Що змінилося в Україні з часів Революції Гідності у 2014 році та яке місце країна займає на карті світу сьогодні Tvoemisto.tv дізнавалося у історика та депутата ВР Володимира В'ятровича.

– Що дала нам Революція Гідності 2014 року і чи можна сказати, що в українців з того часу почали змінюватися цінності? 

Думаю, що в Україні з 2014 року дуже серйозно пришвидшився процес самоусвідомлення і створення політичної нації. Набагато більше українців почало цікавитися своїм минулим і розуміти його. Нарешті прийшло розуміння того, що в українців є своя унікальна культура, яка потребує захисту.

Дуже добре, що ті настрої, які були на Майдані з початком російсько-української війни, держава підхопила і почала здійснювати достатньо продуману культурну політику, спрямовану на зміцнення національної ідентичності. Мовиться і про підтримку української мови, і про формування політики пам’яті, і про зміни в армії. 

Можна сказати, що саме тоді почала творитися українська армія, бо до 2014 року то був лише «осколок» колишньої совєтської армії, який від 1991 року розпадався і розпадався. Російська агресія фактично запустила процес творення української армії, і дуже важливо, що вона стала новою не лише з технічної точки зору, а й з ідейної. Армія почала переймати символіку українських збройних формувань ХХ століття. 

– Як Україну сприймає Захід зараз? 

Для багатьох Україна «на радарах» по-справжньому з’явилася після 2014 року. В інформаційному полі наша країна після 1991 року була майже відсутня, багато хто бачив її як пострадянську республіку і асоціював її з Росією. 

Напевно, чи не вперше Україна почала артикулювати окремо після Помаранчевої революції 2004 року, але потім знову зникла поля зору Заходу. В інформаційне поле вона повернулася під час Євромайдану 2013 – 2014 років, особливо з початком російсько-української війни. 

Для багатьох суспільств на Заході те, що Україна не здалася, чинила і далі чинить активний спротив агресії, стало просто відкриттям нашої країни. Думаю, українці змогли заслужити досить серйозну повагу Заходу. Пам’ятаю, як улітку 2014 року в США у звичайному супермаркеті нас питали, звідки ми, і ми відповіли, що з України. Касирка сказала: «Ага, я знаю, що ви боретеся з Росією». 

Я переконаний: те, що Україна зараз почала отримувати збройову допомогу з демократичних країн Заходу, є результатом того, що світ побачив, що українці будуть боротися, чинити спротив, захищатися, тому й готовий надавати нам допомогу. 

– На вашу думку, чи почала Україна інтегруватися у західний світ?

В Україні зараз триває процес відновлення власної культури, і він триватиме ще довго, бо надто довго цю культуру нищили. В 2019 році процеси відновлення культури, на жаль, призупинилися, бо з боку теперішнього керівництва держави нема достатньої уваги до цих питань. А проте зроблено досить багато. Я певен, що Україна може інтегруватися в світову культуру, зберігаючи свою унікальність. 

Гадаю, в контексті протистояння України та Росії дуже пришвидшилися процеси внутрішньої інтеграції українців. Тобто Росія своєю агресією мобілізує українців, і ця різниця, що була між заходом і сходом України, поступово зникає. До слова, ця різниця була абсолютно історично обумовлена, бо пам’ять про те, що Росія – агресор і що їй не варто довіряти, на заході України збереглася краще, адже була тут ближчою: боротьба із Совєтським Союзом, повстанський рух, який тривав у 50 – 60-их роках. Натомість коли ми говоримо про центр, схід чи південь України, то там ця боротьба була придушена ще на початку 1930-их років. 

Той факт, що Росія є ворогом і що вона небезпечна, зараз сприймається вже більшістю українців більш-менш рівномірно на всій території, колосальної різниці між сходом і заходом немає. Російська агресія спонукала багатьох українців до відмови від проросійських поглядів, мови, культури, поглядів на минуле. Рівень політичного впливу Росії значно зменшився, аніж це було до Євромайдану. 

– Чи можна сказати, що Україна і Росія є протистоянням двох абсолютно різних цивілізацій?

Думаю, що ми відрізняємося від Росії системою цінностей. У нас, українців, однією з ключових цінностей є свобода. Свободолюбність ця часом навіть зашкалювала, але українці – це нація, яка не терпітиме хоч якогось утиску своїх прав чи вольностей, тому історія України є історією боротьби за свободу. 

Росія, навпаки, є країною, у якій громадяни готові терпіти приниження і різні негаразди, «лишь бы за державу не было обидно». Це країна царів, країна, де навіть Церква не зберегла своєї незалежності, а стала інструментом держави. Це країна радше азійських форматів, де, обираючи між свободою та безпекою, абсолютна більшість громадян віддає перевагу безпеці. І заради цієї, часто ілюзорної, безпеки готова повністю відмовитися від своєї волі. На жаль, громадяни Росії часто перетворюються на солдатів імперії, втрачають безпеку і експортують цю несвободу та свавілля російського керівництва у світ, зокрема в Україну. 

– Як оцінюєте загрозу вторгнення Росії в Україну і як українці реагують на цю загрозу?

У нас зараз немає паніки. Українці скуповують не сірники і гречку, а зброю. За даними соціології, більшість громадян  не збираються нікуди втікати, а готові захищати свою землю, готові до збройного спротиву значно більше, аніж громадяни деяких європейських країн.

Звісно, загроза є, але я переконаний, що найбільшим успіхом для Путіна було б не лише завоювання території України, а й українських душ. Саме на це спрямована його політика, яка була досить успішною приблизно до 2013 року, особливо в часи Януковича. Після 2014-го ця політика зазнала краху, бо Путін намагався захопити Україну силою зброї, але отримав протилежний результат. Завоювавши й анексувавши частину її території, він почав втрачати душі українців. 

Я не вірю, що у найближчому майбутньому, незалежно від того, яким чином будуть розвиватися відносини України та Росії, і від того, чи буде війна, я переконаний, що Путіну вже не вдасться повернути українців у орбіту свого впливу. 

Софія Шавранська

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.