Фото: Unica.md

Останнім часом мені дуже гірко спостерігати за тим, як, окрім жахливих руйнувань наших міст і жорстоких вбивств наших людей, починає руйнуватися в суспільстві все те хороше, що нас об'єднує. Тріщать просто по швах зв'язки між людьми і вилазять нагору найгірші стереотипи. Мені від цього гірко не на особистому рівні, а від усвідомлення того, що ще чекає попереду на наше суспільство після перемоги, пише медіаконсультантка, медіатренерка, редакторка, журналістка Ніна Кур'ята.

Як тільки з найнебезпечніших регіонів почали їхати перші «біженці» (а я нагадаю, що у себе в країні люди не можуть бути біженцями, вони – переселенці, «внутрішньо переміщені особи»), тут же почали збурюватися ксенофобські настрої. Тут же почався поділ на «ми» і «вони», де всі «ми» - безумовно, порядні і хороші, а «вони» – непорядні і погані.

Люди різні в усіх регіонах. Це стосується всіх. Хтось волонтерить 24/7, робить добро і «кидає його в воду», хтось –задирає ціни на житло в 2-3 рази. Хтось безкоштовно розвозить харчі і ліки самотнім і хворим людям в осаджених містах, хтось – просить 400 грн за одну поїздку на таксі в малесенькому безпечному містечку (свіжий випадок в Коломиї). Хтось сидить під сиренами в підвалах, бо у нього там хворі батьки/коли/собаки/розсада(с), хтось в перших лавах виїхав за кордон з тих місць, куди навіть не досягала сирена і де переселенцям з Києва і Харкова здається так безпечно, що вже більшого і бажати годі.

В журналістиці є такий заборонений і нечистоплотний прийом, як мікроштампи. Зараз він, на жаль, використовується на повну. Слово «біженці» вже набуває негативної конотації. Переселенці з Донбасу чули на свою удресу «донецькі» цілих 8 років – це теж мікроштамп, і теж негативний. Навряд чи хтось уявляв при цьому слові якого-небудь професора університету, який не зміг вивезти зі своєї квартири в Донецьку бібліотеку. А кого уявляли – ну, ви в курсі. Зараз до регіональних мікроштампів додалися "одеські", "київські", "харківські" та багато-багато інших. І мене від цього болю просто розриває.

Люди різні. Кругом. В усіх регіонах. У кожної людини є світла і тіньова сторона. Війна загострює і найкращі, і найгірші риси. Всі на межі. Тому, якщо ви почули, що якась жінка з умовного Харкова сказала волонтерам "ми таке не їмо" – згадайте мільйони харків'ян, які не здаються ворогу. Згадайте всіх загиблих воїнів з Харкова за попередні 8 років війни.

Якщо ви бачите машину на умовних одеських номерах і поруч з нею того, кого ви хочете назвати негарним словом – згадайте тих одеських хлопців, які послали нах рускій корабль, розстріляли найбільший російський ракетний катер і вже котрий день прикривають небо нам усім, а не тільки Одесі.

Ми всі знаємо, що, за стандартами журналістики, не можна писати "мусульманин на автівці врізався в натовп в Лондоні", але легко оперуємо поняттями "приїжджі", "східняки" тощо.

Зараз іде інформаційна війна, і гасло "розділяй і владарюй", на жаль, задіяне на повну. Якщо ми будемо зараз виносити на поверхню найгірші випадки і екстраполювати поведінку цих людей на всі їхні регіони і на всіх їхніх земляків – нам з таким підходом і Росії не треба. Ми зжеремо себе зсередини.

Я особисто ношу на собі тавро "приїжджої" з 9 років. Відколи переїхала з Любашівки до Одеси, мене там так зустріли в новому класі. Мені доводилося пояснювати, чому я вдома розмовляю українською. Я не вважала це якимсь приниженням, я вважала це просвітництвом. На жаль, потім мені довелося пояснювати уродженцям західних регіонів, що я українську мову не вивчила, я на неї не переходила, це – моя рідна мова. Я вільно з нею обходжуся в плані вставлення туди слів з інших мов (не тільки російської, але і англійської, і польської) – просто тому, що для мене чисто літературна мова у повсякденному вжитку виглядає штучно і вихолощено. Це – моя рідна мова, і я вільно з нею обходжуся. Я знаю, що вона мені це дозволяє. У нас із нею хороші стосунки.

З переїздом до Києва я стикнулася вже з "карєннимі кієвлянамі", які повсюдно пишалися тим, скільки поколінь їхніх предків народилося в Києві і наполягали, що в Києві завжди панувала російська. Слово "понаїхали" знайоме багатьом, я думаю. Я спокійно до цього ставлюся, бо мої предки "понаїхали" до України з-під Кракова ще на початку ХХ століття, і потім кожне покоління нашої родини міняло місце проживання. Я не вважаю це ні недоліком, ні досягненням. Як і не розумію, в чому є сенс пишатися місцем народження, яке від тебе зовсім не залежало. Втім, від "карєнних" у мене було щеплення ще з Одеси.

Зараз я тимчасово не в Києві. Я на своїй Батьківщині, нікуди не хочу звідси їхати, почуваюся тут, як вдома (хоча дуже сумую за своїм фізичним домом і розумію, що рідніше за Київ у мене місця зараз немає). І от настав момент, коли мене в тролейбусі спитали, звідки я. Син відповів, що з Києва, і ми у відповідь почули "А, ну то я чую, шо ви східняки".

Якщо Київ – це "східняки", то що можна сказати?

А якщо б ми були "східняками" – то що? Чи робить людей гіршими регіон їхнього народження?

Перш ніж звинуватити когось у тому, що він говорить не тієї мовою – згадайте історію. Згадайте, як в 1918 році студенти під Крутами програли бій військам муравйова. Як УНР билася за незалежність, як її ніхто не підтримав і як вона програла бій Совєтской Россіі. Як на Південному Заході відбувалася русифікація – спочатку за Катерини ІІ, а потім за Сталіна. Як в усіх обласних центрах Південного Сходу була русифікована вся вища освіта, діловодство, робота в органах влади тощо. Що вся ця русифікація (нагадую, русифікація міст, бо поїдьте в будь-яке село від Одещини до Харківщини – і ви там почуєте українську мову) була примусовою і робилася через голодомори, репресії та дискримінацію. Що ця земля ніколи не була історично російською, максимум – колонізованою. Що в нашій країні мова не є маркером національної ідентичності. Що переважна більшість тих, хто розмовляє російською – не "м...лі", а жителі русифікованих міст, у яких був доступ виключно до російськомовної освіти.

Я, живучи в Одесі, зберегла свою рідну мову і традиції виключно завдяки своїй родині. Мені довелося ходити в російськомовну школу і університет. Але якщо хтось думає, що ми там всі "м...лі" і не знаємо, що таке справжній Великдень, Різдво, кутя і далі по списку – просто видаліться з друзів.

Як я вже сказала, я – "професійна" некорінна жителька всіх міст, де я жила. І все життя я доводжу, що я – "не верблюд" в плані володіння мовою, знання традицій тощо. В мирний час я навіть написала про це книжку, яку тепер не знаю, хто і коли видасть і чи видасть взагалі.

Давайте, коли ми бачимо не дуже гідну поведінку, не будемо клеїти географічні ярлики на всіх зразу. Помолімося за Запорізьку, Харківську, Київську тероборону. За всіх вояків з усіх регіонів. За усіх волонтерів. За всіх, хто приймає переселенців на їхньому важкому шляху, не питаючи, хто вони, даючи безкоштовний нічліг та чашку чаю і канапки.

І будьмо людьми.

Фото: Unica.md