Як з’явилася пані Стефа; чому їжа для українців є не просто харчем і як завдяки їй зберегти традиції та пізнати культуру регіонів; чим унікальна книга «Шляхетна кухня Галичини»; звідки взявся «журєк» у Луганську, а pierogi ruskie – в Польщі; якою могла б бути наша кухня, якби не «совок»; яка українська страва дозволить нам зробити культурну експансію; чи готові українці платити за автентичність, Tvoemisto.tv запитало дослідницю галицької кухні, авторку кулінарних книг Маріанну Душар.

Пані Стефа – це ідентичність, яка близька для тебе і тобі пасує? 

Так сталося, що це один із наріжних каменів моєї ідентичності. Це вже 15-літня історія. Я вибрала собі ім’я пані Стефа не просто так, а з багатьох причин. По-перше, обидві мої бабусі називалися Стефаніями, і свої знання про галицьку кухню я базую насамперед на тому, що одержала від них. По-друге, для мене Стефанія – дуже львівське, галицьке ім’я, дуже домашнє. В кожній брамі є своя «пані Стефа», яка щось пече, має на все свою думку. Коли я придумала пані Стефу, вона була 1925 року народження, тобто достатньо дорослою, щоби мати про все усталену думку. Вона встрявала у суперечки з позиції віку і досвіду, усіх «чавила». І це було дуже зручно, бо я не була готова змішувати своє приватне життя з цим альтер еґо. Але пізніше воно змішалося, і зараз я відгукуюся на два імені (Сміється). 

Ми з тобою зустрілися і з радісної нагоди – виходу книжки «Шляхетна кухня Галичини» авторства Маріанни Душар і дослідника традицій Ігоря Лиля. Вона виглядає круто і є в шортлисті моїх покупок. Щоправда, ще не знаю, скільки коштує.

Як кілька кав із тістечком. Думаю, це можна купити.

Дороге видання. Це відчувається, коли береш його до рук. Але так би, напевно, й годилося, бо це шляхетна кухня, тут не написано «Кухня совєцької забігайлівки».

Ця книжка, її зміст диктували вигляд і своєрідне ставлення до неї. Ми з Ігорем дуже довго писали її, тому що матеріал непростий, унікальний для наших теренів. Фактично вперше за всю історію дослідження української кухні ми зайнялися пластом зовсім не дослідженої кухні шляхти. Людей вищого походження, статусу, тих, яких «совєти» відрубали від нас і в прямому, і в переносному сенсах, фактично звели нас до міщанства або такого милого сільського українця. А ця книжка абсолютною про інше – це кухня князів, графів, людей, багато з яких були фізично знищені з приходом «совєтів». 

У нас ще років 20 тому була популярна пісня, у якій були слова «...курка з майонезом. Ти не пожалкуєш, що за мене вийшла». Я добре кажу?

Так, «Смажений кабанчик». 

Смажений кабанчик – це ж також про те, що ми насправді можемо собі дозволити і що в нас є показником «по-богатому».

Це кухня добробуту, ситості, стабільності. Ота пісня насправді дуже показова, показує наше бажання бути в добрі, в теплі, ситими та задоволеними життям. 

Тобто тебе, твій слух, якісь кулінарні речі не ображає?

А чого мала б ображати? Це не означає, що я це мушу готувати. Дивлюся на це з антропологічного погляду. Курка з майонезом – це спадок «совка». Залити соусом, призначеним для холодних страв, і запекти це все (Сміється). Чи м’ясо по-французьки, яке насправді є доволі гидкою, проте легендарною стравою. Воно було «перехідним містком» від абсолютного дефіциту, відсутності всього і до того, що ми зрозуміли – воно недобре. Мусило ж бути щось між тим? Це як олів’є і «шуба», які мають своє місце на цьому еволюційному шляху (Сміється). 

Але вони якісь живучі. Наприклад, у поляків олів’є, тобто sałatka jarzynowa, вважається традиційною стравою. Вони того не цураються, не шукають, як Єжов її придумав і вперше почастував Молотова. 

Поляки, українська діаспора в Сполучених Штатах, Канаді мають цю овочеву,  картопляну салатку, яка дуже близька до австрійського картопляного салату. Просто олів’є оповите міфами й абсолютно «демонізоване». Мені здається, що в цій страві нема нічого поганого. Смакує тобі? То їж на здоров’я! Але погано те, що ми й далі асоціюємо з нею свій Новий рік. У нас традиція святкування совєцького Нового року прив’язана до олів’є і не переривається. Хоча тепер уже не все так погано.

Це частина культурної війни, яка в Україні не припиняється як мінімум усі 30 років незалежності. Саме традиції, пов’язані з їжею, це твердиня: до Великодня є прив’язка, що в нас на столі, до Різдва… Це означає, що ми маємо дуже сильно триматися коріння. 

Ти правильно зауважив, що в нас святкування дуже пов’язане з їжею. Їжа для нас – це вже ознака свята. У нас є свої традиції гостинності: має бути повний стіл, гарно сервірований, накритий білим обрусом. Принаймні тут, у Галичині. І мені здається, що ми нікуди від того не дінемося. Бо як ти прийдеш до мене додому, то я запропоную тобі щось – якийсь чай чи канапку, чи солодке. Це не буде розмова «насухо». Я пам’ятаю з дитинства, що в нас завжди було щось, чим можна почастувати гостей: якісь пляцки в коробках чи від біди коробка цукерок, якісь андрути. Завжди було щось маленьке, чим ти можеш поділитися, таке своєрідне, не знаю, співпричастя. Ти запрошуєш людину до себе, хочеш її чимось почастувати, зробити їй добре… 

І так само ти не йдеш із порожніми руками. 

Абсолютно. Не знаю, чи так відповідаю на твоє питання. Я його трохи проґавила (Сміється).

Я питав радше про те, чи нам усе ще важливі ті бої за ідентичність? Попереду Великодні свята, і тут, у Галичині, знову почнуться історії про те, чи можна робити білу поливу на паску. Можна чи не можна? Хтось полив, а в нас не може бути глазурована паска, значить ми його відлучаємо від церкви. Це напевно серйозна розмова. А хтось інший за 300-400 кілометрів звідси понесе святити свій кошик, чи, може, якийсь кульок, у якому будуть пляшка вина й ананас. Але, слава Богу, ЗСУ дозволять це зробити.  

Може бути, цілком. Стосовно боїв за ідентичність: думаю, вони ніколи не припинялися, а тепер у них «високий сезон». Хлопці й дівчата на фронті воюють за нашу ідентичність. Ми доводимо кожним днем, що ми не москалі, і це важливо. А стосовно того, чи поливати паску білим люкром (Сміється)… Україна дуже різноманітна, і ще 10-15 років тому я була б прикрою пані Стефою, кажучи «тільки так і не інакше». Але від того, що східніше від Збруча паску поливають білою поливою, вона не перестає бути паскою, сакральним хлібом, символом Великодня, не перестає виконувати свої функції. Інша річ, що я цього не робитиму, бо це не в моїй традиції. В нас удома паски були гладкі, бабуся навіть рідко посипала їх фарбованим пшоном. Але зараз я намагаюся запозичити традицію плетених пасок. І так само хтось запозичує собі поливану паску. Мені здається, що у Великодні найважливішим є розуміння символіки, сакральності моменту, принаймні духовного посту і підготовки до свята. Ми святкуємо Великдень, до нас додому приходять гості, ми ділимося цим яєчком, святом, родина збирається докупи. От такі речі важливі. А люкрована паска чи ні – це просто спосіб зберегти традицію. Якщо комусь це ближче, не бачу в тому нічого такого, хоч воно може мені не подобатися. 

Маріанно, я приймаю цю відповідь, але зараз звернуся до пані Стефи. 

Бачиш, пані Стефа буде гримати кулаком по столі (Сміється). 

Якби я запитав пані Стефу, що обов’язково має бути у великодньому кошику, а чого не мало б бути взагалі? 

З досвіду пані Стефи, її родинного досвіду, в нас у великодній кошик завжди клали те, що було заборонене в піст і що буде на столі: паска-бабка, грудка сиру, грудка масла, якась ковбаска чи м’ясо, залежно від того, що ми з мамою готували. Сир запечений, ми його печемо у формі, маленький. А на маслі я люблю робити з гвоздичок або горошин чорного перцю хрестик чи щось таке. На кошик – букшпан чи барвінок. 

Ми ніколи не клали в кошик спиртних напоїв. Проте я чула таку думку: оскільки горілка – це пшениця, а пшениця – це дар землі, сонця, то вона там може бути. Але в нашій родині алкоголь у кошик не клали, не святили. Мені здається, що це трошки блюзнірство. 

У родині мого чоловіка кладуть на дно кошика ніж і тим ножем потім розрізають паску. В нас такого не було, але я оце вже кілька років також кладу ножа. Тобто традиції перетинаються, запозичуються. Пам’ятаю рік, коли мені мій приятель-художник подарував маленьку ікону на склі. На Великдень я її поклала до кошика і посвятила разом із паскою. Мені це здавалося символічним. 

У всіх все одно є якийсь культовий рецепт паски, напевно Дарії Цвєк. Якщо тобі вже 40 років і в тебе відкрилася потреба самому спекти паску... Я думав, що ніколи не доживу до того моменту.

А дожив? 

Дожив. Але насамперед завдяки моїй дружині, яка добре копала мене, бо дуже хотіла, щоби хтось це зробив. Виявляється, тісто потребує неабияких фізичних вправ, я ледь не здався на цьому етапі. В Цвєк написано: місити руками, поки не почне відставати від пальців. Ти місиш його, а воно не відстає. Є спокуса дати ще трохи муки, а пише, що не можна. Уже не віриш, що це станеться, думаєш, щось не так… Мене дуже підтримав Влодко Лучишин, ведучий на радіо «Львівська хвиля», який теж місив паску, зняв цей процес і виклав відео. Він спітнів, був змучений. Коли я вперше місив, мені нагадалося: дивися, а він місив ще 20 хвилин. І врешті-решт стається диво: тісто раптом починає відставати, стає пухке. Потім та паска не до порівняння з тою, яку ти можеш купити в магазині. 

Цілком згодна. 

Що тут казати, спробуйте зробити, якщо маєте таку можливість. А, до речі, оця тінь Дарії Цвєк падає на все, що ти робиш?

Я б сказала, що так, і то добряче. Бо з редагування й фотографування книжки «У будні і свята» Дарії Цвєк пані Стефа стала більш публічною персоною. Дівчата з Видавництва Старого Лева запропонували мені зайнятися цією книжкою. Там була проста й непроста робота. Треба було зрозуміти, де в переписах Дарії Цвєк є такі ознаки часу, наприклад маргарин замість масла. Я це все намагалася вичитати, привести до ймовірного першоджерела, бо рукописів не було – був лише набраний текст, той, що уже надрукований за Союзу. Також я робила всі знимки до тої книжки. То було таке «пірнання» в Дарію Цвєк! І якщо я спочатку мала до неї певні питання, то в тракті цієї роботи зрозуміла, чому так є. Вона зробила насправді фантастичну справу – зберегла галицьку кухню, кухню своєї мами, бабусь, своїх предків у часи «совєтів», коли це, здавалось би, неможливо. Так, вона зафіксувала її в зміненому вигляді, мусила додавати якісь ознаки часу, без яких не могла обійтися кулінарна книжка. Але разом із тим її «Солодке печиво» – абсолютно легендарне видання, в якому вона задокументувала все галицьке солодке. Тепер у мене дуже тепле і, мабуть, дочірнє ставлення до неї. 

Повернімося до книжки «Шляхетна кухня Галичини». Як я розумію, вона й про те, що тут завжди жили різні народи, були різні традиції, і ми це дуже сильно можемо відчути у Львові. Але завжди є якась спроба трошки відокремити, сказати, що ми шукаємо свою ідентичність і, відповідно, хочемо знати, де українська частина цієї кухні. Ця книжка трошки не про це. 

І про це також. Насамперед про те, що з нашої ідентичності викосили величезний пласт людей, знань, культури. Довгі десятиліття нам казали, що це не наше. І коли зараз про будь-яку суперечливу страву кажуть, що вона польська, а не українська, я часом тихо сміюся, а часом входжу в палку дискусію. Тому що так не буває: ми жили в одній країні, жили в сусідстві, Львів багатоетнічний, всі ті общини не жили в герметичному середовищі, а ділилися якимись знаннями, стравами, рецептами. В цій книжці важливі не так рецепти, як розуміння, якою могла б бути наша кухня, якби не клятий «совок». 1939 рік, вони всі фізично знищені або виїхали, їхні маєтки у Львові, в Галичині розгромлені, розграбовані… Ось про що ця книжка. І про те, що ми одразу, в один момент втратили цілий пласт, багате соціальне життя, традиції міської культури. От ми згадали про олів’є та «шубу», а в книжці є меню святкування Нового року у Львові. Це цікаве хоча б тим, що можна собі щось звідти запозичити. 

Звідки ти і пан Ігор брали всі ці рецепти? Це робота з архівами, тобто щось збереглося? 

В основі цієї книжки добірка меню родини Любомирських, яке зберігається у львівському архіві. Це диво, що Ігореві вдалося його знайти. Кожне меню складалося зі страв, різних вин, десертів. Наша робота полягала в тому, щоби зрозуміти, з якої нагоди це готували, де готували, за яких обставин. Треба було подивитися, де вирощували певні компоненти до тих страв. Скажімо, ми знайшли інформацію про фільварки, у яких вирощували шпараги неподалік Львова, про величезні поля румбамбару. Тобто це історія і про шляхту, і про величезну кількість людей, які вирощували ці продукти, птицю, які закладали сади і доглядали їх. 

Наскільки те, що їла шляхта, аристократи, тобто люди дуже заможні, може підходити нам? Ось, наприклад, дивлюся: вино 1874 Steinberger Cabinet навряд чи ми потягнемо, але truite saumonée, тобто лососевий пструг і соус fine Champagne – можемо (це меню з нагоди події, яка відбулася 11 грудня 1906 року в маєтку родини Чарторийських у Stary Sielec гміни Ютросін Великопольського воєводства; переписи згаданої страви і соусу в книжці на стор. 81– 83 – Ред.).

Так, цілком. Думаю, що вона доволі ужиткова, але вона не тільки про рецепти. Людина, яка ставить собі за мету щось приготувати за цією книжкою, знайде що, тому що я це робила. Ми пекли десерти, всі перші страви абсолютно придатні до приготування. Інша річ, що там багато таких компонентів, як дичина, а це вже питання. Але це не книжка рецептів, це насамперед книжка про культуру… 

…і про обставини, за яких подавали ті чи ті страви, тому це книжка про  культуру й  історію. Продовжуючи тему кухні, того, де можна знайти сліди, кому вона належить. Якось мого великого польського приятеля Кшиштофа Зануссі при мені запитали, що він вважає питомо польською стравою, яка не має аналогів. І він сказав, що фактично всі страви, які ми вважаємо суперпольськими, зустрічаються в інших народів. Можливо, це журек. Хоча я читав, що й журек має аналоги.

Журек є в Україні, в Галичині.

Суп журек / умовне фото

Але коли ми говоримо про pierogi ruskie, то тут уже поляки не розуміють походження цієї страви – чому вони «рускє»?

Вони насправді не «рускє», а руські, бо прийшли з Русі, звідси. Поляки мають чудову легенду стосовно проходження пирогів руських. Насамперед це не пироги чи вареники загалом, а з однією конкретною начинкою із картоплі та сиру. Варто розуміти, що це не загальна назва. Вважається, що на Домініканах є фігура святого Яцка, який у Польщі називається Święty Jacek z pierogami. Кажуть, він був чи то на прощі, чи на службі в Києві. І коли помандрував на захід, прийшов до Польщі, почав там свої служебні справи, то навчив місцевих людей робити пироги з цією начинкою. Оце і є pierogi ruskie. Наскільки ця історія правдива, я не знаю, але на сайті польського міністерства культури, здається, вона фігурує як легенда появи руських пирогів у Польщі. 

Щоразу, коли ми говоримо про ідентичність українців як народу, який дуже довго не мав своєї державності, то згадуємо дуже великі впливи й запозичення. Але вони взаємні, це важливо розуміти. Можемо почути від росіян, шо австрійський генштаб придумав Україну, що українська – це полонізований варіант російської, що то все запозичене. Але коли ти в Києві щось говориш, то тобі кажуть: «Це з польської, це не українське». А що тоді українське? І тут раптом ти опиняєшся десь там, де «расстєгай і кулєбяка», це більше їм заходить, принаймні раніше так було, аніж якийсь там...

…журек наприклад. 

«Журєк», як мені казали в Луганську. Цікаво, що його там продавали, щоправда, він був не дуже подібний на журек.

Думаю, що журек потрапив до Луганська завдяки переселеним на Донбас лемкам. Вони мали киселицю, жур. Ти правильно почав із того, що ми були розділені між двома державами. Тож не дивно, що в нас до Збруча і після Збруча трошки різні смаки. Та ми вже досить довго в одній державі. Я не кажу уніфіковувати це все, бо маємо свої регіональні смаки, в цьому наша сила і цікавість подорожей Україною. Але нам треба навчитися поважати культурну й кулінарну спадщину іншого регіону України. Для мене це взагалі відкрита книга, завжди знаходжу щось нове. В моєму розумінні борщ – це рідкий різдвяний львівський борщик, а в розумінні моєї приятельки з Каховки – взагалі без буряків. Буду поганої про себе думки, якщо скажу, що то не борщ. Нам треба вчитися самопізнання і поваги до українців з інших регіонів. Так, у нас багато регіонів мають спільні страви, десь вони однакові за назвою, але різні за способом приготування. Але це ж так цікаво – «подорожувати» цими смаками! 

Ілько Лемко любить казати, що Львів до війни для більшості українців був дешевою Європою, Парижем за тисячу гривень. У Львові колись неможливо було десь поїсти: домова кухня – і все. Не було закладів на перших поверхах, не було взагалі ніяких кав’ярень. Я це дуже добре пам’ятаю.

Я також. 

А зараз нема першого поверху в центрі, де не було б кав’ярні. Але при всій величезній кількості кав’ярень, які дуже часто експлуатують саме львівську автентику, локальність, чи є там галицька кухня? Чи вона справді галицька?

Із кав’ярнями та кнайпами така історія, що справжня чи несправжня галицька кухня буде настільки автентичною, наскільки за неї готові платити. Я маю досвід роботи з «Ґварою». Те, на що прийде гість, і те, чим я як дослідниця хотіла б цього гостя почастувати – трохи різні речі. Так чи інакше кнайпа мусить десь балансувати, бо це бізнес.

Ресторан «Ґвара» на вул.Братів Рогатинців, який закрили у 2021 р.

Між автентикою і догоджанням та ще й, щоб на середній гаманець. 

Так, між автентикою і бажанням споживача. Мені страшенно подобається, як, скажімо, в Бернардинах працює «Трапезна». Вона не розмінюється на те, щоб догодити. Виховала свого клієнта, має одне й те саме меню вже десятки років, і люди приходять туди. Там ультимативно сказали: «Наша кухня ось така – все». 

Я водив у «Трапезну» друзів із Києва і не можу сказати, що вони були в захваті.  

Але це львівська кухня, галицька кухня (Сміється). У тому й річ, що вони чекали чогось іншого. Цей момент захвату, задоволення від оплати, від того, що ти дістав за свої гроші те, що хотів, є питанням нагальним, яке диктує, наскільки галицька кухня буде присутня в закладах. 

Ресторан «Трапезна ідей» у Львові

Коли ми з дружиною ще жили у Бучі, то часто намагалися готувати дуже традиційні страви, запрошували друзів. З часом склалося так, що на суто сімейні свята, такі як Різдво чи Великдень, до нас приходило тридцять людей, яким було дуже цікаво. Але все одно, коли ти подаєш пісний борщик, який людина перший раз куштує, вона собі думає...

…що це не борщ (Сміється).

Думає, що не дуже смачно, може, посолити, м’яса додати. Я розумію, про що мовиться. Колись мав розмову про японську кухню з Оно Мотохіро, який як волонтер зараз допомагає нашим вимушеним переселенцям в Японії. Він сказав, що у Києві є один ресторан, де працює японський кухар і де можна скушувати більш-менш автентичне японське суші. Але він застеріг, що справжнє суші багато хто не може їсти – це сира, зовсім не солена риба, яку кладуть на розварений рис. Це специфічне, не те, до чого ми звикли в наших суші-барах і ресторанах. А ще це дуже дорого. 

Так, очевидно. 

Тому я розумію, про що мовиться. Автентична кухня може бути недешевою, не такою, як ми звикли. Це не фастфуд.

Мені здається, що українська кухня взагалі не має такого високого «порога входу», як японська. Вона доволі звична для нас. Погодься, якщо ми скуштуємо борщу по всій Україні, то зрозуміємо цей смак. Але коли мовиться про автентичність, то я не знаю, чи люди готові платити за неї. Чи готові вони їсти цю ж паску, спечену в печі, не таку солодку, як усі звикли. Тож є нюанси. І знову ж таки, де пролягає межа автентичності? Для кожного з нас вона різна.

Але ж японці розуміють, що ніхто в світі не їсть такі суші, як вони. Будь-яка культура, яке вже стає «дорослою» і «незагроженою», переходить на якісь ерзаци, які продають. 

Але суші – це середнє арифметичне між тим, що є в оригіналі, і тим, що люди хочуть їсти. В людей нема питань, чиї суші, хоча ті, що ми їмо по цілому світу, насправді виникли в Америці. Це чудовий приклад експансії страви, культури у світі. І навіть якщо ми матимемо страву, змінену під середньостатистичний смак, вона дозволить нам зробити цю культурну експансію, яку зараз робить борщ, то це буде чудово. Інша річ, що суші унікальне за своїм принципом. У нас, мабуть, немає так багато унікальних страв, але разом із тим ми маємо чим частувати світ і розповідати через наші страви про те, якою є наша кухня. 

Насамкінець знову повернуся до образу пані Стефи і всього суто галицького, що вона несе із собою. Що відповісти, коли хтось каже, що цвібак – то з німецької, а філіжанка – з польської?

Філіжанка – це взагалі з турецької.

Як джезва і так далі. А проте, чи весь цей шарм пані Стефи український насправді? Чи це українська медіана, може, трошки вище шароварів, але яка всім підходить? Зараз триває велика дискусія навколо музики. Тут був Скрипка, сидів на цьому ж диванчику і казав, що йому вже «ось тут» уся ця «байрактарщина». А потім місяць на всіх центральних каналах виправдовувався за це слово, мовляв, його неправильно зрозуміли, він не хотів нікого образити. Але розумні люди розуміють, про що мовиться.

Я розумію. Поки ти говорив свій спіч, я подумала, що насправді пані Стефа доволі «шароварна» за своєю суттю. Але інша річ, що це галицькі шаровари (Сміється). Я, створивши пані Стефу, можу собі це дозволити. Розумію, що коли цей проєкт починався, то маніпулював такими пізнаваними образами, послуговувався галицькою говіркою. Я від того вже відійшла. Але разом із тим думаю, що все не так зле з пані Стефою, тому що вона зробила кілька важливих речей: мотивувала дуже багатьох заглянути в бабусині зошити, оцінити родинну кулінарну спадщину. Думаю, що це було варте того, щоби трошки покривлятися. Але якщо я напишу текст львівською мовою, то робитиму це з повагою, бо я в тому виросла. Інша річ, що я так не говорю в побуті, але кохлю називаю «кохля», а не «черпак». Уся ця лексика в мене на щодень. Філіжанка може бути горням, а не чашкою. Я не роблю із себе когось іншого, це все є в мене вдома. 

Я чесна зі своїми читачами. Вже більш ніж рік нічого не пишу на сайт і майже нічого у фейсбуці від пані Стефи, тому що просто не можу. Для мене війна стала таким моментом, через який я не можу переступити і займатися цим у звичному режимі. Єдине, що можу, це використовувати адмінресурс пані Стефи, тисячі читачів, щоб акумулювати якісь кошти, розіслати якусь новину, дати людям якусь інформацію. Не знаю, чи колись пані Стефа повернеться до свого попереднього модусу. Це сумно, я розумію, що потроху вбиваю проєкт своєю бездіяльністю, але як Маріанна Душар зараз не можу бути пані Стефою. Займаюся наукою, пишу книжки. Ще одна книжка вийде з Ігорем. Намагаюся більше бути промоутером кулінарної культури, займатися кулінарною дипломатією, освітніми проєктами, бо пані Стефа наразі спить. 

Але невдовзі настане Великдень, і все одно будуть пекти паски.

Сайт старий, він добре індексується. Я заглядаю в аналітику і бачу, що люди шукають паски. Не вбиваю проєкт, але й не можу його активно провадити. 

Це те, про що ми кажемо «війна поставила на паузу». 

Назвімо це так. Трохи сумно, але це така дурниця порівняно з іншими втратами. Якщо пані Стефа не переживе війни, я це напевно переживу. 

Думаю, війна закінчиться так, що й пані Стефа буде потрібна на тому березі темної річки, яку ми зараз перепливаємо. 

Дуже сподіваюся, що пані Стефа і надалі відіграватиме свою роль. Вона десь там є. Буду готова включитися в якісь активності з промоцією української кухні після перемоги. А наразі так… 

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Твоє місто / Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.