Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Що відбулося із УПЦ МП? Інтерв’ю з митрополитом Філаретом

3005 0
За місяць до повномасштабного вторгнення росії в Україну Tvoemisto.tv підготувало розлогий аналітичний матеріал про те, як живе російська церква у Львові. Ми ставили запитання, хто очолює цю структуру, який вплив вона мала на українську армію, що говорять про війну її очільники. Митрополит Філарет (Кучеров) пообіцяв, що повернеться до Львова у березні і дасть нашому виданню інтерв’ю. Розмову ми записали лише зараз, коли в країні йде повномасштабна війна.

27 травня Собор УПЦ (МП) у Києві оголосив про незалежність від російської церкви, відтак, УПЦ вже де-юре позбавилася додатку МП. Проте новий (змінений) Статут поки що не був опублікований. Чимало експертів-релігієзнавців неоднозначно поставилися до події. Дехто назвав це своєрідною грою, щоби уникнути відповідальності. Tvoemisto.tv розпитало митрополита Львівського і Галицького Філарета (Кучерова) про те, чи вдалося їм розірвати стосунки з Москвою та Кірілом і що зараз відбувається з їхніми парафіями на Львівщині.

Читайте також: Тут моляться за патріарха Кирила. Як у Львові живе РПЦ

Що вирішив Собор?

Владико, розкажіть, будь ласка, про проголошення автокефалії від Московського патріархату. Як це було і як ви зважилися на це? 

Христос Воскрес! Відбувся Собор у Києві, який ухвалив певні рішення щодо зміни Статуту. Багато людей не розуміють, що відбулося, але насправді Собор ухвалив рішення про підтвердження своєї незалежності, яка була дарована томосом у 1990 році, і через зміни в Статуті проголосив свою незалежність. 

(Томос – указ предстоятеля помісної Православної церкви в деяких важливих питаннях церковного устрою, коли деякій частині «материнської» Церкви офіційно проголошується автономія в управлінні або автокефалія. 27 жовтня 1990 року Патріарх Московський Алексій дарував Українській православній церкві своєрідну грамоту про «права розширеної автономії» – Ред.).

Але це не автокефалія (Автокефалія – це статус помісної Церкви як самокерованої, незалежної частини Вселенської православної церкви, яку очолює патріарх, архиєпископ, митрополит – Ред.), бо дуже часто кажуть, що УПЦ проголосила автокефалію.

Ми не проголошували автокефалію, тому що автокефалія – це складний процес. Це непростий шлях для незалежності Церкви. Ми вважали, що цей статус, який ми проголошуємо через зміну Статуту, про нашу незалежність і самостійне управління в подальшому буде сприйнятий і державою, і Церквами в Україні – що дійсно УПЦ є незалежною.

Зараз лунають фрази, що наше рішення має затвердити Москва. Але яке рішення має затвердити структура, від якої ми від’єдналися? Ми прийняли рішення розірвати відносини з Московською патріархією. То як вона потім може затверджувати це рішення, якщо це рішення спрямоване проти цієї структури? 

Як узагалі сприйняли це рішення в Москві?

Ми не знаємо реальної думки і позиції Російської Церкви, напевно, тому, що вони не знають нашої реальної позиції. Лунає таке, що ми нібито прикрилися цим рішенням і внесли зміни до Статуту, щоби нас державна влада і якісь радикальні угруповання, які виступають проти УПЦ, не чіпали.

Насправді це не так. Ми реально ухвалили рішення про самостійний шлях свого існування. Рішення це приймалося на підставі звернень до Блаженнішого (Митрополита Київського Онуфрія – Ред.). Упродовж останніх трьох місяців єпископи, священники, миряни зверталися до нього з певними пропозиціями про відокремлення від Російської православної церкви. Цей Статут про управління УПЦ є нашим канонічним Статутом, яким керується Церква. 

Але тепер потрібна державна рецепція, ратифікація. Ймовірно, від Міністерства культури як керівного органу, який опікується державною політикою у сфері релігії та культури. Як я знаю, Блаженніший Митрополит Онуфрій звернувся з листами до президента, уряду, парламенту, до інших державних органів про те, що відбулося на Соборі. 

Так само я вчора надіслав листи голові Львівської військової адміністрації, міському голові, керівникам поліції, СБУ.

Розкажіть більше про Собор, як він пройшов? Чи була одностайність у тих, що брали в ньому участь, чи були владики, що виступали проти? 

Собор Церкви – це голос Церкви. Коли Священний синод ухвалював рішення про скликання Всеукраїнського церковного зібрання – єпископів, священників, монахів, не була зрозуміла позиція, яке рішення ухвалюватимуть на ньому, чи має воно канонічний статус (Священний синод – третій орган управління організацією після Собору та Собору єпископів, або Архиєрейського собору. Скликається в перервах між останніми щонайменше чотири рази на рік – Ред.) 

Але Церква була готова до того, що ми скличемо Собор. Тим паче, що було прохання великої кількості єпископів і духовенства про скликання саме Архиєрейського собору і Собору Української православної церкви.

Собор зібрався у Феофанії, в Пантелеймоновому монастирі. Розпочалося все Божественною літургією, після неї під час сніданку вже були дискусії між єпископами та священниками, мирянами, які брали участь у літургії. Приємно було, коли Блаженніший оголосив, що не буде регламенту, не буде обмеження у висловленні своєї позиції, але, звичайно, ми мали дотримуватися певного внутрішнього регламенту, тому що багато людей хотіли висловитися. Ця дискусія тривала до обіду. 

Дискусія була різною – і прохолодною, і гарячою, але відбувалася культурно, стримано, з позиції братської любові, взаємоповаги. В першій частині цього зібрання виступили 60 спікерів, і можна сказати, що більшість із них висловили думку про незалежність Церкви. Але була й група спікерів, яка висловлювала думку за єдність із Російською Церквою, хоча деякі з них говорили про важливість незалежності в канонічний спосіб: якщо це буде дароване Московським патріархом.

На цьому дискусія закінчилася, і тоді Блаженніший звернувся до учасників зібрання та на прохання єпископів, священників і мирян запропонував скликати Архиєрейський собор УПЦ та Собор УПЦ, про що підписав відповідний акт.

Уже після трапези, яка відбулася в монастирі, ми продовжили робочу дискусію в межах Собору єпископів, Священного синоду та Помісного собору Церкви.

Можете розказати про те, які докорінні зміни були внесені у Статут і коли він буде опублікований? 

Я не можу сказати, коли він буде опублікований, тому що це робоча позиція Київської митрополії. Річ у тім, що в Церкві інша традиція, Церква може не публікувати своїх рішень, а може висловити свою позицію у пресрелізах, як це роблять усі помісні Церкви. Статут Церкви не приділяє цьому уваги і не наполягає на тому, щоб усі рішення були опубліковані та після публікації набули чинності. Церковне рішення набуває чинності після його ухвалення та підписання. Тобто як тільки Блаженніший підпише рішення Собору, воно одразу набуває чинності. 

А як щодо докорінних змін? 

Ми приймали кожний пункт окремим рішенням, а потім документ в цілому. Голосування щодо Статуту відбулося одноголосно, не було різних поглядів чи суперечностей. 

Перший пункт загальних положень – «Українська православна церква є самостійною і незалежною в своєму управлінні та устрої» – це було в нашому Статуті, і цей пункт не змінився. Єдине, що додалося: «згідно з грамотою Патріарха Московського і всея Русі Алексія жовтня року 1990 року», якою Патріарх дарує Київській митрополії, екзархату Російської православної церкви, право бути Українською православною церквою, повною в своєму управлінні та незалежною.

І до цієї грамоти Патріарх скеровує листа міністру юстиції, в якому чітко висловлює позицію, що відтепер Українська православна церква не має жодних відносин із Російською православною церквою.

Також ми повністю прибрали зі статуту пункт «Українська православна церква з’єднана з помісними Православними Церквами через Російську православну Церкву».

Викреслили пункт «Українська православна церква здійснює свою спасительну діяльність на основі Святого Письма, Святого Передання, неухильно дотримуючись догматів православної віри, священних канонів і в своєму управлінні керується постановами Архиєрейського собору Російської православної церкви 1990 року». 

В розділі про Собор Української православної церкви мовиться, що збереження канонічної єдності УПЦ зберігається з усіма Православними Церквами. А до того було в «єдності з Російською православною церквою і з усіма Православними помісними Церквами». Тобто канонічна єдність РПЦ зі Статуту вилучена.

Нагляд за втіленням усіх рішень Помісного собору УПЦ було покладене на Помісний собор РПЦ. Із цього пункту ми забрали посилання на Помісний собор РПЦ та кажемо: «наглядом за втіленням усіх рішень Соборів УПЦ і ухваленим ними Статутом», тобто буквально посилаємося на свої рішення. 

Також у розділі «Собор єпископів діє на підставі священних канонів Церков…» забираємо з тексту «помісних і Архиєрейських соборів РПЦ» і залишаємо, що Собор єпископів діє на підставі канонів Церкви і постанов Соборів УПЦ.

Важливим моментом у подальших змінах є те, що стосується предстоятеля Церкви. В старому Статуті була така позиція, що предстоятеля УПЦ обирають пожиттєво і що він благословляється Святійшим патріархом Московським і всея Русі. Ми вилучаємо зі Статуту це благословення і говоримо про те, що предстоятеля обирає пожиттєво єпископат УПЦ – все, крапка. Ніхто його не благословляє. Він вступає у повноваження після свого обрання.

Також у Статуті було сказано, що ім’я Блаженнішого за богослужінням підноситься після імені Святійшого Патріарха. Ви бачили, що під час війни було дуже багато суперечок щодо згадки патріарха під час богослужінь. Багато єпархій і храмів відмовилися від цього, і тепер це рішення видалене зі Статуту нашої Церкви. 

Читайте також: ПЦУ звернулася до Вселенського патріарха з проханням позбавити Кирила престолу

Одним із найважливіших рішень є те, що предстоятель УПЦ був членом Священного синоду РПЦ. Цей пункт також забрали зі Статуту. Більше в РПЦ не буде жодного представника України, який би ухвалював рішення в керівних органах Церкви.

Так само у новому форматі Статуту вже не буде необхідності предстоятелеві нашої Церкви після обрання отримувати грамоту патріарха Московського.

Це всі рішення, що стосуються управління Церквою. Про решту нема сенсу говорити, тому що устрій Церкви залишається незмінним.

Тобто ми ухвалили рішення про проголошення незалежності від Російської православної церкви. Відтепер єпископи УПЦ не є членами Архиєрейського собору РПЦ, не є членами Помісного собору РПЦ, а Блаженніший не є членом Синоду РПЦ. Його обирає єпископат нашої Церкви, і він не отримує на це ні благословення, ні патріаршої грамоти. 

Оскільки ви – Митрополит Львівський і Галицький, розкажіть, скільки парафій на Львівщині тепер у вашому підпорядкуванні та скільки перейшло в ПЦУ?

Релігійна сфера – дуже тонкий організм. Так склалося історично, що Церкви не можуть так швидко «йти в ногу» з державними і політичними поглядами. Наша Церква доволі консервативна, це бачить усе суспільство. Але вона все одно рухається вперед. Є певна еволюція. Навіть ці рішення Блаженнішого в перший день війни, коли він назвав війну війною і засудив агресію російської федерації, звернувся до президента російської федерації з проханням зупинити війну, вивести війська, є внутрішнім ростом предстоятеля, який усвідомив увесь біль свого народу, своєї пастви.

Релігійне питання взагалі дуже чутливе. Завжди, коли мовилося про міжконфесійні відносини, була певна напруга. Найкращий час міжконфесійного регулювання – це час президентства Леоніда Кучми, який напередодні святкування 2000-ліття Хрещення Русі запросив усіх предстоятелів і попросив зняти цю міжконфесійну напругу. І предстоятелі дослухалися до нього. З інтернету зникли образи, і конфесії почали жити нормальним, спокійним життям. Ніхто не захоплював храмів, не виділяв земельні ділянки під будівництво церков, і держава у рівних частках пропонувала Церкві підтримку. Відтак політика ввійшла у Церкву та зруйнувала ці відносини. Отож

останні вісім років маємо церковно-політичне протистояння.

Теперішня війна показала нашу активну участь в житті соціуму, підтримці війська. Ми збирали продукти, гроші, медикаменти, приймали і приймаємо біженців. Тепер сім’ї переселенців перебувають у нашому катедральному соборі.

Важливо розуміти, що Церква може жити благополучно, якщо її підтримати. На жаль, цей деструктивний факт, який присутній сьогодні у нашій державі, зокрема на заході, існує. Як він відображається? В захопленні храмів. Ми чітко маємо розділяти поняття «перехід громади», як це було раніше – до Київського патріархату чи пізніше – до ПЦУ, і «захоплення громади». 

26 травня Митрополит Львівський і Галицький Філарет опублікував на своїй сторінці у фейсбуці відкрите звернення до голови Львівської військової адміністрації Максима Козицького, керівників поліції та СБУ Львівщини про те, що в деяких районах області порушують права віруючих, священнослужителів та релігійних громад Львівської єпархії УПЦ. Оскільки на Львівщині вже заборонили діяльність УПЦ МП в Городку, Стрию, Бориславі та Червонограді, деякі громади самостійно перейшли до помісної Православної церкви.

У відповідь голова Львівської ОВА Максим Козицький закликав правоохоронні органи з’ясувати, чи такі факти справді мали місце і чи було порушене законодавство. Та водночас наголосив, що Митрополит Філарет (Кучеров) має розуміти і враховувати суспільні настрої жителів, що українці мають повне право ставити питання про існування в Україні релігійних організацій, керівний центр яких є на території країни-агресора, в країні, яка розв’язала проти нашої країни війну і вбила десятки тисяч мирних жителів. При цьому він нагадав, що жодна громада Львівської єпархії УПЦ (МП) не виконала норм Закону України від 20.12.2018 № 2662-VIII щодо перейменування Церков, центри яких є на території країни-агресора, а тому їхні статути наразі втратили чинність.

Колись був Київський патріархат, і рішення про перехід до Київського патріархату ухвалювала релігійна громада, парафія. Приймали такі самі зміни до Статуту іншого підпорядкування, голосували, одностайно підтримували і переходили. Громада села чи міста не мала жодного стосунку до релігійної громади, яка є засновницею. Засновниками парафії є не село – тисяча чи дві тисячі людей, а двісті людей, які є парафіянами цього храму.  

Вони заснували релігійну громаду і вони ухвалюють рішення – переходити чи не переходити. Це правильний крок – і юридично, і канонічно, коли громада ухвалює рішення. Під час першої хвилі переходу парафій після томосу, наданого ПЦУ, в нас були такі громади, які приходили до мене і казали: «Владико, ми хочемо перейти в ПЦУ». Ухвалюйте рішення – якщо ви це робите у канонічний спосіб без сторонніх осіб, то ви ухвалюєте це рішення без тиску і свідомо. Були громади, які в неділю проводили збори, зачиняли храми і одностайно чи за винятком двох-трьох або п’яти сімей ухвалювали рішення про перехід до ПЦУ. 

Читайте також: Священники церкви московського патріархату, що перейшла до ПЦУ, залишили у храмі «голі стіни»

Був інший шлях – коли громади захоплювали. Наприклад, громаду нашої церкви в неділю не пустили до храму. Зачинили браму, на територію зайшла група священників ПЦУ і розпочала богослужіння з невеликою кількістю людей. Громада відійшла від храмової споруди і продовжила своє служіння в хаті священника. У церкві залишилося п’ятеро-семеро людей, а в хаті священника – 100-150. Це я вважаю рейдерським захопленням. 

У Дрогобичі храм Святого Йова Почаївського на вул. Трускавецька, 56, що належав до Московського патріархату, офіційно перейшов до Православної церкви України. Відповідне рішення прийняли в Дрогобицькій міськраді 25 травня. Настоятель церкви Микола Мандзюк і далі вів діяльність попри раніше звернення парафіян щодо переходу до ПЦУ. Після цього у храмі Святого Йова Почаївського залишилися «голі» стіни: не стало фрагментів іконостаса, вивезли більшість ікон та церковних атрибутів.

Є ще такий варіант: коли влада ухвалює рішення про перереєстрацію громади, і громада як власниця свого майна, своєї споруди храму дізнається про свою перереєстрацію, що вона минулого тижня нібито ухвалила рішення про входження до структури ПЦУ та дізналася про це з державного реєстру. Ніяких зборів не було, ніяких повідомлень не було, і раптом громада приходить в неділю до церкви, як це було в Дрогобичі. Ми не розуміємо, за підтримки кого це організоване: зірвані замки з дверей, священник ПЦУ заходить служити молебень із представниками влади… Можливо, це тероборона, а можливо, якісь політичні партії, що взяли на себе цю відповідальність. А громада лишилася за межами брами, за колодкою, її не допустили. 

Вважаю, що це деструктивний вплив на життя Церкви. Якщо ми будемо так робити далі, то ніякого єднання не буде, ніякого діалогу. Треба чітко ставити питання: захопити дві-три громади чи тиснути на священника. 

Пригадую, коли місцева влада в районі, у місті, в селі починала тиснути на священника щодо переходу до ПЦУ. Були  й такі переходи, коли священник залишав громаду і йшов. Громада переходила, але розвалювалася, розділялася надвоє – частина людей залишалася в нашій Церкві, а частина переходила в ПЦУ. Це розділення громади, ворогування. 

То скільки зараз парафій УПЦ на Львівщині? 

Львівська єпархія до початку війни на Донбасі надічувала 70 парафій. Ми пережили дві хвилі переходу до КП і ПЦУ. З початком війни була перша хвиля, друга хвиля – після надання томосу ПЦУ, зараз триває третя хвиля, коли громади ухвалюють рішення про перехід до ПЦУ. 

Але є громади, які все-таки вирішили не переходити в ПЦУ. Вони вийшли з нашої структури, ухвалили на зборах рішення про вихід із Львівської єпархії Української православної церкви і визначилися, що хочуть мати пряме підпорядкування Константинопольському патріархату, звернувшись до нього з відповідним проханням. 

Знаю, що ці прохання прийняті до розгляду, але не знаю, чи вже є відповідь цим священникам, бо вони вийшли з-під мого підпорядкування. Як правило, на єпархіальній раді ми ухвалюємо рішення, що громада і священник вийшли з-під юрисдикції Львівської єпархії Української православної церкви, і ми викреслюємо зі своїх диптихів цю парафію, і священник виходить поза штат. 

Зараз у нас залишається 25 парафій. 

Як щодо діалогу з іншими Церквами, зокрема з ПЦУ? 

Діалог – це внутрішнє бачення Церкви, це не рішення Собору єпископів чи Помісного собору Церкви. У нас діалог завжди існував, особливо з іншими Церквами. Ми завжди зустрічаємося зі всіма главами, єрархами Церков і релігійних організацій для вирішення церковно-державних, суспільно-державних питань, спілкування між собою. Беремо участь в державних заходах, підносимо молитву за благополуччя і здоров’я. Наприклад, на День міста, коли збираються єрархи, різні конфесії і в кожного своя черга, хто яку молитву читає. Ми завжди читаємо молитву за упокій князів-засновників Львова, наших сучасників, хто був тут при владі. 

Але питання це дуже непросте, тому що ми не проголосили себе автокефальною Церквою. Ми є Церквою свого права, самостійною, незалежною Церквою. В історії були такі випадки, коли Церкви були незалежними. Вони не були автокефальними, не підпорядковувалися нікому, але імена їхніх предстоятелів згадували в диптиху помісних Церков. 

Чи варто очікувати інтеграції з ПЦУ, об’єднання в якусь одну структуру під назвою Українська православна церква чи Православна церква України? 

Ви знаєте, євангельська традиція – це традиція єдності та любові. Ми молимося на кожній Божественній літургії за єднання всіх християн у світі. Звичайно, це ідеальна модель, коли б ми, усі християни, об’єдналися у Христі в єдиній соборній Церкві принаймні в межах традиції першого тисячоліття – до розділення Церкви. Це мета і прагнення кожного християнина, кожного єрарха, священника, мирянина, який розуміє Церкву Христову не як структуру, вертикаль влади, а як Тіло Христове, тож мусимо не розділятися, а єднатися навколо нього. 

Те, що стосується діалогу з помісними Церквами, діалогу з ПЦУ, то, звичайно, цей крок більш юридичний, який із юридичного буде переходити у канонічний. Але цьому мають передувати і певні моральні засади. 

Так, це довгий шлях, але це шлях миру та любові. Нашою головною метою має бути не структура. Не так важливо, щоби ми говорили про єднання УПЦ і ПЦУ. Ми мусимо говорити про єдність православ’я як такого, як цілої інституції, як цілої Церкви. 

Щоб у нікого не виникало сумнівів, двозначності, скажіть, в Україні триває громадянська війна, «спецоперація» росії чи російсько-українська війна? 

Ви знаєте, я напевно перший єпископ УПЦ, який усе назвав своїми іменами. Після анексії Криму я звернувся до президента росії  із закликом припинити анексію і вивести свої війська звідти. У перший день агресії на Донбасі я назвав цю агресію війною росії проти України. У ті часи, коли тільки почалися обстріли, коли ще не було війни, можна було казати, що відбувається якась спецоперація.

Але коли гинуть люди, нищиться інфраструктура по всій Україні, ми бачимо не просто страшну, а віроломну війну, геноцид проти українського народу і проти нашої священної землі. 

Якщо ми говоримо, що будуємо нову Церкву, то треба допомогти йти цим новим шляхом і нарешті об’єднати все українське суспільство. І хай нам у цьому допомагає Господь! 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!