним, але маємо вірити в дива.

Люди втомилися від війни. Всім нам нав’язували думку, що це ненадовго, а вийшло на роки. Що триваліша війна, то більше українці піддаються російській пропаганді. Зрештою, чимало українців досі не перейшли на українську мову. 

Яким ви бачите майбутнє України після перемоги?

До неї ще треба дожити (Сміється). Хочу, щоб Україна стала максимально незалежною, щоб розвивалася, повністю подолала корупцію. Я хочу жити у високорозвиненій країні!

Ольга Шведа

Фото надала Анастасія «Ада» Саксман 

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_____________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.