Фото: Кореспондент

Фото: Кореспондент

«Я не геройка, просто хочу жити заради України». Історія киянки, яка не їде з міста

3393 0
«Твоє Місто» почало збирати історії про непересічних киян, які захищають свій дім: на фронті, в теробороні, волонтерських групах, медичних батальйонах. Сьогодні розповідаємо про відчайдушну дівчину зі Львова, яка захищає столицю України.

Христина Стець родом зі Львова, але багато років працює у столиці. Війна її застала вдома, у Бучі, що за шість кілометрів від Гостомеля, куди летіли перші російські ракети сім днів тому. Вона з мамою ховалася в підвалі свого будинку і думала, що божеволіє. Але шок минув швидко. Тепер її мама у Львові, а Христина залишилася в Києві, допомагає хлопцям з тероборони, ночує в укритті, в метро. Каже, незабаром повернеться до своєї роботи на радіо. Коли запитую, чому не поїхала до Львова, то вона схлипуючи відповідає, що не героїня, що хоче жити, боїться смерті, але якщо всі поїдуть зі столиці, нікому буде стримувати натиск ворога, і там буде Росія.

– Нині у мене багато справ. Маю забрати одну передачу, другу у військкомат передати. Я журналістка, працювала в проєкті про корупцію у владі. Зараз журналістка Українського радіо, веду програму зранку, але є проблема з тим, аби вийти в ефір, бо донині в мене не було можливості дістатися до роботи – на Хрещатик. Друзі мають автівку, але вона без бензину.

Пальне, хліб у дефіциті. А як, для прикладу, з ліками?

Дефіцитом є все. Хліба в магазинах немає. Є пункти біля метро, де його роздають. Люди переважно о 8.00 виходять із метро, з укриття, коли закінчується комендантська година. Біля входу стоять машини, з яких людям безкоштовно роздають буханці. Не знаю, як буде завтра-післязавтра, сьогодні деякі магазини ще продають залишки продуктів.

У крамницях товарів мало, люди все порозбирали. У «Сільпо» залишились тільки дорогі. Зараз хлопці у військкоматах їжею забезпечені, але коли я востаннє купувала їм їжу, то макарони довелося брати по 90 гривень за пачку, італійські.

Пального не було, зараз деякі заправки відкриваються і допродують, що мали, але, щоби заправитись, треба поїздити містом і пошукати відкриту заправку.

Якою була ваша ніч, чи відчуваєте себе бодай інколи у безпеці, чи постійно у тривозі?

Минула ніч була спокійна, у порівнянні з попередньою, коли запровадили півтора доби комендантської години. Тоді було дуже жорстко. В укритті, на станції метро, переважно не дуже чути звуки. Але позаминулої ночі було чутно… земля здригалася. Я читала повідомлення про те, що ж відбувається і розуміла, що там повний жах. Я була в укритті, яке недалеко від станції метро Берестейська, там окупанти намагалися захопити військову частину, були бої.

Розумію, що я в небезпеці, однак почуваюся безпечніше, аніж в четвер у підвалі свого будинку в Бучі. Було враження, що гупає біля дверей у підвал. Там я була з мамою. Тепер, коли мама у Львові, коли спілкуюся з волонтерами, хлопцями з тероборони, людьми з інших областей, які чимось допомагають або ж просять про допомогу, мені легше. Коли щось робиш, дбаєш про свою безпеку, то дивишся на все трохи по-іншому.

У мене нема героїзму, я просто розумію, що завдання номер один – вижити. Є правила, і ти їх дотримуєшся. Завдання номер два – зберегти своє здоров’я, зокрема психічне. Завдання номер три – вся решта, зокрема те, що треба виконувати свою роботу.

Минулої ночі людей в укритті було менше, суттєво

Вони евакуювалися?

Можливо, хтось поїхав. Кияни, особливо ті, що мають маленьких дітей, собак, вже трохи звикли до того, що коїться, ховаються по домівках. Люди йдуть в укриття перед початком комендантської години, а коли вона закінчується, виходять. Та річ у тім, що не завжди можна спрогнозувати, коли вийдеш із укриття.

Я не ховаюся в підвалі будинку. Там – тепломережі, тісно і жарко. В мене план такий: ми йдемо в укриття – 15 хвилин швидкого ходу, автівкою можна дістатися за 5 хвилин (почувши сирену, добратися до сховку нереально). Удень, коли звучить сирена, тримаємося подалі від вікон, ховаємось у ванній. А за 30 хвилин до комендантської години вирушаємо в укриття, у метро.

Зараз весь Київ у блокпостах і барикадах. Між вулицями на швидкості не пролетиш. На блокпостах хлопці перевіряють документи у водія, деколи у всіх пасажирів, дивляться, що у багажнику. На великі магістралі немає виїздів із бічних вуличок. У дворах також барикади з шин, сміттєвих баків, мішків із піском, насипів ґрунту.

У постанові КМДА мовиться про те, що той, хто під час комендантської години перебуває на вулицях міста, вважається диверсантом. Той, хто буде рухатися в місті правою смугою, яка призначена для громадського транспорту, автоматично вважатиметься диверсантом.

Наші поліцейські, тероборона уважно стежать за всім, що відбувається. Ще не було комендантської години, я чекала, поки чоловік припаркує машину, мені зателефонували волонтери на відеозв’язок у фейсбуці, і я автоматично відповіла. До мене відразу підійшли і попросили вимкнути телефон. Якщо ти в темну пору доби біля укриття, біля метро, біля блокпоста і виймаєш телефон, щоби зробити селфі, тобі обов’язково зроблять зауваження. Я у захваті від того, як наші хлопці відпрацьовують усе. В укритті поліцейські також стежать за всім. Вони добре знають, на що звертати увагу.

Хлопці з тероборони розповіли, що під час комендантської години вночі справді затримують диверсантів. Їм це легше робити, коли цивільні вдома і не заважають.

У вас напевне була можливість поїхати до Львова. Чому ви цього не зробили?

Якщо ми всі поїдемо, тоді тут будуть рашисти, буде Рашка. І тоді мені вже не те що до Львова, з країни треба буде виїжджати . Ми знаємо, якими методами діє ця окупантська машина. Я не героїня, не хочу жертвувати своїм життям, волію жити заради України і роблю все для цього, без проявів героїзму. Ми гуртом маємо цей натиск зупинити. Я розумію, яка велика кількість людей виїхали. І якщо поїдуть усі, то як буде далі? В мене тут, у теробороні, чимало друзів, нашвидкуруч їм їсти готувала. А хто їм тих макаронів завезе, як нікого не буде? Ось зараз раптово випав сніг – хто їм купить ті ж шкарпетки, термобілизну? Їм холодно стояти.

Якщо я цього не зроблю, якщо не буду тилом, вони не зможуть протриматися довго. Москаль захопить Київ, Рівне, Львів – і все… Тоді і до Львова не буде сенсу їхати, треба буде втікати з країни.

Я ніколи не хотіла жити за кордоном. Моя земля мене підживлює, я не можу без цього. Роблю те, що можу, не можу цього не робити. 

Я не хочу помирати, я боюся. Я звичайна людина. Але той москаль ще далеко, не з автоматом біля моєї голови. У нас нема іншого виходу, аніж воювати: або ми, або вони…

Розкажіть про киян. Про що вони говорять в укритті, як поводяться на вулицях?

Деякі поводяться так, наче не розуміють, що відбувається. Не розуміють, що триває війна. Сваряться через якісь побутові речі, через комфорт. Якась жінка казала: «Коли ж то ми вже вийдемо з того укриття. Тут же ж діти». Я кажу, що ще не час, там, нагорі, небезпечно. А вона наче й не розуміє.

Шостий день без нормального сну, в стресі, без нормального харчування і звичних соціальних зв’язків – це виснажливо. Але є люди, які демонструють силу, емпатію, вихованість, взаємну підтримку. Як тоді, у час Майдану. Ми скуповувалися у кількох супермаркетах, трохи довелось поїздити, бо десь є щось одне, а десь друге. Усюди люди виважені, вражає рівень їхньої толерантності, взаємодопомоги, вихованості, особливо коли тебе пропускають у черзі, коли підказують щось.

Продуктів дуже мало, але я не бачила, щоби хтось за щось сварився, щоби був конфлікт, щоби штовхалися, панікували. Такий рівень поваги, самоорганізації! У повітрі наче пахне українством. Воно таке м’яке, сповнене самоповаги. Так було на Майдані.

Є відчуття вогню, який горить, проте не спалює. Є «прометейство» – хочеться дати іншим іскорку надії. Бачу це у військкоматах, у тих, що в теробороні. Паніки, занепадницького духу чи, не дай Боже, прорашистських настроїв не бачила.

Дякувати Богу, є інтернет, світло, зв’язок. Всі в ґаджетах, у новинах, і так мило, коли з’являється якесь нове відео, для прикладу, як цигани танк украли. Ідеш укриттям і бачиш: усі дивляться те відео, діляться, сміються. Або з тим кораблем, якому грузини радили йти на веслах.

Буває, сидиш в укритті і чуєш, про що люди між собою говорять. Є ті, що мають родичів, знайомих у Росії, і те, що вони кажуть по телефону, це такий сюр, такий оксюморон …  

Коли людина сидить в укритті, телефонує до своїх знайомих у Росію і каже: «Слухайте, та ви нас бомбите, я в укритті, на холодному бетоні, на підлозі сплю, бо в нас сирени, повітряна тривога, загроза ракетного удару!» А вони: «Та ні, що ти вигадуєш. Це навчання, чого ти переживаєш?» Я таке часто чую. Це наче тобі в очі кажуть, що ти дурепа, що війна тобі ввижається.

Те, що відбувається зараз у контексті Путіна й України, це як стосунки психопата і жертви. У мене була знайома, яка жила з психопатом, і ніхто про це не знав. Він знущався з неї, погрожував, міг катувати, а на людях був класним чуваком. Вона могла показувати свої шрами, а їй казали: що ти вигадуєш. І коли психопат знищує одну жертву, то переходить до другої, лише тоді люди погоджуються, що та перша жертва казала правду… 

Медіа-хаб «Твоє Місто» запускає телеграм-канал і Фейсбук-сторінку – «Київ – Твоє Місто», де розповідатиме про непересічних киян, які захищають свій дім: на фронті, в теробороні, у волонтерських групах, у медичних батальйонах. Київ – зараз не лише столиця незалежної України, а й героїчне місто, на яке дивиться із захопленням увесь світ. Приєднатися до Телеграм-каналу «Київ – Твоє Місто» можна за посиланням, а підписатися на Фейсбук-сторінку – тут.

Розмовляла Вікторія Савіцька

Фото зі соцмереж

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!