Якими є традиції святкування Різдва? Наскільки важливими є 12 страв на столі та без яких символів воно неможливе? Про це Tvoemisto.tv поговорило зі співавторкою книги «Школа Різдва», дослідницею та креативною продюсеркою культурної платформи «Ковчег «Україна» Яриною Винницькою.

Про те, чому на Різдво варто збиратися за родинним столом 

Для мене Різдво є одним із найважливіших християнських свят, але водночас сімейною психотерапією. Ін’єкцію любові до традиційних святкувань я отримала від своєї бабусі, і зараз мені боляче спостерігати, як ми втрачаємо магічний світ Традиції. Це спадщина, яку ми отримали крізь тисячоліття, і там однозначно є щось дуже цінне, навіть безцінне для нас. 

Мене дуже вражає той факт, як можна їхати святкувати Різдво в Буковель чи в Єгипет. Сама я часто мандрувала, жила тривалий час у різних країнах, але категоричним імперативом для мене було і є на Різдво чи Великдень завжди повертатися до батьківської хати. Тому на Різдво не можна кудись їхати – можна лише приїжджати. Додому.

Спостерігаю за тим, як глобалізується світ, і мені боляче, що ми втрачаємо свою унікальність, ідентичність – усі ці Санта Клауси, олені, jingle bells заполонили наш простір та витісняють наші власні атрибути Різдва. І саме це спонукає мене створювати мистецькі книги про наші традиції. Книги – не прості, а особливі – артбуки з різними поліграфічними спецефектами, щоби таким чином привертати увагу до цієї теми, щоби подати наші традиції в ошатній «золотій рамі».  

Про сталість традиції святкування

Я вважаю, що традицію треба зберігати і водночас переосмислювати, модернізувати, додавати до неї нове. Традиція – це відкрите джерело, а не щось законсервоване, канонічне, незмінне. Я спостерігаю, як давні традиції трансформуються в моїй родині. 

Моя бабуся мала великий пієтет до народної культури попри те, що була містянкою з вищою освітою, переселенкою з Перемишля, тому у нашій родині змішалися львівські, польські, гуцульські традиції: гуцульський підсвічник, проскурка з Перемишля, панське столове срібло і сіно під обрусом. Все це творило новий підваріант традиційного святкування – традицію львівського Різдва.

Тому я вболіваю за локальність, за збереження місцевих культурних підваріантів, адже українці дуже багаті в межах самого українства: гуцульське Різдво відрізняється від полтавського, а полтавське від поліського. Особливості, які притаманні кожному регіону, варто зберігати і плекати, вносити у «червону книгу» української традиційної культури. 

І кожна родина також має повне право виробляти власні традиції. Має право шукати власний спосіб, як тримати зв’язок поколінь і тяглість традиції, але водночас додавати щось своє і творити нове. Ми, для прикладу,  додаємо таку опцію до святкувань, як різдвяні вікторини – родинні змагання на знання традицій, Біблії, різдвяних історій тощо. 

Про те, що є найціннішим у час Різдва

Для мене найважливішим є той факт, що за столом на Святвечір збирається весь наш рід, усі наші «і мертві, і живі, і ненароджені», і ти фізично відчуваєш силу свого Роду. За святковим столом завжди є особливе місце для предків – дідух, покуть, окрема тарілка і келишок для них, страви, що залишаються на столі після вечері для духів. І от цей контакт із предками – дуже сакральний, навіть інтимний момент контакту з невидимим світом.

Моє Різдво – це обов'язково проскурка і благословення від старшого в родині. Це гуцульський трисвічник – унікальний артефакт української народної культури. Це страви, рецепти, сімейні кулінарні таємниці. Це обрус (скатертина), випрасувана «на глянц», під скатертиною сіно, а на ній столове срібло. Отаке поєднання непоєднуваного – сіна з поля і столового срібла, поєднання міста і села.

Етнографи завжди сперечаються про те, яка традиція «традиційніша» – що і як треба робити, щоб усе було згідно з каноном. А я вважаю, що єдиний критерій канонічності – як робила ваша бабця, так і є правильно. Локальні традиції вашої родини також варті канонізації. 

Дух Різдва є духом дива – народження Бога, мистецтвом радості співбуття, вміння приймати свій рід таким, яким він є разом із усіма його сильними та слабкими сторонами. Тому на Святвечір не можна сваритися, бо весь рік буде нещасливим. Під час вечері також не можна голосно говорити, і ось ця урочиста тиша – важлива частина різдвяного ритуалу для мене. Вечеряти треба усвідомлено, неквапно споживаючи усі 12 страв. 

Про те, наскільки важливими є 12 страв на Святвечір 

Як на мене, найважливішою «стравою» за святковим столом є любов і єднання зі своїм родом. Це духовні «страви». А щодо їстівних, то рахувати наїдки і сперечатися щодо їх кількості вже стало моєю новою різдвяною традицією. От вареники з капустою і картоплею – це одна страва чи дві? Чи можна вважати стравою проскурку? А узвар?

Ми з бабусею вели суперечки щодо того, коли варто подавати на стіл кутю – на початку чи в кінці. Моя бабуся, міська пані, трактувала кутю як десерт, тому подавала її в кінці «на солодке». Я ж начиталася етнографічних джерел, здійснила власне занурення у цю тему і вважаю інакше: кутя – це найважливіша ритуальна поминальна страва – коливо. І оскільки найважливіша, то нею має розпочинатися Свята вечеря.

Проте певна, що все це другорядне. Головне – переживати за столом автентичні відчуття радості, любові, поваги до свого роду, до своєї землі.

Про атрибути святкування Різдва

Я мрію зробити повноцінну Школу Різдва, де можна буде власноруч виготовити всі атрибути: різдвяну ікону на склі, солом’яного павука (прикрасу із соломи), різдвяні витинанки тощо. Весь цей культурний спадок треба архівувати й щороку відтворювати. 

Вважаю, що віншівки – це своєрідні психотехніки, стародавні «афірмації» – установки, певна словесна магія. Тепер і сучасна психотерапія вважає, що слово і думка програмують нашу свідомість, а відтак і майбутнє. Наші предки давно це знали і не втомлювалися програмувати багатий урожай, щасливий новий рік, вдале подружжя. 

Це прекрасна традиція – переконувати себе, що все буде добре, і дарувати це переконання іншим. Щодо давніх колядок, візьмемо, для прикладу, навіть той самий «Щедрик». До того, як його обробив Леонтович, це були три-чотири ноти, тобто, народна мантра, що вводить вас у своєрідний змінений стан свідомості, і тоді перед вами відкривається доступ до іншого невидимого світу. Отакі наші власні народні психотехніки, які ми втратили.

Про Новий рік та Різдво

Новий рік для мене – це просто ще одна нагода піти на дискотеку. Як стверджувала моя бабуся, в її часи ніхто Нового року взагалі не святкував. Це радянська традиція – свято, створене радянською пропагандою з метою витіснити Різдво. Потрібно було дати людям якусь альтернативу, і так з’явився Новий рік. Це витвір радянської пропаганди, як і Дід Мороз зі Снігуронькою, які стали «замісниками» Святого Миколая. 

Я жила за кордоном, але ніде не спостерігала такого шаленства щодо Нового року, як у нас, на пострадянському просторі. Там святковою домінантною року є Різдво, а Новий рік – радше «залишкове явище» і привід піти з друзями в бар чи на дискотеку. Львів теж був частиною цього європейсько-християнського простору, де Різдво є центральним святом. Схід України зазнав більшого тиску російської пропаганди, тому там людям досі важко не дивитися «С легким паром» і культивувати Новий рік як головне свято країни. 

Вважаю, що нашу традицію треба зберігати в первісному вигляді та водночас розвивати, додаючи нове. Та не забувати про головне: Різдво – це диво Народження Бога, диво співбуття з усім своїм Родом та співтворення радості.

Читати інтерактивну книгу «Школа Різдва» можна тут.

Роман Тищенко-Ламанський

Інфографіка: Аліна Петренко