Фотоколаж: Дмитра Тарадайки
Росіяни хочуть знищити ідентичність ваших міст. Французький архітектор про відбудову України та Львів
Мартіне, чому ти приїхав до України, які міста відвідав, наскільки вони зруйновані?
Якщо дивитися на війну через екран, то не до кінця розумієш усі виклики і надзвичайність ситуації. Те, що ви робите зараз – це вражає: ви захищаєте ідею свободи і демократії, ідею Європи. І нашим обов’язком є зробити все, що ми можемо, аби допомогти вам у цій боротьбі проти тоталітарної фашистської сили.
Я як архітектор та міський дизайнер напевно матиму чим зайнятися у короткостроковій перспективі і, можливо, в довгостроковій. Тому приїхав сюди з наплічником. Деякі фонди звернулися до нас, і ми готові допомагати в різних сферах. Моє завдання – приїхати й оглянути все, привезти своє свідчення у Францію, зібрати ресурси і діяти дуже швидко, бо час минає.
Звісно, я не був на Донбасі, але їздив на Київщину, зустрівся з мерами Бучі та Ірпеня, відвідав Чернігів. Це був дуже інтенсивний емоційний час, адже я вперше відвідав Україну після російського вторгнення. Тому переосмислюю зараз усе, аби об’єднати необхідні ресурси.
Мартін Дюплантіер у Чернігові (другий справа)
Тепер усі говорять про відбудову України, майбутній вигляд деокупованих міст, але дехто каже, що це не на часі, бо війна триває. Що думаєш про це?
Все, що ми можемо зробити і наблизити, є добрим. Із французької перспективи ми ніколи не робили стільки помилок, як після Другої світової війни щодо відбудови міст. Робили це в надзвичайному стані, надто швидко, не задумуючись, куди хочемо рухатися і який тип нових районів воліли б збудувати. Гадаю, важливо присвячувати всі ресурси короткостроковим, надзвичайним завданням для захисту населення, але в той же час думати про післязавтра, коли Україна буде звільнена. Інакше ми не зможемо проєктувати повоєнні міста. Тому важливо вже тепер думати над цим, знаходити правильні складові, українську ідентичність у місті. Я не знаю, яка вона, але мушу ділитися своїми ідеями.
Такі міста, як Париж, Нью-Йорк, Токіо, ми проєктуємо в дискусіях. Але це нормально – готувати плани, щоби зібрати людей за круглим столом, узгодити все, щоби це був план кожного з нас.
Проєкт Martin Duplantier Architectes у Парижі
Чи вважаєш ти, що має бути єдиний підхід до відбудови Києва, Бучі, Ірпеня, Харкова, Чернігова, чи це мають бути зовсім різні міста? І як щодо ідентичності, яку ми вкладаємо в цю візію?
Я радив би тут антирадянський підхід, тобто не «копіпаст», а контекстуальний підхід, щоби кожне місто мало власну ідентичність. І це правильно, адже кожне з них має свою історію, спадщину, тож нема сенсу в копіюванні. Тому, напевно, нам потрібно виробити єдиний підхід, щоб об’єднати людей, але проєкти мають бути різні, бо є різні потреби, різна ідентичність кожного міста. Чернігів відрізняється від Бучі, від Маріуполя і, звісно, від Львова. Тому – так, різні відповіді, але один набір інструментів.
Часом під поняттям архітектури ми розуміємо лише міське планування і дозволи на будівництво. А чим узагалі є архітектура, це ж насправді щось глибше?
Насамперед архітектура – це про захист. Ця війна показує, якою важливою є архітектура і яким об’ємним є цей захист, як «подвійні» стіни, укриття захищають. Тому архітектура – це найперше захист наших життів і тіл. Але питання в тому, як ми використовуємо ці простори. Мовиться про людей, які там живуть. Саме тому, коли я дивився на все це у перші дні війни, то думав, що росіяни хочуть нівелювати українську культуру й архітектуру. Захищаючи українську ідентичність і культуру, ми дивимося вперед, бо якщо немає історії, то важко проєктувати майбутнє.
Тобто столітні будівлі, розташовані в різних українських містах, наче промовляють до нас? Чи правильно я розумію, що путін хоче зробити українців мовчазними, як це було під час Голодомору в Україні? Чи бомбардування архітектурних споруд, церков, театрів та інших установ відбувається задля того, аби «стишити» нас?
Так, це їхній спосіб зробити tabula rasa й упевнитися в тому, що українська ідентичність більше не існує. Це саме те, що вони зробили з Маріуполем, де вже відбудували кілька будівель, мовляв, це ми, і це все російське. Нагальним завданням є захист того, що ми маємо, і переконання, що культурний фон буде захищений, відбудований та регенерований.
Що ми можемо зробити для цього вже сьогодні?
Наприклад, учора я був у Чернігові, ми відвідали перший музей української історії, збудований у 1876 році, який був обстріляний в березні. Це справді дивно, що росіяни завдають ударів по цивільних, але коли в них є конкретна ціль, як-от культурний об’єкт, вони потрапляють у неї дуже точно. Тому ми відновимо цю будівлю і впевнимося, що українська історія повернеться в цей музей, бо він став бібліотекою з давніми книгами.
Які саме інструменти допоможуть відновити цю будівлю так, щоби вона «говорила тією ж мовою»?
Тут ми говоримо про дещо інше: про інструменти для відбудови споруди. Як ми це зробимо, за допомоги якої експертизи, чи буде вона такою, якою була, чи як у випадку із замком Шарлоттенбург або церквою Вільгельма в Берліні – показати стигмати війни.
Якщо потрібно відбудувати так, як це було, то ми маємо для цього засоби. Звісно, сучасні інструменти стануть у пригоді, але найважливішою є майстерність і розуміння, яким є покриття, як покладена цегла. Я впевнений, що у вас є чудові майстри. Якщо вони не воюють, то ми маємо організувати для них якісь майстерки.
Чи можемо ми збудувати кращі міста, щоб українці, які виїхали за кордон через втрату своїх домівок, мали бажання повернутися сюди?
Ви маєте хороші активи. Ваші міста дуже зелені, мають зазвичай історичну мережу громадського транспорту, і ми повинні посилити це, розвинути. Також ваші міста мають, як правило, історичний центр. Тут потрібна змішаність функцій. Тобто є райони із житловими будинками, невеликими фабриками, офісними приміщеннями, торговельними спорудами.
Думаю, українським містам не вистачає того, аби за 15 хвилин дістатися від свого помешкання у будь-який потрібний район. Це те, що ми можемо розвинути в проєктуванні ваших міст.
На сьогодні український громадський простір існує переважно для автомобілів, а він має бути розподілений між пішоходами, велосипедистами і громадським транспортом. Треба зробити озеленення, додати більше дерев. І так поступово ми складемо процес формування міської мережі.
Ти працював архітектором переважно в Парижі, в Бордо. Ми вже мали розмову, і ти казав, що ці міста ближчі тобі, що Париж – одне з міст із найбільшою щільністю у світі, але коли ходиш по самому місту, то її не відчуваєш. Як цього досягти?
Це та дискусія, яку ми повинні провадити з різними експертами, бо щільність забудови – це щось відмінне від хмарочосів та висотних будівель. Для прикладу, Сінгапур має зовсім іншу міську мережу – хмарочоси та зелені насадження навколо, але якщо будуть тільки хмарочоси і не буде озеленення, то втратиться вся решта. Тоді буде тільки вуличний паркінг, і це жахливо. Той же Сінгапур зробив наголос на вирощування рослин та повернення природи в місто. Бо якщо порівняти світлини, зроблені в часи здобуття незалежності в 1961 році й теперішні, то різниця величезна. Але Україна повинна мати свою модель.
Щодо щільності забудови. Хотів би порушити питання біженців. Ми маємо багато внутрішньо переміщених осіб, більшість із яких проживає на заході України. Ми бачимо, що будують багато містечок, деякі з них виглядають як гетто. Хтось каже, що потрібно будувати щонайшвидше і щонайдешевше, а хтось, що треба будувати щось краще, не тимчасове. Як ти вважаєш?
Думаю, така стратегія була хибною в багатьох країнах. Як-от у Франції з 1945 до 1960 року. Ми створили житловий ансамбль, який досі залишається великою проблемою. Тому термінове житло є тим, з чим дуже важко дати раду.
Я б сказав, що одним із рішень мало б стати зведення нормального житла, адже частина людей, які переїхали зі сходу України до Львова, залишаться тут і після війни, кількість населення зросте і, відповідно, виникне потреба в житлі.
Модульне містечко для переселенців у Львові
Потрібно брати до уваги наявні будинки, напівпромислові споруди, щоби за можливості здійснити їх реновацію або якось обладнати деякі з них під тимчасове житло. Це дешевше і це не створює проблем. Якщо ми здійснимо їх реновацію, через два-три роки вони будуть чогось варті. Але встановлення prefab-модулів один над другим буде неправильним рішенням, бо це не створить комфорту для проживання і буде марною витратою ресурсів.
Тому ми повинні сказати «так» справжньому житлу і промисловим та іншим будівлям, які зараз не використовують і які можна перетворити на житло.
І насамкінець хотів би запитати про Львів. Його називають маленьким Парижем. Які твої враження від нашої архітектурної спадщини і сучасного Львова?
Львів дуже красивий, можливо, красивіший за Париж. Мені подобається те, що це пішохідне місто, тому це також складова української ідентичності в місті завтрашнього дня. І ви повинні експортувати це в інші українські міста.
В майбутньому Львів має дивитися на свої активи та ідентичність і формувати нові райони, не копіюючи, а маючи глобальний підхід до певної території, зважаючи на те, як це могло б стати спадщиною ХХІ століття. Щоби через кілька століть тут хотіли жити. Так, як ми зараз сприймаємо історичний центр вашого міста, спадщину Австро-Угорщини. Всі ці елементи є частиною міської історії. Зараз ми в іншій частині історії, тож мусимо нести за неї відповідальність.
Lviv Talks – відверта розмова з міжнародними експертами щодо пошуку рішень для сталого розвитку України, ведучий – Тарас Яценко
Переклав Віталій Голіч
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
