Tvoemisto.tv продовжує розпитувати львів’ян про історії їхніх домашніх улюбленців.
«Джесі краде канапки у львівських панянок»
Пані Ірина, пенсіонерка:
«То дівчинка Джесі. Їй 4 роки. Насправді я хотіла подарувати її своєму знайомому мисливцю на Новий рік. Купила маленьку чистокровну західносибірську лайку і перш ніж віддати новому господарю, принесла додому. Але мої діти як побачили цуценя, то сказали: «Ніякому дядькові чужому ми її не віддамо». Так і лишили лайку в родині. Щоправда, довелося купувати ще одного собаку та дарувати колезі на свято.
Усі мої знайомі кажуть, що ми з Джесі схожі. Ба навіть виразом обличчя. Характер теж дуже подібний. Маленька була, то всю хату рознесла. А тепер спокійна, слухняна, усе розуміє і вночі дуже любить залазити в холодильник.
Вона чудовий крадій. Був кумедний випадок. Якось я вигулювала її без повідка у парку, Джесі гайнула за білкою і я її загубила. Десь поруч на лавочці культурно відпочивали дві файні старі львівські панянки у капелюшках, які мали з собою чекушку коньяку та канапки з ковбаскою. Усе це вони розклали на лаві та інтелігентно попивали алкоголь з пластянок, відставляючи при цьому мізинчики. Я до них звертаюсь, чи не бачили вони поблизу лайку. І поки вони повернули голову на мене, з-за кущів вилазить морда Джесі, хапає канапки й біжить. То виходить, ніби я співучасник крадіжки. Я відволікаю людей, а вона щось цупить.
До людей привітна, але не любить, щоб її гладили сторонні. Не кусається, а просто від них ухиляється, як маленькі діти, які стидаються чужих дорослих. Вона знає свою родину, своє коло спілкування, а сторонніх людей Джесі ігнорує».
«Витягуємо шкарпетки з пащі, наче ріпку»
Софія та Маруся, школярки:
«Його звати Зорік. Він ще зовсім маленький – 3 місяці. Це шарпей. Сьогодні у нього перша зустріч зі Стрийським парком, тому купа емоцій. Та й взагалі, це його четверта прогулянка у житті. Складно казати про його характер зараз, та вже видно, що він малий, але дуже бойовий та кмітливий. Гавкає на інших собак, захищає свою родину. Не дасть образити ні нас з сестрою Марусею, ні батьків.
Його головна особливість – кусатися. А ще у нього дуже багато шкіри, тому він такий приємний на дотик, наче іграшка. Можна її відтягувати, занурювати пальці у складки, бавитися з вухами – йому це тільки подобається. Ще він дуже любить жувати тапки й цупити шкарпетки. Потім доводиться ті шкарпетки з пащі витягувати, наче ріпку.
Любить заплутувати ноги повідком, а потім різко кудись бігти. Ми з Марусею ледь не впали так декілька разів. Татко бігає з Зоріком наввипередки. Звичайно, виграє завжди наш собака».
«Медісон любить запах дорогого алкоголю»
Ірина, молода матуся:
«Нашого собаку звати Медісон, коротко – Мед. Це англійський той-тер'єр. Йому майже 10 років, тобто десь 70 людських. Він дуже веселий, грайливий, любить хороший алкоголь. Зокрема його запах. Особливо кайфує від дорогого віскі. Чомусь не любить маленьких дітей. Мою дитину ще переносить, а от чужих зовсім ні. А от старших обожнює, особливо п’яних. Він прямо ластиться до них, як товариш по чарці.
От уявляєте. Гарчить на маленьку дитину, але радіє людині, яка сидить у парку з пивом та сигаретою. Дуже цікавий такий собака, інколи я його не розумію. Ми з ним дуже різні, бо насправді це родинна собака й справжній його хазяїн, з яким він має чимало спільного – це мій батько. Вони вдвох холерики.
З ним треба дуже багато гуляти та доглядати, як за кішкою. Такий собі собако-кіт. Він себе позиціонує не як домашнього улюбленця, а як члена нашої родини. Зовсім не тягнеться до інших, вірний тільки своїй сім’ї.
Любить грітися під ковдрою та завалювати нас іграшками, щоб ми їх кидали. Його можна також назвати дзвінком нашого будинку, тому що він без кінця гавкає».
«Ви що собаку під себе підбирали?»
Пані Тетяна, пенсіонерка:
«У нас в родині усе життя були пуделі, то вже четвертий. Ми з чоловіком жили в іншій країні і мені хотілося придумати таке ім’я, яке хоча б трошки нагадувало Україну, тож вирішили назвати її Таїсією, коротко – Тая чи Таїса. Усі діти в парку знають її як собаку з м’ячиком. Дійсно у неї є улюблений м’ячик, з яким вона нерозлучна.
Вона для мене, як маленька дитина в хаті. Чоловік, на жаль, помер. А з нею не так самотньо, є мені забава доглядати за маленькою душею.
Собаки цієї породи дуже добрі, надзвичайно різні. Кожен наш пудель мав свій характер: хитрий, довірливий, інколи не дуже доброзичливий.
З практичної та естетичної сторони, це собаки, які не линяють. Але треба регулярно ходити до перукаря, підстригати та укладати кучері раз на три місяці. Це особливості догляду за такими псами.
Таїса за характером «сама собі на умі». Але разом з тим вона не є сміливою. Як чогось злякається, то лізе на руки. На вулиці обожнює гратися, бігати, а вдома залазить у своє ліжко та відпочиває. У парку мені постійно доводиться буцати їй м’ячика, то у мене тепер вже нога накачана. Хлопці зі спортивного корпусу Львівської політехніки , як проходять повз нас, кажуть, що в мене вже удар відпрацьований. Таї вже 6 років, звісно, можна вже було відпрацювати удар.
Вона любить гуляти там, де діти. Любить на вулиці схопити щось, що погано лежить, тож за цим треба слідкувати. А от до собак ставиться не дуже добре, бо ревнує і хоче виглядати найголовнішою в моїх очах та в очах моєї дочки. У доньки теж є пудель – рижий, теж має 6 років.
Незнайомі люди на вулиці мені часто кажуть: «Ви що собаку під себе підбирали?». Основними спільними рисами між нами є доброзичливість та наївність. Я дуже довірлива до людей, мені приємно бути з ними, спілкуватись, відчувати добро. Моя собака теж така: вона йде до людини з відкритим серцем, радіє. Я інколи так думаю, що треба бути трохи обережнішими, але Таїса дуже відкривається кожному, бо це її сутність».
«Хочу посадити Пушика за кермо»
Пан Ігор, пенсіонер:
«Це німецька мішана порода цвеінайзер. Його звати Пушик, йому 3 роки. Він сам собі обрав ім’я. Ми просто називали різні варіанти і от саме на Пушика він відреагував.
Розуміє людську мову. Надзвичайно розумний собака. Але має свої певні примхи: захоче – втече, захоче – піде гуляти. Має свій характер.
З дітьми спочатку не контактував. Онук любив його схопити за вухо чи за шерсть, то Пушик гарчав, намагався вкусити. Але я пояснив йому, що цього робити не можна. Тепер діти роблять з ним усе, що завгодно – терпить.
Ми з ним дуже спокійні, урівноважені, але Пушик, як і я, дуже впертий.
Я колись бачив по телевізору, що таких собак у Новій Зеландії вчать водити машину. У нас ще не було можливості посадити його за кермо, але можна спробувати. Взагалі, я маю мало часу, щоб його дресирувати, хоча це такий пес, який може все.
Відчуває у мені якусь безпеку, тому гуляємо завжди разом. У квартирі поводить себе дуже спокійно. Мені достатньо просто попросити чогось не робити і все».
Автор тексту і фото Олександра Чернова
