Завдання вижити:

«Повезли на Топольну»

Я(Іванка) от сижу зараз, і не можу усвідомити,що ЦЕ сталося...Його нудило вчора,я замовила візит до лікаря з приватного ...

Опубліковано Michael Betts 13 травня 2016 р.

– Так, ми його госпіталізували. Скільки він до того кровив, невідомо. Що було до цього – теж невідомо, – каже Ірина Валеріївна Мельник, завідувачка приймального відділення. – Не може медсестра постійно тримати за руку. Якщо вона поставила крапельну систему, то одразу ж біжить до іншого пацієнта. Потім він лежав у реанімації, де у нього був індивідуальний пост. Там на одну медсестру є два пацієнти. Плюс палатний доктор. Там вже за руку, за ногу, за все тримають. Ми надаємо однакову допомогу. Українець ти чи не українець, – нам без різниці. Дуже часто родичі хочуть свою провину – що завчасно не лікували – перевести на лікарів.

– Якщо пацієнт приїжджає з ножовим пораненням, шлунково-кишковою кровотечею… хоч із Місяця, хоч із Марса – мусимо приймати. Це невідкладний стан. Не важливо, звідки він і ким є. Турист, не турист. Ми приймаємо і надаємо допомогу. Немає такого, що привезли, кинули на ліжко і чекають, коли родина прийде. І крапельні системи, і ін’єкції, – усе це робиться, – додає завідувачка.

17 травня на Facebook-сторінці медичного закладу з’явилася також відповідь-роз’яснення завідувача ІІІ хірургічного відділення лікарні Станіслава Рачкевича.

Потрапити сюди можна кількома шляхами: приїхати з бригадою швидкої допомоги, отримати скерування у поліклініці чи військкоматі або ж прийти самостійно. Лікарня – міська, тому зазвичай пацієнтами тут є львів’яни. Іногородніх везуть переважно до Львівської обласної лікарні. Якщо ж стан невідкладний, то часто доставляють і сюди.

Як пояснює Олена Пінчук, тут пацієнтів «розсортовують» на терапевтичне чи хірургічне відділення. Хворими опікуються медсестри: дивлячись на скерування або попередній діагноз, вони викликають необхідного лікаря-спеціаліста. Окрім того, в їх обов’язки входить оформлення дошпитального протоколу, збір даних про хворого (часто цю інформацію надають родичі). Якщо необхідно, медсестри також міряють температуру чи тиск, роблять кардіограму чи ін’єкцію… поки лікар спускається з верхніх поверхів.

– У хірургії в нас нема постійного лікаря. Є лише черговий лікар-терапевт, кабінет якого на терапевтичній стороні. Якщо привозять хворого у важкому стані, то реанімація прийде швидко. Але часом не настільки, як нам потрібно. Тому буває, що сестра стає і починає реанімувати самостійно. Усі сестри знають прийоми реанімації, уміють поставити трубку, щоб людина дихала. На всіх постах маємо кардіографи і дефібрилятори, – каже старша медсестра.

У відділенні є два пости медсестер: по одному в терапевтичному і хірургічному відділі. Оглядові кімнати діляться на чоловічу та жіночу частину, – розповідає медсестра Марія Петрівна Гижа, яка працює тут 16 років.

– Сюди, на терапевтичну сторону, потрапляють пацієнти з пневмонією, інсультом, цукровим діабетом, проблемами з тиском. У наші обов’язки входить поміряти тиск, зробити кардіограму. Також виконуємо вказівки доктора. Якщо потрібно, колемо ін’єкції, ставимо капельниці, надаємо першу допомогу.

Медсестри працюють зазвичай у парі: одна – на посту, а інша – в маніпуляційній поруч. Наплив людей великий, іноді на огляд вишиковуються черги. Чи класти пацієнта в лікарню, вирішує черговий лікар. Однак, пацієнт, звісно, може відмовитися. Якщо необхідно, на консультацію кличуть лікарів з інфарктного відділення чи кардіології. Використовують стаціонарний або мобільний зв’язок. Черговий лікар свій телефон має завжди носити у кишені. Після госпіталізації за пацієнта відповідає те відділення, до якого його поклали.

Коли ж карета «швидкої» везе людину з ножовим пораненням чи, наприклад, потерпілого під час ДТП, про це приймальне відділення повідомляють дзвінком на реєстратуру. Далі у телефонному режимі (стаціонарному або мобільному) інформують операційну та просять хірурга спуститися.

– Підходить людина, ми її реєструємо, оформляємо, кладемо в лікарню. А якщо не кладемо, то скеровуємо, куди потрібно: або терапевтичний, або хірургічний пост. Декого перенаправляємо в поліклініку за місцем проживання.

Писанини є дуже багато. Навіть коли прибуває пацієнт у важкому стані, його дані необхідно записати. Від того, наскільки чітко і правильно зареєструють, чимало залежить. Часто пацієнти не мають при собі документів, тоді інформацію про них записують «зі слів» хворого або його рідних. Помилка в одній букві прізвища означатиме, що це вже зовсім інша людина. Неправильно вказане місце праці може викликати труднощі з отриманням компенсації за лікарняний. Історії кожного пацієнта зберігаються в архіві лікарні упродовж 25 років. Реєстратура має два комп’ютери. Однак, пишуть від руки. Є небезпека, що комп’ютер може перестати працювати, інтернет – пропасти, а світло можуть вимкнути.

Іноземці сюди потрапляють нечасто

Як розповідає Тетяна Фльорчак, іноземців доставляють сюди дуже рідко. На запитання, чи володіють медреєстратори англійською мовою, відповідає: «Та так, трошки знаємо». Каже, що з комунікацією проблем не виникає.

Під час Євро-2012 тут використовували спеціальні розмовники-картинки, завдяки яким хворий міг пояснити, що його турбує. Також були списки лікарів, які знають іноземні мови. З ними контактували, використовуючи голосовий зв’язок.

– Іноземців, як і всіх іногородніх, мають везти у Львівську обласну лікарню. Буває, везуть і до нас, якщо стан невідкладний, – каже Ірина Мельник. – Багато наших лікарів знають англійську, польську або німецьку. Навіть якщо припустити, що Євробачення-2017 буде у Львові, то ми готові до цього. Скажу більше: якщо, не дай Боже, закриються всі лікарні Львова, то Лікарня швидкої зможе прийняти всіх пацієнтів.

– Ми тут не сидимо і каву постійно не п’ємо: це дуже рідкісна ситуація, – каже Ірина Валеріївна. – Ми працюємо в цілодобовому режимі. Це дуже важко. Ми не є діагностичним центром чи додатком до поліклініки. Обстежувати пацієнтів мають саме там. Ми ж лікуємо невідкладні стани. Можливо, ми мали би кращі апарати, якби не розпорошували ті ресурси і резерви.

Біля одного з кабінетів стоїть чоловік і жінка. Жінка тримається за живіт.

– Я вибачаюсь, коли тут хтось буде? – запитує чоловік.
– Що тут написано? – відповідає Ірина Валеріївна (до зачинених дверей прикріплений папірець із написом).
– В рав, – читає чоловік. – Це реанімаційний відділ, – пояснює завідувачка. – Лікар пішов у реанімаційний відділ обстежувати пацієнтів у невідкладному стані. А що ви хотіли?
– Та ми обстежитися, ось тут болить, – уже говорить жінка, показуючи на живіт. – А хто призначив? – у відповідь тиша. – Підійдіть до хірурга у десятому кабінеті. Якщо ж ви хочете самі, то, прошу, є приватний кабінет УЗД на третьому поверсі.

– От наочний приклад. «Хочу». От що лікар має дивитися? Нирки, селезінку? «Ось тут десь»? – це вже завідувачка каже до нас.

Ірина Мельник говорить, що львів’яни часто звинувачують працівників відділення, що ті їх перенаправляють у поліклініку. Однак, за її словами, саме сімейний лікар, перш за все, має знати, що з його пацієнтом. А тут приймають і лікують «невідкладних».

Ще одним «наболілим» фактом є стан туалету у відділенні, який відвідують усі: персонал, пацієнти, бригади «швидкої». Ірина Валеріївна каже, що одного рулону вистачає на 45 хвилин. Пригадує випадок, коли обурений чоловік дав сто гривень і вимагав, аби на всі ці гроші закупили туалетного паперу.

– Здирають усе, що можна забрати: тримачі для паперу, ємкості для мила. Людина зайшла без нічого, а виходить з пакетиком. Сестра запитує: «Вибачте, а що у вас у мішечку?» Їй відповідають: «А що таке? Хіба не можна?» Відкриває, а там ємкість для мила. В основному ми це все купуємо самі. Лікарня дає нам мізер. Ми скидаємося, вкладаємо власні кошти, аби тут було гарно.

До червоної потраплятимуть пацієнти, які потребуватимуть невідкладної допомоги. Тут буде сортувальна зала (на випадок масового поступлення) та операційна, яку готуватимуть заздалегідь. До неї спускатимуться хірурги, анестезіологи, медсестри. Після операцій в реанімаційному відділі червоної зони за станом пацієнта спостерігатимуть певний час, після чого переводитимуть в хірургію на верхні поверхи.

Для пацієнтів, стан яких ще треба дослідити, діятимуть діагностичні палати жовтої зони. Хворих кластимуть сюди і, як каже Ірина Мельник, «прокручуватимуть» по всіх обстеженнях. Для консультацій сюди викликатимуть спеціалістів із відділень. Пацієнт зможе перебувати тут упродовж однієї доби. Жовта зона вже практично готова. Однак, запрацювати зможе лише спільно з червоною, аби функціонувати «в єдиному колі». Таким є задум.

За словами Володимира Зуба, начальника управління охорони здоров'я Львівської міської ради, реконструкція «зеленої» зони тривала упродовж 2008–2009 років. «Жовту» зону завершували «з труднощами» у 2011 році. У 2012–2014 роках фінансування майже не було. За цей період з’явилася низка інших проблем, які варто вирішувати нагальніше. Наприклад, оновлення застарілого флюорографічного обладнання в поліклініках.

джерело: samopomich.ua

«Тому цього року на обладнання для відділення грошей не передбачили, – розповідає Володимир Зуб. – Передбачено кошти на ремонт «червоної» зони. Однак, попередній проект вимагає перерахунку через зростання цін. Тому план, у принципі, такий: цього року максимально зосередити зусилля, щоби закінчити ремонт «червоної» зони. Наступного року – передбачити кошти на закупівлю обладнання для «червоної» та «жовтої» зон. Також підготувати персонал, який там працюватиме».

Як пояснює Володимир Зуб, згідно з проектом, відстань між дверима й операційним столом у «червоній» зоні має становити 15 метрів. Зараз же хворого доставляють ліфтом до операційної, витрачаючи час. До того ж повинно бути два входи: один для тих, кого доставляє «швидка», а другий – для тих, хто прибув самостійно. Такий принцип існує у всьому світі, аби мінімізувати втрати часу при поступленні пацієнта із загрозою для життя. Потоки пацієнтів із «зеленої» та «червоної» зон не повинні перетинатися, щоб не перешкоджати один одному. Наразі усі заходять через одні двері.

«Якщо у всьому світі функціонують Emergency department (україномовний аналог – відділення невідкладної допомоги), то це доводить їх ефективність, – каже Володимир Зуб. –Якщо ви дивилися фільм «Доктор Хаус», то це, власне, і є приклад Emergency department: лікар приймає пацієнта, і, поки не встановить діагноз, його «не віддає». В Україні це лише на етапі запровадження. Ми поставили перед собою завдання створити таке відділення у Львові». Володимир Зуб додає, що подібний проект – із наявністю «зеленої», «жовтої» і «червоної» зони – розроблений також і для Комунальної 8-ї міської клінічної лікарні. Розроблений, але поки що не зреалізований.

Одним із найважчих випробувань була Скнилівська трагедія

Нині, поки червона і жовта зони – це питання майбутнього, у відділенні напрацьований план заходів на випадок масового поступлення. Масове – це більше п’яти осіб. Так буває, наприклад, після дорожньо-транспортної пригоди. Поки «швидка» їде, повідомляють травматологів, хірургів, анестезіологів, реаніматологів. Якщо необхідно, з інших відділень спускають вільні каталки. Ліфтерів попереджають, що ліфти мають бути на першому поверсі. Провізор відкриває спецсклад із медикаментами й засобами, які можуть знадобитися.

– Пацієнти не платять за медикаменти. Є державне забезпечення. Хіба якщо вже потрібен якийсь супер-антибіотик, бо звичайний не допомагає, чи людина сама хоче щось інакше, то для цього є аптека.

Одне з наймасовіших поступлень, яке пригадує Ірина Валеріївна, було під час Скнилівської трагедії 27 липня 2002 року. Тоді до відділення привезли понад 70 поранених. Так співпало, що саме в цей день багато хірургів і травматологів були на кладовищі, де ховали доцента кафедри травматології. – Мені вартувало зробити лише один дзвінок – і всі лікарі з цвинтаря приїхали до лікарні. Не треба було видзвонювати кожного. Вони швидко повернулися на робочі місця і почали допомагати потерпілим.

Попри те, що на той момент забезпечення цілком вистачало, з’являлися небайдужі львів’яни, готові допомогти потерпілим. Приходили бабусі й приносили крапельні системи. Аптеки давали медикаменти.

– Ми працювали, як роботи. Емоції сховались. Якби давали волю емоціям, ми би не змогли, – каже Ірина Мельник.

Той день пригадує і медсестра Марія Гижа. Каже, що у таких ситуаціях відділення мусить реагувати максимально швидко. Пацієнтів ділять на тих, яким допомога потрібна негайно, і на тих, які ще можуть певний час почекати. – Тоді привозили і поранених, і вже мертвих. Важко дивитися на такі речі, але це наша робота. Мусимо працювати. Вже звикли. Тяжко буває вночі або коли великий потік людей. Але ми любимо свою роботу. Ми знали, на що йдемо.