Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Про що нам говорять назви вулиць Львова і що у них можна покращити

1456 0
Після успішної «декомунізації» в Україні розпочалась хвиля «дерусифікації» і у Львові знову актуальна тема перейменування вулиць. Звучать різні пропозиції, часом доречні, часом взаємосуперечні. Львів позбувається багато в чому чужої йому радянсько-російської історичної спадщини і отримує нагоду переглянути свою актуальну чи реабілітувати попередню. То яку загальну картину представляють нам вулиці Львова та що можна у ній покращити?

Якщо проаналізувати репрезентацію у міському публічному просторі комплексно – не тільки назви вулиць, але й установ, об’єктів тощо – то насправді прочитується певний, досить цілісний наратив. Загалом всі основні постаті і української національної культури та історії, і її місцевої львівської чи галицької складової, презентовані. При чому рівень презентації – розмір (від магістральних до бічних) чи розташування (ближче чи дальше до центру) вулиць та значимість об’єктів згрубша відповідає значенню персони. Пройдімось коротко лише по найважливіших особах.

Читайте також: Стало відомо, які вулиці перейменують у Львові

Якими відомими іменами названі вулиці Львова

Серед усіх львівських назв можна виділити 10 найбільш репрезентованих імен.

Іван Франко має центральну вулицю, парк, неофіційну площу, університет, пам’ятник та музей.

Тарас Шевченко має магістральну вулицю, один з центральних проспектів, пам’ятник на іншому з них, а також свій «іменний» гай.

Андрей Шептицький має одразу дві вулиці – власну і родинну, пам’ятник, Національний музей, центр при УКУ, а віднедавна й скансен імені свого брата.

Король Данило має площу, пам’ятник та аеропорт.

Крім того, Крушельницька має вуличку, музей на ній та оперу. Грушевський – незначну, хоч і центральну вулицю (враховуючи його роль для українського Львова та країни загалом, міг би заслужити більше), музей та пам’ятник. Хмельницький має магістральну вулицю та парк. Чорновіл і Бандера – по магістральній вулиці  та пам’ятнику.

Якщо глянути на інші імена, на просторі міста помітні вулиці князів Володимира, Ольги, Романа, гетьманів Виговського, Дорошенка, Мазепи, національних ідеологів Антоновича, Драгоманова, Липинського, творців УНР Винниченка, Петлюри, оунівців Коновальця, Мельника, Чупринки (Шухевича), дисидента Стуса.

Особлива увага, що правильно, присвячена і суто місцевій політичній історії – вулиці чи площі в центрі міста Січових стрільців, Листопадового Чину, Петрушевича, Костя Левицького, Вітовського. 

Щодо культури – маємо вулиці, пам’ятники чи названі об’єкти в честь Стефаника, Труша, Курбаса, Довженка, Заньковецької.

Маємо в центрі чи поблизу більш чи менше «помітні» вулиці Лесі Українки, Котляревського, Саксаганського, Кропивницького, Лисенка, Архипенка, Горбачевського, Лепкого. Хіба трохи «губляться» у віддаленіших районах не менш важливі Пулюй, Кульчицька, Бойчук, Хвильовий, Бортнянський.

Деякі видатні імена мають менші чи віддаленіші вулиці досить виправдано – це пов’язано з їхнім місцем проживання: скажімо, на невеличкій вуличці Барвінських під Високим Замком у віллі жила родина, яка дала Львову двох початківців місцевого національного руху та провідного композитора. Те ж стосується невеличких вуличок митців Труша та Новаківського, історика Крип’якевича, композитора Людкевича.

Утім назагал головний український наратив Львова по міських назвах цілком прочитується, здебільшого навіть з відповідними акцентами.

Три вади у назвах вулиць Львова

Проте наша міська топоніміка має насправді три системні вади.

По-перше, вона фіксує стан нашої історичної думки про себе станом на 1990-і, коли більшість вулиць отримали свої назви. Проблема в тому, що історія не закінчується 1991 роком, що якраз зараз українці доводять світові. В нову епоху незалежності маємо і матимемо надалі ще безліч нових імен, гідних пошанування. Якщо ми робимо з назв вулиць певну власну культурну репрезентацію, то для них також місце варто приберегти.

Так, з тих часів ми знайшли місце для Чорновола та Героїв Майдану. Для імені Возницького виділили головне його дітище – галерею мистецтв. Однак за цей час вже померли і «загубились» львів’яни кардинал Гузар, актор Ступка, режисер Віктюк, композитор Скорик, дисиденти Лук’яненко, Сверстюк та Горинь, письменник Іваничук та пісняр Білозір. Несправедливо забутий поет Чубай. Ще живуть, але з часом безперечно мали би увійти у простір Львова поети Калинець та Ліна Костенко. Якщо згадувати не лише львів’ян, то є один з головних українських мовознавців Шевельов, економіст та меценат Гаврилишин. Врешті, маємо новітніх героїв – генерала Кульчицького, Василя Сліпака, маємо й новітніх творців нашого міста та його культури – скажімо, Маркіяна Іващишина.

Генерал Сергій Кульчицький, загинув 29 травня 2014 року в зоні АТО у Слов'янську. Вертоліт Мі-8, на якому знаходився генерал-майор Сергій Кульчицький та ще 11 військових, збили терористи

По-друге, наша міська топоніміка фіксує суто український наратив Львова, чи не повністю упускаючи інші національності, що жили у місті. І якщо станом на 1990-і такий пріоритет був зрозумілий – українці вперше мали можливість повноцінно «віднайти» свою історію та ствердити себе у міському просторі, то тепер, коли доводити у Львові вже нічого і нікому, від такого виключно українського підходу можна трішки відійти.

Коли ми перейменовуємо вулиці російських діячів, то не лише тому, що хочемо позбутися понині ворожої нам імперської спадщини (це в першу чергу), але й тому, що ті назви не мають нічого спільного з історією самого міста. Натомість маємо цілий пласт імен, які народжувались, жили, творили у Львові, творили це місто, але цілком відсутні на мапі міста. Якщо на початку 1990-х українці-львів’яни ще за старою пам’яттю хотіли довести українськість Львова супроти його колишньої польськості, то тепер така категорична потреба, враховуючи загальну солідарність Польщі з Україною, попри певні історичні суперечки, мабуть, відпала. А головне – повертати (чи вперше вносити) ті видалені чи забуті імена на мапу міста можна і треба не так задля нинішніх поляків, а заради самих себе, заради повноцінного усвідомлення історії та культури цього міста, в якому українці грали можливо й значно більшу роль, ніж їхня частка в історичному населенні (17-20%), але все ж далеко не єдину.

До того ж, крім поляків, які «втратили» це місто зі своїми назвами і пам’ятниками, є ще й євреї – які символічно цим містом не володіли ніколи, але внесок у його розвиток зробили не менший.

Щодо польських назв – у Львові в центральній частині залишились зі старих часів якраз ті, які до міста не мають жодного відношення, а лише не муляли очі радянським ідеологам – Коперник, Міцкевич, Костюшко. Щодо місцевих поляків – в 1990-х відновили вулицю Фредра (замість Фредрів) – і то не так через літературні заслуги драматурга, як тому що він був дідусем Шептицького. Трохи далі від центру знайшли собі місце також математик Банах та письменниця Запольська. Цілком нещодавно з ініціативи місцевих інтелектуалів площу перед польським консульством назвали іменем дисидента Яцека Куроня, однак вона жодної адреси не має.

Щодо євреїв – то маємо лише Шолома Алейхема, чи не головну українсько-єврейську фігуру, але який у Львові бував хіба проїздом. І серед місцевих – мецената та богослова Раппапорта та історика Маєра Балабана. Оце, здається, й усе.

Читайте також: Давайте повернемо Станіслава Лема рідному місту

Лише в останні роки на мапу міста почав повертатись Станіслав Лем – щоправда у вигляді лише культурного центру та бодай пам’ятної дошки на родинному будинку. І ще можна згадати про створення культу Пінзеля. Однак присвячених собі вулиць ці персони досі не мають.

Письменник-фантаст Станіслав Лем: «Я львів'янин і львів'янином залишуся до смерті».

Натомість Львів, дивлячись на свої назви, не знає лікаря Рудольфа Вайґля, який винайшов вакцину від тифу та таємно передавав її в роки війни до концтаборів, рятуючи життя. Не знає філософа Казимира Твардовського – засновника Львівсько-Варшавської філософської школи, яка стала одним з головних культурних брендів цього міста в 20 ст. Не знає юристів Рафала Лемкіна та Герша Лаутерпахта, які розробили два головні поняття сучасного міжнародного права, ой як знайомих зараз українцям – «геноцид» та «злочин проти людяності». Не знає першокласних поетів Збіґнєва Герберта, Яна Каспровича чи Леопольда Стаффа – двоє з них є класиками польського модернізму, один з них був кумом Франка, а один – одним з натхненників польської антикомуністичної опозиції. Не знає витончену поетку Дебору Фоґель, одну з перших, хто писав на їдиші, яка загинула у Львові у Янівському концтаборі від Голокосту. Не знає математика Уляма, який розробляв ядерну бомбу, філософів Бубера, Інґардена та Флека, економіста Мізеса ітд.  Не знає врешті львівських поетів 16-17 ст. – Шимона Шимоновича та Бартоломея Зиморовича, які творили новий стиль поезії – так звані «руські селянки». Зиморович до того ж був бургомістром Львова та автором однієї з перших міських хронік.

Крім того, можна згадати безпосередніх творців Львова – того Львова, яким ми зараз пишаємось і який продаємо туристам. На сьогодні маємо у назвах вулиць лише скульпторів класицизму Вітвера та Шімзерів і двох провідних архітекторів міста Захарієвича та Левинського. Однак ще є архітектори Касслер, Гохберґер та творець Опери Ґорґолевський, скульптори Марконі, Марковський, Фесінґери, Барончі, садівник-творець Стрийського парку Рьорінґ, урбаніст-розробник проєкту розширення Львова Дрекслер та інші.

Є крім того місцеві культурні меценати та «менеджери», чиїми плодами ми досі користуємось – скажімо, театром та притулком Скарбека, природознавчим музеєм Дідушицьких, галереєю мистецтв Владислава Лозинського.

Жоден з цих осіб не був українцем (хоча останні два мали руське коріння), але усі вони були львів’янами за народженням чи проживанням і усі вони зробили свій внесок чи то у розвиток цього міста, чи у світову культуру загалом.

Врешті, по-третє, навіть послідовно вибудовуючи український наратив на мапі Львова, ми умудрилися накласти на нього певні «ідеологічні обмеження». Творці львівських топонімів не бажали включати в них ті імена, що викликали у них певні «ідеологічні» сумніви – і упустили цілу низку важливих осіб. Найбільше це стосується ранньомодерного періоду та початку 20 століття. Назву кілька прикладів.

Щодо нашої новітньої історії – то тут насамперед впадає у вічі відсутність у міському просторі очільника Української Держави 1918 р. гетьмана Павла Скоропадського. Погодьтесь, дещо дивно виглядає, коли серед усіх очільників української революції «ліві» лідери Центральної Ради, Директорії чи «центристські» лідери ЗУНР у міському просторі присутні, а натомість єдиного «консервативного» гетьмана, якому часто перебільшено приписують проросійські симпатії, упустили. Попри усі переваги та недоліки, Скоропадський був одним з очільників першої модерної української держави – тож ідейні рамки тут застосовувати недоречно.

Крім того, певної ідеологічної «люстрації» зазнали і львівські діячі міжвоєнного періоду.

Скажімо, на мапі міста чомусь відсутня одна з головних родин українського Львова 20 ст. – Рудницькі. Поминаючи географа Степана, який загинув від сталінського терору і має у Львові іменну вулицю, Львів мав ще інше гроно видатних братів-сестер Рудницьких – провідного літературного критика Михайла та публіциста Кедрина, диригента Антона, врешті Мілену Рудницьку – лідерку українського жіночого руху та нашу головну міжнародну лоббістку, зокрема у справі Голодомору, а також її сина, одного з головних українських істориків Івана Лисяка-Рудницького.  Усі вони представляли ліберальне націонал-демократичне крило українського руху. Найлегше, що можна запропонувати – це перейменувати вже існуючу вулицю Рудницького та Рудницьких, в якій поєднати усі ці важливі особи – хоча Мілена, враховуючи її особливу активність на міжнародній арені, мабуть, заслуговувала би й на окрему вулицю.

Мілена Рудницька – українська громадсько-політична діячка, учителька середніх шкіл, голова центральної управи Союзу українок

Можна також згадати про одного з головних українських фінансових менеджерів міжвоєнного часу Степана Федака. Про соціологів Володимира Старосольського, Ольгерда-Іполита Бочковського чи історика Романа Роздольського. Старосольський був соціал-демократом, Бочковський не ангажувався в політику, але очолював комітет порятунку України в 1933, Роздольський за поглядами був марксистом, певний час належав до національного крила КПЗУ, допоки його не виключили в часи «чисток». Вони могли мати різні ідейні погляди, однак належали до головних українських інтелектуалів, при чому на міжнародному рівні.

Щодо давнішої історії – історики вже давно говорять про дещо викривлене бачення історії 16-18 ст., коли усі акценти робляться виключно на козацько-православному наративі, упускаючи натомість цілий пласт української політики та культури, представлений руською шляхтою чи тодішньою унійною (греко-католицькою) церквою.

Тож мабуть, варто вже нам, вслід за загальним історичним наративом, «реабілітувати» ті руські шляхетські роди, шляхи яких розминулись із революцією Хмельницького, але які відігравали велику роль в місцевому житті, культурі та політиці.  Крім хіба Острозьких, вони усі зазнали часто незаслуженої національної чи класової «люстрації» в народницькій та радянській історіографії. Серед загальноукраїнських персон йдеться, скажімо, про тих же князів Вишневецьких, політика Адама Кисіля, унійного реформатора Рутського, дипломата Юрія Немирича, меценатку Гальшку Гулевичівну тощо.

Серед місцевих дивним чином «забули» братів Зизаніїв – Стефана та Лаврентія (колег присутніх в середмісті братів Рогатинців з Львівського братства), які були одними з головних ідеологів «православної реформації» 16 ст. та укладачами перших слов’янських граматик та лексиконів. Цікавою персоною є ренесансовий публіцист Станіслав Оріховський – ідеолог рівності польського та руського шляхетського народів. Також можна згадати про кількох львівських єпископів Шумлянських, завдяки одному з яких Львів прийняв унію – став греко-католицьким (до речі, іменем Шумлянських колись називалась нинішня вулиця Сєченова біля святоюрської гори, яка тепер підлягає дерусифікації – тож чому б у цьому випадку не «відновити історичну справедливість»?)

Нарешті, є ще одна категорія імен, маргіналізованих не так в нашій історичній пам’яті, як загалом протягом історії – жінки. Якщо українські жінки назагал присутні на мапі міста – є вулиці Кобилянської, Кобринської, Заньковецької, Олени Пчілки, Ірини Вільде, Олени Степанів тощо, не кажучи вже про Крушельницьку чи Лесю Українку, то їх усе одно значно менше, ніж чоловіків. З одного боку, видатних жіночих імен в історії справді куди менше, ніж чоловічих – але чи не тому, що історично жінки завідомо мали куди слабші стартові позиції? Тож цю історичну нерівність у правах можна трохи компенсувати бодай в сучасних назвах.

Я вже згадував про Мілену Рудницьку та Дебору Фоґель. Однак бракує у Львові вулиці знаменитої мандрівниці Софії Яблонської чи першої галицької докторки Софії Окуневської. Можна згадати, скажімо, про першу єврейську політикиню Розу Мельцер чи фундаторку численних шкіл Цецилію Кляфтен, поетесу Зузанну Ґінчанку чи письменницю Дарію Віконську, історикиню Люцію Харевич (Харевічову) чи скульпторку Люну Дрекслер і тд.

Софія Яблонська – українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографиня

Безперечно, для всіх тих імен місця у назвах буде складно знайти. Все це потребує дискусії – і ця дискусія якраз триває.

Перейменування вулиць у Львові

Серед запропонованих нещодавно варіантів нових назв для низки вулиць присутні майже усі згадані вище наші сучасники. Натомість є лише троє імен львівських не-українців – Лема, Уляма та Фоґель – і лише кілька імена «забутих» українців та жінок. Водночас такі ключові фігури, як гетьман Скоропадський, Мілена Рудницька чи юристи Лемкін і Лаутерпахт (сподіваюсь, наразі) відсутні.

Читайте також: Стало відомо, які вулиці перейменують у Львові

Це показує нову тенденцію вже у нашому сучасному мисленні про історію. Нам важливіші наші сучасники, яких ми безпосередньо бачили/знали/слухали, аніж маловідомі нам імена минулого. З одного боку, це природньо. З іншого, перейменування вулиць – це добра нагода відновити у нашій пам’яті тих, хто забуття не заслуговує.

Водночас рішення перейменувати вулиці Шумського та Скрипника – двох комуністів-провідників українізації УРСР 1920-х рр. – показує навпаки, що ми схильні (зі зрозумілих причин) ще більше зачищати наш простір від «небажаних». Фактів вбивства режимом Шумського та самогубства у відчаї Скрипника, як і того, що самі ці вулиці були названі вже при здобутті незалежності(!), не вистачає для їхньої реабілітації в наших сучасних очах.  Тут, мабуть, важливо втримати міру і не позбуватися тих, які може й опинились в певний час не по «ту» сторону барикад, однак навіть там зіграли важливу роль для нашої історії.

Однозначно, міські назви у Львові мають куди розширюватись та поглиблюватись. Якщо ми формуємо з міського називництва певну культурну та історичну ідентичність, вона має відповідати потребам часу. Існуюча система назв є доброю базою для сучасного українського Львова, однак вона потребує певних вдосконалень. По-перше, позбутися неактуальних нині ідеологічних нашарувань попередніх епох (і не накладати нові). По-друге, врахувати присутність у цьому місті «інших» – не-українців, що не менше важливі для міста і важливі для світової культури. По-третє, «наздогнати» події останніх 30 років і залишити простір для майбутньої історії.

Роман Мельник, історик, журналіст

Фото: Твоє місто/Український тиждень

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!