«Війна закінчиться, а допомога – ні». Як волонтери допомагають відновлювати Горенку

 

«Як клеїти, то клеїти, як фарбувати, то фарбувати», – починає розмову Олена Кацовенко, яка їздить на толоки Київщиною разом із чоловіком Юрієм Галайчуком та дочкою Тонею з вересня 2022 року. Сьогодні це вже її двадцятий приїзд.

 

 

«Мешканці цієї Київської вулиці нам як друзі. Ми вже безліч локацій допомогли розібрати, – запевняє 52-річний пан Юрій. – Носимо цеглу, розбираємо завали, допомагаємо мешканцям речами, спілкуємося з ними». 

 

Подружжя до повномасштабного вторгнення працювало інженерами в Міжнародному аеропорту «Київ» (Жуляни) ім. І. Сікорського. Через війну втратило роботу, тепер має інший підробіток.

 

 

«Ми тут приводимо все до нульового периметра. А потім, як виникне потреба, будемо будувати», – веде далі він.

 

Торішнього березня увесь світ побачив наслідки безчинств російських військ на Київщині: вбиті й закатовані цивільні, вкрадене майно, зруйновані оселі.

 

Віталію Селику та Альоні Крицук у кінці травня вдалося зібрати команду волонтерів «Сміливі відновлювати». Спершу вона допомагала розбирати завали в Бучі, та вирішила не зупинятися на цьому.

 

 

На годиннику дев’ята ранку, неділя. Біля хлібного кіоску на станції метро «Академмістечко» збирається молодь. Дехто в яскравих помаранчевих футболках із написом «Сміливі відновлювати». Хлопці й дівчата щось жваво обговорюють. Рудоволоса дівчина приносить з десяток білих мішків і лопат. Це Дарія Галайда, координаторка волонтерів по неділях.

 

 

Сьогодні волонтери їдуть в Ірпінь, Гостомель і Горенку. Охочі заздалегідь записалися на поїздку й напередодні отримали інформацію про локації та правила безпеки. Дехто добирається своїм транспортом, декого везуть автобусом.

 

 

Разом із двома волонтерами їдемо в Горенку. Небайдужі допомагатимуть розбирати завали будинків, зруйнованих унаслідок влучання снарядів та пожежі.

 

 

 

 

Горенка – одне з найбільш постраждалих сіл Київщини, яке з перших днів війни опинилося за кілометр від фронту. Упродовж березня 2022-го російські війська обстрілювали його, зокрема з «Градів».

 

 

 

Тут було зруйновано майже 1,2 тисячі будівель, з них більш ніж тисяча – житлові та присадибні, а також церква, школа, крамниці, медична лабораторія.

 

 

«Це моя друга війна. Самі ми не дали б ради»

 

Майже 30 молодих людей діляться на дві групи і йдуть на різні точки. У дворі Світлани Михайлівни один із будинків залишився неушкодженим, від другого зосталася лиш обгоріла стіна, купа цегли й металу.

 

 

Пані Світлані 84 роки, тому це вже друга війна, яку їй доводиться переживати.

 

«Я народилася на Вінниччині. Жила там із батьками. Коли мені виповнилося два роки, нас застала Друга світова. Ми дуже голодували й тяжко переживали цей час. Але, на щастя, стали на ноги, вивчилися, дали освіту дітям», – згадує бабуся.

 

Вийшовши заміж, вона переїхала в Горенку. Будівлю, від якої тепер лишилася тільки гора цегли, віддала їй та чоловіку свекруха.

 

 

 

«4 березня, коли росіяни окупували наше село, я, моя донька, онучка і двоє маленьких правнуків виїхали на Хмельниччину. Нас прийняли зовсім не знайомі люди, дали нам одяг, продукти, – згадує пані Світлана. – Перед виїздом я випустила своїх курочок на волю, і вони три місяці тут самі паслися. А потім потроху сусіди почали вертатися, підгодовували їх. Так вони й вижили».

 

 

 

Зі слів сусідів, які були на той час у Горенці, снаряд влучив у будинок пенсіонерки 23 березня, пошкодивши не лише його, а й водопровідну систему, повибивав вікна в будинку онучки Світлани Михайлівни.

 

 

«І одяг, і продукти – все, що в нас тут було, згоріло. Слава Богу, вижили діти й онуки», – радіє жінка.

 

 

Поки ми з нею спілкуємося, волонтери розгрібають залишки цегли, складають її у відра та висипають у кузов вантажного автомобіля, із якого долинають пісні «Океану Ельзи», «Мандрів», Lany Del Rey.

 

 

24-річна Таня Дмитренко їздить на толоки з торішнього вересня щонеділі. За цей час уже допомогла постраждалим у Горенці, Гостомелі, Бучі, Ірпені, Ворзелі та Стоянці. Каже, дізналася про волонтерство із соцмереж. Спочатку приїхала сама, а тепер вже знайшла собі серед волонтерів хороших друзів.

 

 

 

«Вважаю, що в житті людина повинна не тільки брати, але й віддавати. Тому, коли маю змогу і вільний час, чимось допомагаю. А чом би й ні?» – каже дівчина, тримаючи в руках цеглину. 

 

«Допомога нам дуже потрібна, ми б усе це самі не прибрали, – долучається до розмови Світлана Михайлівна. – Я стара людина, донька також немолода, має 60 років. Ми вже нічого не будемо тут будувати».

 

«Ніхто не має проходити через це сам»

 

Серед десятка волонтерів на локації троє-четверо говорять англійською. Один із них 28-річний Васіле Буд. Він родом з Румунії, проте вже сім років проживає і працює у Великій Британії. Має досвід у будівництві, проведенні електромереж та прокладанні труб. В Україну приїхав, щоб допомагати на будовах. Чоловік тут недавно, із 18 лютого, але планує пробути в Україні ще рік.

 

 

 

«Приїхав сюди, щоби волонтерити, – усміхається. – По вихідних працюю з командою «Сміливих», а по буднях – із «Добробатом». Тут ми розбираємо завали, а там зводимо стіни, робимо дахи. Ніхто не має проходити через це сам. Якби це була моя сім’я, я би теж хотів, щоби мені хтось допоміг».

 

 

«Наш будинок згорів. Пожежники не приїхали, бо падали ракети»

 

За кілька будинків від двору Світлани Михайлівни працює ще одна група «Сміливих»: розбирає руїни помешкання Валентини, Ігоря та Елеонори Кучаїв.

 

 

 

 

 

 

Серед них 19-річний Данило і 20-річна Оля, які волонтерять ще з торішньої осені.

 

 

 

«Це найменше, що я можу зробити для своєї країни, – вважає дівчина. – Це вже мій 16 приїзд. Тут дуже класне ком’юніті, знайшла багато друзів. Бувають локації, де треба цілком розбирати стіни. Приїжджаєш і бачиш, що будинку вже нема… Сумно, але розумієш, що через якийсь час тут буде початок чогось нового, і саме ти докладаєш до цього зусиль. Це надихає».

 

 

Від двоповерхового помешкання Кучаїв залишилося кілька стін. Будинок зруйнувала пожежа, яка перекинулася від сусідського будинку. На нього впали фосфорні бомби росіян.

 

«У цей будинок ми з чоловіком перейшли жити ще в 1979 році, – розповідає Валентина Миколаївна. – Хотіла передати його в спадок дітям, але не судилося…»

 

«За два тижні до пожежі ми швидко зібрали речі та поїхали з чоловіком у село біля Канева. Нас сповістили телефоном, що горить дім. Але що ми могли зробити? Пожежники не приїхали, бо падали ракети. В будинку нічого не вціліло», – каже зі сльозами на очах Елеонора Кучай.

 

Коли Горенку звільнили від окупантів, сім’я повернулася додому та влаштувала житло в гаражі, утепливши стіни. Волонтери допомогли з меблями та посудом, поставили «буржуйку». Так ці люди й перезимували. А вже тепер, навесні, ці ж волонтери допомогли поставити модульний будиночок, який можна використовувати як кухню.

 

Елеонора Кучай признається, що після роботи волонтерів, спілкування з ними в неї з’явилася надія на майбутнє. Каже, безмежно вдячна за допомогу незнайомим людям: 

 

«Я в житті ще ніколи такого не бачила, щоб люди добровільно прийшли допомагати. Це нове покоління, яке виросло, випромінює енергію й ентузіазм. Навіть не знаю, як їм дякувати».

 

 

«Війна закінчиться, а допомога – ні», – доповнює Олена Кацовенко. 

 

Волонтери працюють безкоштовно. Гроші на будматеріали, лопати, рукавиці, каски і маски беруть із пожертв небайдужих людей та організацій.

 

Допомогти можна за посиланням на банку.

 

 

 

 

 

 

 

Анастасія Коваль

Фото - Роман Попов

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.