Матері загиблих військових у Львові вже стали «марсовою родиною»: приходять на могили синів, садять квіти, підтримують одна одну і шукають новий сенс у житті. Tvoemisto.tv розповідає історію кількох із них.

Вона втирає сльози. Сумує. Загортається в прапор. Пов’язує жовто-блакитну стрічку. Вірить, що її син тепер у небесному війську. І тамує біль, який насправді нікуди не зникає, стає частиною душі, але водночас змушує піднятися, стати на ноги і робити щось в його ім’я. Наприклад, посадити дерево, яке він не встиг, бо пішов на війну. До цього клена-явора будуть бігти діти вже наступних поколінь і дякувати за життя та волю. Такою є матір, яка не хотіла відправляти свого сина на війну, але прийняла його рішення захищати країну від ворога, боронити рідну землю.

Марія

Жінка тримає в руках великий букет жовтих квітів, які їй передав до Дня матері побратим її сина. Цього року син Ігор уже не зможе привітати маму – долучився до небесного батальйону захисників. 

Марія працює старшою медсестрою у 3-ій міській поліклініці. Разом із донькою виконала маленьку місію – посадила явір у парку «Залізна вода», який завжди нагадуватиме про мужнє серце «азовця».

 Матір Ігоря Михайлишина сумує за сином: «Маю велике горе, але горда за свого сина, що він не заховався, став на захист країни, мужньо зустрів ворога. Я знаю, що хлопці за нього помстяться» 

Ігор Михайлишин був учасником Революції Гідності. В грудні 2014 року пройшов курс молодого бійця і приєднався до полку «Азов». Воював проти росіян ще під час Антитерористичної операції, брав участь у боях за Широкине, був поранений, але повернувся на фронт. Загинув на початку повномасштабного вторгнення 20 березня в Маріуполі, який тоді опинився під блокадою. Йому було 27.

«Ігор ріс спокійним, милим, слухняним хлопцем, дуже любив тварин, захищав слабких, займався спортом. Чесно кажучи, я ніколи не думала, що він стане військовим. Син закінчив 65 школу, ліцей комп’ютерних технологій, заочно ще вчився в Національній академії внутрішніх справ. Брав участь у «Широкинській операції», був контужений. Наприкінці 2016-го повернувся додому, до Львова, ще мав рік контракту з 80-ою бригадою. Відтак півтора року працював у Польщі, але не зміг жити в чужій країні, казав, що треба відбудовувати свою. В грудні 2021-го повернувся в «Азов». Повномасштабна війна застала його в Маріуполі», – розповідає Марія.  

 Ігор Михайлишин – учасник російсько-української війни

Там, у Маріуполі, досвідченого бійця смертельно поранила куля снайпера. Він боровся за життя, його потрібно було оперувати, але через страшні обстріли міста надати необхідну меддопомогу не вдалося. Чоловіка ввели у медикаментозний сон. До Львова він повернувся назавжди 20 липня, через чотири місяці після загибелі. Ігоря вдалося ідентифікувати завдяки тату на шиї та руках.

«Я щаслива, що вдалося вивезти сина під час обміну тілами, що «орки» не знущалися з нього, бо багатьох бійців із Львівщини досі не можуть ідентифікувати», – веде далі Марія.  

Жінка каже, що виховання має визначальну роль, що насправді все починається з сім’ї. Мають значення мова, любов до країни, звичаї, традиції. 

«Коли почалася війна, Ігор мене дуже заспокоював, мовляв, усе буде добре. І я повірила, що з ним нічого не станеться. Він приснився мені лише раз, перед Великоднем. Я не хотіла нічого робити, пекти, а він сказав мені: «Що, навіть паску не будете пекти?» І я отримала таку енергію, паска вийшла така гарна... Ігор завжди додає мені сили, навіть із неба…» – її голос звучить спокійно, рівно, а поряд шелестить листям явір-клен. 

Анна

Жінка загорнулася в червоно-чорний прапор національно-визвольної боротьби українського народу. Вона разом зі своєю мамою Надією та нареченою сина Михайла Валерією також тут – садять явір. Три покоління в образі цих трьох жінок. 

Михайло Міхеєв був солдатом 80-ої бригади з 2021 року. Через що пройшов цей хлопець, тільки Богові відомо. Був важко поранений у Бучі, вижив, пролікувався, пройшов нелегку реабілітацію і… повернувся до побратимів. Загинув торік 26 червня під час обстрілу села Богородичне Краматорського району. 

«Михайло був височезним, добрим, любив баскетбол. Навіть після поранення, лежачи на ліжку в госпіталі, допомагав хлопцям знайти все необхідне... А коли загоїлося, вирішив повернутися назад, бо знав, що хлопцям потрібна допомога, – на мить змовкає Анна, щоб проковтнути сльози. – Були страшні обстріли… Це Краматорський район, село Богородичне, його вже взагалі немає – ні будинків, ні одної душі», – говорить з гіркотою мама. Михайло загинув через місяць після того, як зустрів 25-ліття на фронті.

Захисник мріяв започаткувати власну справу з пошиття патріотичного одягу 

Чоловік казав, що хоче одружитися, мати дітей. Валерія його одразу підкорила. Зараз дівчина орендує неподалік Марсового поля квартиру, щоби бути ближче до могили нареченого. 

Захисник заручився з Валерією, але одружитися не встиг

Дівчина каже, що Михайло мріяв започаткувати власну справу з пошиття одягу із патріотичною вишивкою. Вони вже навіть створили макети, але не судилося робити це разом. Утім Валерія мрію коханого не зрадила: зателефонувала мамі Анні й запропонувала все-таки відкрити фірму «Козак Монтана» («Монтана» – це позивний Михайла).

 Анна зодягнена в худі з написом «Незламна Монтана», наречена Валерія – у кофтині з етнотризубом. Бабуся Надія їх підтримує

Бабуся Надія каже, що всі хлопці, які пройшли війну, стали старшими щонайменше на десять років. Коли Михайло повернувся з ООС, то вже був інший.

«Зовсім іншим повернувся – тихим, мовчазним. Багато читав про війну і психологію, бо знав, що це, і готувався до мирного життя. Йому було важливо жити», – розповідає мама Анна.

Попри все жінки випромінюють оптимізм і світло – світло, що народилося з великої любові до їхнього захисника, який тепер, образно кажучи, перетворився на могутнє дерево.

Мар’яна

Мар’яна – мама юного оборонця Максима Василишина разом із чоловіком Романом та молодшим сином Назаром також розгортають прапор. Роман теж служить в ЗСУ. Відпросився на день, аби посадити з сім’єю дерево пам’яті на честь сина.

Мар’яна признається, що відмовляла сина йти на війну, але переконати його було неможливо. Максим був непосидючим студентом першого курсу Львівської політехніки та Львівського торгово-економічного університету, також вчився в Академії лідерства. Йому було лише 18-ть. 

Заробляти хлопець почав із 15 років: займався криптовалютою, продажем мобільних і велосипедів (під час карантину за місяць зумів продати 300 роверів), згодом узявся за будівельний бізнес, уже мав макет свого майбутнього будинку. Вчився й у військовому ліцеї, але не захотів продовжувати науку, розповідають батьки. Коли почалося російське вторгнення, два дні поволонтерив і одразу ж долучився до оборони. 

Максим завжди повторював: «Хто хоче – той має», – згадують батьки

«Спочатку він був під Києвом у «Азові». За одну ніч вони тоді назбирали 120 тисяч на автомобіль, він сів за цей «Паджеро» і поїхав. Потрапив під бомбардування, але його це не зупинило. Коли «азовці» пішли на Харків, його зі собою не взяли – був надто молодий. Тоді він пішов у батальйон «Карпатська Січ» і тиждень просидів під штабом, щоб його взяли. А коли Київ відбили, перейшов на Харківський напрямок і 18 червня загинув під Ізюмом», – розповідає мама. 

Жінка, не приховуючи сліз, згадує, що останні слова сина були: «Передай батькові, що це війна артилерії та безпілотників». Максим тричі просив переказати ці слова, і коли Мар’яна написала, щоби він привітав тата з Днем батька 18 червня, син уже цього повідомлення не прочитав… 

Читайте також: У Львові родичі загиблих військових висадили Алею пам'яті Героїв. Фото

Матір, працюючи бухгалтеркою, каже, що діти, сім’я в неї завжди на першому місці, що вони з Романом багато вкладали у синів, і Максим відчував їхню підтримку та любов. 

«Коли він збирався востаннє, проходив у Львові навчання керування  безпілотниками, то сказав: «Ви ще мною будете гордитися». І той його останній погляд, коли він притулився спиною до дверей і дивився кудись у далечину… Я аж злякалася: «Що, що таке, сину? Не їдь, якщо відчуваєш…», а він відповів: «Просто важко переключитися. Все буде добре, мамо». 

Тепер Мар’яна з чоловіком намагаються втілити те, про що мріяв їхній син. У записах Максима вони прочитали, що він хотів, аби біля могил героїв були QR-коди з їхньою біографією. І ось на цій алеї, де тепер ростуть вісім яворів-кленів на згадку про вісьмох героїв, є інформаційний стенд із кодами, завдяки яким можна довідатися, ким був той чи той захисник. Ба більше, батьки Максима з Академією лідерства хочуть започаткувати стипендійну програму імені Максима Василишина для молодих людей, які мають підприємницькі амбіції.

 «Нам досі не віриться… Важко прийняти, що його вже нема», – каже мама Мар’яна

«Хлопці-добровольці, як і Максим, були безвідмовні. Я його відмовляла, не приховую, але він сказав: «Я йду на війну не помирати, а перемагати». Намагався бігти за життям, поспішав жити. Після його смерті я зрозуміла, чому він так за все хапався. Сниться мені Максим і каже: «Мамо, я живий, я просто виконую завдання»…

Тетяна і Галина

Тетяна Спринчане виховувала сина у Чернівцях, в румунському середовищі, бо сама румунка з походження. Олександр змалечку був добрим, хоробрим, вчився на відмінно, допомагав іншим. У будь-якій життєвій ситуації запевняв, що все буде добре, був дуже позитивним і підбадьорював інших. У нього часто питали поради. Повістки він теж не чекав, у 2014 році пішов захищати Україну від росіян у складі 80-ої бригади.

Олександр дуже добре говорив українською і своє щастя знайшов у Львові – дружину Богдану та другу маму Галину. 

Дві матері Олександра вбрані у пам’ятні футболки з позивним сина  «Грізлі» та значком десантника. Дружина Богдана має вишитий його шеврон. Такий самий шеврон із «Грізлі» вибила на руці, бо Олександр планував зробити собі таке тату

Захисник познайомився з Богданою в інтернеті. Вона тоді, у 2017 році, волонтерила, дуже злилася, коли люди забували, що в країні війна, і дала собі слово вийти заміж за військового. До нього й бігала на короткі зустрічі-побачення на вокзалах, коли він їздив на війну. 

Олександр завершив військову кар’єру в 2018 році, хотів будувати сім’ю, але щоразу, коли ситуація загострювалася, збирав речі та їхав на допомогу побратимам. 

Матір Богдани Галина прийняла Олександра за сина – з любов’ю, по-справжньому.

«Коли мені вранці 24 лютого прийшло зі школи повідомлення, що почалася повномасштабна війна і навчання не буде, я боялася зайти до їхньої кімнати. Перед тим бачила, як Сашко збирає речі, і мене це так роздратувало: навіщо йому ті берці? Сашко тоді став на рівні ноги, вхопився за рюкзак, і я зрозуміла, що ми його не стримаємо. Він був таким відповідальним. А ще дуже гарно усміхався. В нашій квартирі тепер бракує його сонячної усмішки. Останнє, що він мені сказав: «Мамо, все буде добре», – згадує пані Галина.

Олександр загинув 6 липня біля Верхньокам’янського на Донеччині. Дружина Богдана каже, що десантника неможливо відмовити від участі у війні. Його головна ціль – воля та перемога.

«Коли я допомагала йому збирати речі, то ще казала: «Напевно, я погана дружина, якщо не намагаюся тебе стримати», на що він відповів: «Котику, ти найкраща дружина, але на світі є важливіша річ – воля». Я підтримувала його, як би мені це боляче не було, щоби він знав, що я його тихий причал, що я вірю в його повернення», – каже Богдана.

 «Війна нас поєднала, вона нас і розлучила», – вважає дружина бійця

Лариса

«Я сто разів просила Миколу одружитися. В нього була дівчина, з якою вони зустрічалися п’ять років, але він казав, що хоче спершу чогось досягти, щоби дати дітям найкраще. Дуже мріяв про сина Артемчика. І я тепер у кожному візочку з хлопчиком бачу, уявляю, що то міг бути мій онучок. Дуже мені це болить. Микола був добрий, прихильний до мене. І я не знаю, як це пережити…» – не стримує сліз мама Лариса. 

Микола Забавчук, зі слів матері, яка працює вчителькою початкових класів, був активним, займався гімнастикою, айкідо, кікбоксингом, виступав на змаганнях. Був борцем за правду і справедливість, звідси і його позивний – «Білий». 

«Уся його сутність була бойова. Він навчався у Львівській політехніці, працював на Львівському обласному стрілецькому стенді, на СКА. Ця робота йому подобалася, він багато чого там організував, навів лад, фактично відродив Львівське стрілецьке братство, воно почало діяти, тож тепер на його могилі майорить прапор цього братства», – пояснює пані Лариса.

Матір розповідає, що син мав тату у вигляді павутиння, а на грудях у нього був вибитий вовк. 

«Микола не дозволяв удома виганяти чи викидати павуків. Пояснював, що павутина – це ознака сім’ї, єдності, родини, спільноти. А вовк, зображений на грудях, є вожаком зграї… Таким був мій син, міг усе віддати рідним і друзям»,  – веде далі пані Лариса і показує у себе на платті брошку – павутинку з павучком. Береже пам’ять про сина…

Вовк – вожак зграї – улюблений звір Миколи

Коли почалася повномасштабна війна, Микола наступного дня прийшов і сказав: «Мамо, ми сюди нікого не пустимо. Я буду захищати вас!» І пішов у тероборону. Стріляти вмів, права отримав. А тоді сказав, що їде на схід. 

«Мамо, не переживай, мене не вб’ють. Я буду зубами їх дерти, гризти… Мій син не знав, що це не відкрита війна, що це війна артилерії. Його вбили «Іскандером». Коли я дізналася про загибель сина, то цілий день плакала, кричала, аж раптом почула його голос: «Мамо, ну чого ти плачеш?» Я його цю присутність дуже відчуваю», – розповідає мама Лариса.

Загинув Микола під час артилерійського обстрілу біля Краматорська 21 липня. 

Мама посадила на могилі сина торік 12 білих лілей. Старається приносити білі квіти на спомин про свого «Білого». Коли вони відцвіли, пані Лариса їх обрізала і засадила фіолетовими братчиками, бо це був улюблений колір сина, однак жодна лілея не з’явилася. Матір уже почала перейматися, мовляв, хоч би одненька проросла. І коли прийшла якось на могилу, то побачила – одна квітка таки зацвіла. Це син промовляв до мами: «Все буде добре».

Христина Гоголь

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.